«Ми мріємо, щоб росія згоріла»: Schmalgauzen про театр, музику, донати, соцмережі та клуб поціновувачок

Про фанатів-поціновувачів

У нас немає фанатів. Ми називаємо цих людей «поціновувачами нашої творчості». 

Ми їх дуже любимо насправді. Класно, що те, що ти робиш (а ти робиш ти те, що любиш), відгукується багатьом людям. І велика кількість людей склалися в одну таку велику комуну, і вони ще й здобули нагороду «Найактивніший фан-клуб», обігнали Måneskin. Їм статуетку дали, яку можна побачити в «Вавилоні», у Будинку Кіно.

Наші люди просто дуже активні у творчості. Правда. У них це резонується, починаючи від того, що вони надсилають тобі поезію, або якісь свої думки на особисті сторінки, на офіційну сторінку. Надсилають листи. У нас є дуже велика кількість малюнків. Ми всі подарунки, які нам дають, зберігаємо, складаємо в одне місце, і там уже такий скоро буде реально музей. 

Вони у нас дуже цікаві. До нас на концерти або вистави всі приходять такі вишукано одягнені, в сукнях, хтось у гримі приходить. Рукавички одягають. Починають курити — але ми проти, щоб ви курили. Це дуже погано, не куріть, будь ласка.

Бували і стрьомні речі, дуже дивні питання. Часом розумієш, що створили суто фейковий акаунт, щоб тебе покошмарити, пишуть якісь матюки. А буває, що людина — не фейк і пише, чи ви не занадто там щось зробили? Ти їй відписуєш, що ні, все нормально. Проходить три місяці й ця людина потім каже: ви знаєте, я не мала цього писати, мені дуже шкода.

Якогось кошмарінга, сталкерінга — такого немає. У Жені, правда, був один дивний випадок. Один на мільйон. Тисяча прекрасних повідомлень і одне яке чуть напружило. Він повертався додому, дістав телефон, і дивиться — повідомлення: «Я дуже перепрошую, скажіть, це ви живете в такому-то під'їзді на такому-то поверсі?». Женя, звісно, такий: ні, це не я.    

Або Влад. Переходив якось дорогу в центрі, і бачить — дівчина розвернулася, швидко за ним прямує. Підходить так, мовчки дивиться, каже: «Я про вас у п'ятницю думала, от номер, наберіть, познайомимось. Все, гарного дня». І пішла.

У чому причина успіху Schmalgauzen

Відверто: допомогли соціальні мережі. Наша ідеологія з моменту нашого умовного створення, наша філософія з самих початків не змінилася. Просто через соціальні мережі ми її змогли трішки більше людям показати й побачити, що вона перегукується багатьма.

Пуш дав ТікТок. До речі, коли ми вантажили перше відео в ТікТок, ми спілкувалися про те, що це нікому не цікаво, що тіктоку треба відео тривалістю максимум 10 секунд: тобі мають отак кинути інформацію і все. А потім ми повикладали Silencio, кадри з концертів, анонси якісь — і воно працює. І це нас теж дуже здивувало. Це не контент тіктока, нам фактично вдалося зламати систему. Це не пафосно звучить?     

Про тур і вибір майданчиків для концертів

Нам цікаво робити саме ту програму, саме на таку кількість людей. Ми об’їздили тур країною. Були в Дніпрі, де 1200 людей було. Тернопіль здивував, там десь 1300 людей прийшли. І при тому ми дуже любимо грати Бекета в «Вавилоні» на 60 людей. Для нас нічого по відчуттях не міняється — чи виступаємо ми для 1300, чи для 65 людей.  

До речі, так було із Avgusto & Gustav. Ми починали її з ресторану «Вавилон». Був такий театр на 360: ми ставили в центрі рояль, запалювали свічки, люди сідали навколо, 60 людей. І потім в якийсь момент Влад каже: хлопці, давайте на новий рік перенесемось у Червону залу в Будинку кіно. Ми спробували. І почали грати на 650 людей. А потім такі: а давайте повеземо її в тур. І повезли, і прокатали. Просто потрібен майданчик, який підходить. Будемо розуміти, що робимо нову програму, і треба на більшу кількість людей — зробимо на більшу. Можливо ми вас чимось здивуємо, можливо.

Як пишуться нові твори

Пан Андрій, наш режисер, читає книжки. Знаходить те, що йому подобається, і каже: а тут буде класно зробити зараз пісню. Ми робимо пісню, тексти поєднуються. Буває так, що ми беремо якийсь прозовий шматок, Влад до нього допише пісню. Або вигадає ще новий прозовий шматок. 

Але ці всі пояснення насправді дуже технічні. Цей процес комплексний і дуже колективний. У нас нема такого, що прийшов режисер і каже: зроби от так, от так, от так. Сувора диктатура, чи як це правильно назвати. У нас це якийсь полюбовний класний процес, де всі разом. Ми можемо сидіти на репетиції, робимо якийсь шматок, сидить сім фільтрів (ми ж всі кожен день разом, ми про одне) і кожна річ пропускається через сім фільтрів. Тобто це виходить, що ми — один великий режисер, якщо так говорити.  

Про дружбу

Ми любимо з хлопцями пограти в «квадрат». Якось Кірюша, наш барабанник і автор текстів, пішов в «Гуллівер» і купив м'яч. Приніс. Ми взяли балончик, намалювали квадрати. І тепер кожен перекур у нас з м’ячем. І всім треба побуцати, поспілкуватися. 

От вчора світло відключили, ми запустили генератор і поставили світло собі, лампочку, щоб було видно. І десь до 11-ї грали в  «квадрата» цього. От так ми проводимо час.  

Ми весь час щось робимо. Окрім репетицій, є купа речей, які нам треба зробити, тому що за нас їх ніхто не зробить. У нас немає доброго дяді продюсера, і мати його ми насправді не горимо. Ми самі все робимо. От Женя, окрім того, що басист, займається технічними закупками. На ньому і на барабаннику Кірюсі висить відділ нашої благодійності, звіти. Кожен чимось займається.

Ми зараз собі вибудовуємо правило, що в нас, незалежно від того, о котрій починається репетиція, об 11:30 має початися робочий день. І ти маєш якісь свої справи, незалежно від творчого процесу, які треба виконати. Роботи вистачає.

Такий ритм у нас вже в крові, ще з університету. Ми просто не знаємо, що ще робити у вільний час. 

Чи орієнтуються Schmalgauzen у творчості на своїх поціновувачок

Якби ми на щось орієнтувалися, ми були б зовсім інші. Правда. 

Наші поціновувачки всі слова знають, всі прозові шматки. Після концертів ми завжди виходимо, по можливості, на зустріч із людьми. Вони підходять, щось запитують по матеріалу, дякують за творчість. Нема такого що вони підбігають, зривають з тебе якийсь одяг. Навпаки — вони підійдуть, дуже коректно спитають, чи можна вас обійняти, чи можна в вас запитати. Йде здорова, адекватна розмова. 

Можливо, часом у залі були якісь непристойні викрики, але це одиниці. Такі речі нас збивають. Коли тиша, у Міші драматичний монолог, а хтось викрикує якусь нецензурщину. Але зараз все змінюється. Під час крайнього туру ми з хлопцями помітили, що набагато менше відміток у сторіз і набагато менше людей з телефонами були. Як на нас, це хороший показник. Люди починають приймати якісь загальні правила театру. Це не про поведінку. От просто: людина і театр. Люди це на себе надягають і їм від цього самим стає приємно.

Комусь наші виступи заходять, комусь ні. Є якась частина людей, що гнівні штуки пише. Але ми вважаємо, що вистава вдалася, коли людина виходить із питаннями. Тому що в людини пішов процес у голові думальний — це найголовніше. Якщо в той вечір вона поставить собі хоч одне питання — отже, наша вистава вдалася, от і все. 

Про волонтерські ініціативи

Ми мріємо, щоби вся росія просто згоріла. А щоб це скоріше сталося, у нас є актуальний збір для 92 бригади на 45 fpv дронів, щоб 92 бригада чим швидше вбивала росіян. Ми дуже хочемо цього.   

У цій бригаді служить двоюрідний брат Влада, і ми вирішили повністю споряджати цю бригаду. Ми стараємося. Зрозуміло, що це наш обов'язок, є речі, про які не треба говорити. Це вже четвертий збір, будуть ще, ніхто розслаблятися не хоче. 

Зараз ти не можеш мати аудиторію і нічого не робити для армії. Ти просто коригуєш свою аудиторію, куди ти можеш разом з нею надати допомогу. Коли сталася трагедія на Каховській ГЕС і затопило Херсонщину, ми спочатку хотіли туди їхати. Але зрозуміли, що користі від нас двох там буде в тисячу разів менше, ніж користі, яку ми можемо зробити завдяки нашим поціновувачам. Ми дали клич, що збираємо речі, їжу, воду, дитяче, для собак, для котиків. Було настільки багато всього. Люди прийшли, нанесли, скільки допомоги. І вже коли все поїхало, люди ще доносили. Це сила людей. Це було круто.

Про мрії

Хочеться навчитися правильно знаходити свій спокій. Влад був на Хмельниччині, там розкішна природа і цілодобово співали пташки. І після туру чомусь підсвідомо туди потягло. Там не ловив інтернет і Влад просто ходив і слухав природу. І був цей натяк на спокій такий. Було б цікаво цю штучку більше прощупати і зрозуміти.

Ще є маленька мрія — піти погуляти вночі. Це те, що в нас вкрала русня. А ще — потрапити до океану. Але не там, де тепло, а десь у Норвегію поїхати. І так сісти на краю якогось зеленого схилу, так, щоб внизу вже був шторм. І хвилі будуть підбиватися на гору, а ти будеш сидіти в шортах і солодко курити. І дивитися кудись туди.