«В УПА відмовилися від примусової мобілізації». Володимир В’ятрович про принципи УПА, волонтерство та архіви

Коли народився бренд УПА

Вперше в українській історії він прозвучав у 1921 році. Тоді УНР вже, по суті, зазнає поразки. І останнім відчайдушним кроком української армії стає так званий Листопадовий рейд, або Другий зимовий похід, коли збройне формування на чолі з генерал-хорунжим Юрієм Тютюнником отримує завдання прорватися в більшовицькі тили й щоб до них там долучилися отаманські загони, селянські. І так перемогти й здобути незалежну Україну. 

Це все готувалося у співпраці з поляками, які тоді були союзниками, але це дуже довго готувалося. Спочатку розраховували, що рейд почнеться десь у серпні-вересні, коли після збору врожаю його прийдуть забирати більшовики, й обурені селяни, очевидно, підтримають рідну армію, яка повернеться з-за кордону. Але це сталось аж в кінці листопада. Більшовики вже весь урожай забрали, встигли значною мірою придушити якісь повстанські заворушення, плюс погана погода. Рейд не вдався. Повстанців розбили, частину з них захопили в полон і стратили під Базаром. Але тоді якраз вперше оці формування називалися УПА, тоді воно вперше прозвучало.

У роки Другої світової війни першим, хто використав цю назву, був Тарас Бульба-Боровець, керівник повстанського загону на території Полісся. Він почав активно діяти після початку німецько-радянської війни влітку 1941-го. Деякий час координував свою співпрацю з німцями, але потім німці зажадали розпустити його повстанський загін, він відмовився й перейшов у підпілля. Він першим тоді використав назву УПА. А потім цю назву перехопили бандерівці й власне та структура, створення якої ми рахуємо від 14 жовтня 1942-го.

Коли насправді день створення УПА

14 жовтня має залишитися днем створення УПА, тому що це все ж не релігійне свято, це історичний день. Є документ — це постанова Української головної визвольної ради від 14 жовтня 1947 року, де сказано, що віднині святковим днем УПА є 14 жовтня, який припадає на день Святої Покрови. Там стоїть 14 жовтня, і, відповідно, 14 жовтня 1942 року як створення УПА. Я вважаю, що день Покрови — це додаткова опція, але не головна. 

Звичайно, це символічна дата. Тому що жодна армія не створюється в один день. Тим паче — підпільна, повстанська армія. Безперечно, коли обирали саме 14 жовтня, то це робилося з прив’язкою до традицій Покрови, козацтва. Але, разом з тим, маємо цікаві німецькі документи від 16 жовтня 1942 року. Це повідомлення про те, що на Волині чи Поліссі формуються більші формування, збройні загони бандерівців, які, очевидно, готуються до боротьби проти німців. Тобто, 14 жовтня — все ж не випадкова дата. Це перше. А друге, так чи інакше дату 14 жовтня 1942 року було обрано підпільним парламентом Головної визвольної ради. Зараз його не існує. Ми не маємо права постфактум перевирішити за них. Але не бачу жодної шкоди в тому, щоб згадувати про УПА й 1 жовтня (на свято Покрови), і 14 жовтня. 

Про план бандерівців та реакцію німців

План бандерівців створити незалежну Українську державу, поставивши німців перед фактом, що ми проголосили незалежність 30 червня 1941 року, провалився. Німці це не підтримали. Ба більше, через кілька місяців вони почали масові репресії, почали заарештовувати українських націоналістів, бандерівців. 21 листопада 1941-го вийшов документ, де йшлося, що достеменно відомо, що бандерівці готують антинімецьке повстання й тому їх усіх треба таємно заарештовувати та страчувати, як злодіїв. І так, по суті, почалося полювання на них.

Верхівка бандерівського руху швидко потрапила під арешт. Арештували не лише Бандеру. До кінця 1941-го за ґратами опинилися десь 1,5 тисячі бандерівців, здебільшого якраз вище керівництво організації. Німці були впевнені, що вони обезголовили організацію — жодних шансів на те, що вона продовжить боротьбу, немає. Але бандерівці зуміли створити таку структуру, де на заміну заарештованим прийшли інші й продовжили боротьбу. Десь на кінець 1941-го організація встигла перелаштуватися, перейти повністю в підпілля. 

Тим часом німці почали вивозити українців на примусові роботи. Українці почали ховатися в лісах зі зброєю в руках, захищати свої села. Почав наростати стихійний антинімецький рух. Бандерівці вважали, що треба почекати, перш ніж почати повстанський рух, що спершу треба, щоб німці добили «радянців». Але це не спрацювало. Тим часом стихійний повстанський рух так наростав, що місцеві бандерівські командири з Волині та Полісся казали: якщо ми зараз не включимося, то все почнеться без нас. Тому, вирішили доганяти процес, який не могли зупинити, щоб його очолити. Наприкінці 1942 року вже починають формуватися перші збройні загони. Остаточно це все легалізується рішенням конференції на початку 1943-го. Так починає творитися УПА.

Про структуру УПА

На момент, коли почав наростати оцей стихійний бунт населення проти німців, існувала мережа, структура, яка могла бути хребтом, щоб цей стихійний процес організувати в якомусь більш організованому річищі. Тому, армія почала творитися дуже швидко. Вона просто лягла в правильну структуру, яка вже була готова до розгортання. 

В кожному селі був якийсь станичний, були якісь люди, які збирали харчі, зброю, боєприпаси, які тримали між собою інформаційний контакт. І це все стало фундаментом. Коли почали розгортати армію, то вже знали, хто має бути командиром підрозділу, скільки в нього має бути людей, де тих людей брати.

В окремих місцях відбувалася навіть мобілізація в УПА. Потім, щоправда, від цього відмовилися, бо стало зрозуміло, що якщо немає достатньої мотивації самому йти воювати в УПА, то більше ресурсів іде на те, щоб контролювати таку людину, яку насильно мобілізували. Тому від ідеї масової мобілізації відмовилися й робили далі ставку, власне, на тих людях, які були ідейно підготовлені та мотивовані.

Про волонтерство

Повстанська армія — це так, як зараз ЗСУ. Людина не займається нічим, тільки зі зброєю в руках воює. Для цього її треба повністю відірвати від життя і повністю забезпечити. Вважається, що на одного партизана потрібно 8-10 людей, щоб його нагодувати, одягнути, забезпечити інформаційно.  

УПА — це виключно волонтерка. Вдягнути, нагодувати, повністю забезпечити, включно зі зброєю, набоями й так далі. Боротьба була можливою тільки тому, що були українці, які готові були підтримувати.

Останні бої українських повстанців — це 1967 рік, можете собі уявити? У Європі вже хіпі, Beatles, Rolling Stones, а в нас ще боротьба з бандерівцями. Так от, така тривала боротьба стала можливою саме тому, що українці настільки її підтримували. Попри те, що для тих, хто підтримував, це коштувало величезних репресій. За боротьбу в УПА чи за підтримку УПА «радянці» репресували близько півмільйона людей. Це показує, власне, масштаби цього всього повстанського руху і, як на мене, пояснює, звідки в нас тепер береться ця тяга до волонтерства. Це наша насправді українська традиція давня, і це те, що є в нас сильним. 

Чи воювали повстанці з червоною армією

Командування УПА дало наказ не воювати з фронтовими частинами, не стримувати фронт. Байка, яку часто повторювали в радянські часи, чи в сучасній росії, що вони там «стріляли червоноармійцям у спину» — це байка. Не було сенсу воювати з червоною армією. Червону армію, поміж усього іншого, розглядали як можливий кадровий потенціал, з ними проводили інформаційну роботу. А, по-друге, не було сенсу в принципі стримувати фронтові частини. Тому, справжня війна УПА почалася вже з тими спеціальними силами НКВД, завдання яких — брати під контроль території. І ця війна організовано тривала від 1944-го до середини 1950-х років. А окремі вияви цієї повстанської боротьби — це вже 1960-ті.

Чи виконала УПА поставлені завдання

Думаю, що так. В принципі, командування УПА ніколи собі не ставило за завдання мілітарно здобути незалежну державу, розгромити німців, розгромити Радянський Союз. Ідея про те, що це можливо, була ще десь у 1943-1944 роках, коли ще були сподівання, що німці та радянці себе взаємно ослаблять і повстанці зможуть їм нанести остаточний дар. Потім стало зрозуміло, що це боротьба в довгу і завдати мілітарної поразки СРСР неможливо. 

Тому, змінюється концепція й основною метою боротьби стає змінити свідомість населення. Закріпитися як те, що будуть згадувати, що будуть пам’ятати, що мали би продовжувати. Тому, крім збройної боротьби, яка потроху обмежується, на передній план поступово виходить інформаційна боротьба — листівки, підпільні журнали, підпільні газети. Ставиться за мету виховати наступне покоління на прикладі тих, хто боровся. 

І в цьому контексті можна сказати, що це завдання цілковито виконане. Коли в кінці 1980-х почав тріщати вже Радянський Союз, одним з ареалів, джерел для українського руху були якраз ті території, де діяла УПА в 1940-1950 роки. Пам’ять про УПА була одним з елементів, що мобілізували людей, які виходили на демонстрації кінця 1980-х початку 1990-х років. Навіть тоді серед синьо-жовтих, ще не державних, а національних прапорів, уже були червоно-чорні прапори, як символи пам’яті про ту, іншу, сторінку України.    

Про архіви

Найбільша колекція документів УПА, різних аспектів боротьби й діяльності, зараз зберігається у колишньому архіві КДБ. Величезна частина матеріалів з цього архіву зараз є в інтернеті, на сайті avr.org.ua. Там кілька десятків тисяч документів і матеріалів самої УПА. 

Так сталося, що «кадебісти», які боролися проти повстанців, по суті, створили їм пам’ятник. Тому що зібрали це все, зберегли. Вони ж були впевнені, що вони назавжди, і що те, що вони зберегли, буде тільки для них. Для вивчення, дослідження, підготовки всяких підручників. А виявилося, що це залишилося пам’яттю про їхніх ворогів, а не про них.

Ми з вами є свідками переосмислення та сприйняття цієї історії, прийняття цієї історії, як своєї. Саме зараз, у контексті теперішньої війни. Тому що кожен українець зараз може приміряти на себе образ оцього бандерівця, цього повстанця. Зрозуміти, що воно таке, коли ти борешся за свою землю, коли тебе звинувачують у зраді, коли тебе намагаються знищити. І ця страшна війна, яка зараз відбувається, вона запустила це переосмислення.