Василь Симоненко: романтик, журналіст та першовідкривач Биківні

Дев’ять кілометрів до школи 

Життя Симоненка почалось у невеличкому селі Біївці на Полтавщині. Він зростав без батька, виховували мати та дідусь. Через багато років, коли Василь уже сам мав сина й став відомим письменником, його батько таки обізвався — приїхав до нього в Черкаси.

Василь його прийняв, запросив переночувати, а на ранок сказав: «А тепер, батьку, будьте здорові. Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві виглядав вас кожної днини».

Батька маленькому Василеві замінив дідусь Федір. Він був авторитетом для хлопчика. Пізніше той неодноразово згадає його у своїх віршах. 

Змалечку він піклувався й про маму, ніколи не скаржився їй. А коли та, бувало, запитувала, чи не важко йому йти до школи, що за дев'ять кілометрів від дому, відказував: «Та чого там важко? Доки дійду до школи, то всі уроки повторю і вірші вивчу, а як назад вертаюся, то всі пісні переспіваю». 

На уроках Василь був серйозний — аж занадто, згадувала його вчителька Уляна Демченко. Ніколи не сміявся, не ганяв шкільним подвір’ям, а книжок читав стільки, скільки й навіть учителі не читали.

«Якось зарядили хуртовини. У такі дні наша школа затихала, бо підвозу ж тоді не було… І раптом на шкільному порозі з’явилася снігова баба. Це з усіх чужосельців прийшов до школи один Василь», — розповідала його вчителька.

Університетські роки та туга за домом

Здобувати вищу освіту Василь поїхав до Києва — вступив на факультет журналістики Київського університету. Там він писав вірші й став членом літературної студії.

Але для молодого Симоненка студентські роки не обмежувалися самими лише парами та книгами. Його однокурсник та письменник Микола Сом називав Василя «неперевершеним жартуном-дотепником». Згадує: у студентські дні вони інколи обмінювалися «дуже щедрими подарунками».

«Так одного незабутнього щедрого вечора Вася подарував мені Багамські острови, а я йому — Аляску і Бердичів. Отак жартували... Гралися і сміялися інколи, як малі діти».

Інший його однокурсник, Станіслав Буряченко, пригадував, як після смерті Сталіна, яка саме припала на їхні студентські роки, хтось встромив недопалок цигарки в потилицю бюста «вождя», що стояв на першому поверсі гуртожитку.

Уже після закінчення університету Василь розповів Станіславу, що то була його рук справа. «І ти не побоявся?» — запитав той. — «Таких людей, які нічого не бояться, нема. Головне не це, головне — побороти страх», — відповів Василь. 

Спершу молодий письменник сумував за рідним селом. «Увечері кидався в постіль, втикався в подушку, кусав губи, щоб не плакати. Тепер невблаганно тягло в село», — писав він у своєму щоденнику. Але згодом Київ, схоже, таки полюбився Симоненку. Переїхавши пізніше до Черкас, він неодноразово в листах згадував, як тужить за ним. 

Він мріяв повернутися до столиці, але так і не встиг. За рік до своєї смерті в листі до Івана Світличного Симоненко питав його, які іспити потрібні для вступу до аспірантури академічного Інституту літератури в Києві: «Наступного року я хочу спробувати свої сили».

У Черкасах, власне, письменник працював у редакціях газет «Молодь Черкащини», «Робітнича газета», «Черкаська правда». В останній він і зустрів свою майбутню дружину — Людмилу Півторадню, яку він називав Люся, Малюся, Люсьєн і якій пізніше напише: «Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю — дуже скучив». 

«Цілую мою вредну Малюсю» 

«Черкаська Люсі займає в моєму житті значно більше місця, ніж всі дівиці, що були до неї», — писав Симоненко в листі до перекладача Анатоля Перепаді після знайомства з Людмилою Півтораднею.

Знайомство це сталося під час роботи в редакції газети «Черкаська правда». Микола Сніжко пригадував: коли Симоненко вперше побачив її, то купив великий кошик троянд, зробив із них вино, пригостив її та пообіцяв щовесни робити таке трояндове вино.

Якось ще на початку стосунків Людмила спробувала викликати в нього ревнощі: розповіла про одного хлопця, який залицявся до неї. Василь, який за словом до кишені не ліз, відповів: «Інтересний пацан, правда, пише не дуже грамотно. Але це вже вина вчителів. Не довчили». 

Їхнє кохання швидко набирало обертів, і вже невдовзі після знайомства пара одружилася. А пізніше в них народився син — Олесь. 

Ще на початку шлюбу в листі до Людмили Симоненко писав: «Раджу тобі краще привикати до думки, що будемо жити з матір’ю, а не вигадувати небилиць. Мати в мене одна, і я в неї один. Ти повинна її любить, бо вона ж мені й тобі зла не бажатиме. Ясно, Люсьок?». 

Так і жили вони в Черкасах вчотирьох: в одній кімнаті Василь із Людмилою, в іншій — його мати з Олесем.

Та кохання, яке починалося з рядків «Люблю дико. Цілую твої пальчики…», переросло у шлюб із постійними сварками. Через два роки подружнього життя пара якийсь час жила окремо. 

Та навіть після того, як подружжя знову з’їхалося, сутички вдома тривали. Один із прикладів їхнього «типового» діалогу Симоненко наводив у листі до свого двоюрідного брата:

— Доки ти, гаде смердючий, будеш мучити мене? Доки ти смоктатимеш мою кров? Хоч би тебе трясця побила! Щоб ти борщем вдавився! і т. п.

— Мадам, світло від найближчої зірки йде до землі чотири з половиною роки.

— Вдавися своєю зіркою!

— Світло від мене до тебе дійде через вісім [років]. 

Син Олесь батька мало пам’ятає: Симоненко помер, коли той був ще малим. Але згадував, що тато любив гратися з ним, читав оповідання казки та вірші. У дитинстві Олесь просив батька написати йому казку: «Усім щось пишеш, а мені?». І Василь таки написав для сина казку — «Цар Плаксій та Лоскотон».

«Тепер я читаю її моїй доці Мирославці. І вона впевнена, що отой добрий Лоскотон — то її казковий, рідний дід Василь», — розповідав Олесь. 

«Вічно собою незадоволений»  

Василь Симоненко досить самокритично ставився до своїх письменницьких здібностей.  

«Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Ми своїми кволими думками угноїмо ґрунт, на якому виросте гігант», — писав він у своєму щоденнику.

Однак сучасники митця дуже високо оцінювали його творчість. Олесь Гончар називав його «витязем молодої української поезії», а Павло Тичина, прочитавши його збірку «Земне тяжіння», занотовував: «Чудесно написано. Стисло. Всеоб'ємлюще. Крилато».

«Є люди, яким судилося бути більшими за самих себе. Такий Василь Симоненко. [...] Василеве зростання було дивовижне. Пригадується: вийшла перша його книжка. Всі її хвалили, всі захоплювалися, а Василь говорив про неї хіба що іронічно. Він уже не любив її, бо переріс її», — згадував Іван Дзюба.

Дзюба називав Симоненка «людиною немилосердно самокритичною і вічно собою невдоволеною». Він пригадує, що у Василя було надто високе уявлення про літературу, надто високі ідеали й критерії, щоб він міг задовольнитися тим, що робив.

А ось друзі Василя любили слухати його поезію. Між іншим, на цьому фото, зробленому у Спілці письменників України, ще молоді українські літератори якраз слухають вірші Симоненка.

Про це пізніше розповідала Ліна Костенко історику Радомиру Мокрику, мовляв, саме тому Василя й немає на фото: він за кадром.

 Першовідкривач Биківні

1950-1960 роки у СРСР відомі в історії під назвою «хрущовська відлига» — період тимчасового послаблення. Саме тоді, після смерті Сталіна, українці почали більш відкрито говорити про свою культуру, мову та досліджували нові сторінки історії.  

У цей період на культурній арені й з’явилося нове покоління митців, яке увійшло в українську історію під назвою «шістдесятники».

У 1960-му в Києві з’являється Клуб творчої молоді (КТМ), який очолив Лесь Танюк. Членами КТМ були, зокрема, Симоненко, Ліна Костенко, Алла Горська, Іван Світличний, Григір Тютюнник та багато інших митців.

У межах клубу проводилися мистецькі виставки, етнографічні свята та літературні вечори пам’яті. Під час одного такого вечора, присвяченого пам’яті Леся Курбаса, до Леся Танюка підійшла схвильована жінка із заплаканими очима й мовила:

«От ви все про Соловки, хто і як там розстріляний… А в нас під Києвом свої Соловки. Людей полягло там не менше, ніж на Соловках; ніхто ні слова. А їх же поховать треба по-людськи, по-християнському…».

Тоді Танюк разом із Горською та Симоненком вирушили до Биківнянського лісу, де відкрили нову химерну сторінку сталінського режиму. Жінка з вечора пам’яті передумала показувати їм місце поховання, натомість познайомила з чоловіком, який і розповів: сюди з Києва привозили трупи розстріляних «політіческих», п’ять-шість «полуторок» за ніч — по 40-60 трупів у кожній. 

«Привозили вже побитих, їх стріляли по тюрмах. А тут стояли бочки з вапном. Велика яма, клали штабелями, пересипали вапном і закопували. Неглибоко закопували, ніколи було, от воно й почало виходити на поверхню», — цитував чоловіка у своїх записах Лесь.  

Коли Танюк, Горська й Симоненко намагались осягнути побачене, Василь раптом торкнув Леся за лікоть і вказав на галявину, де хлопці грали у футбол. «Ну й що ж тут такого?» — подумав Танюк.

«Ти подивись, чим вони грають», — промовив Василь. А грали вони малим черепом, простреленим ззаду, у тім’я. Череп, схоже, був дитячим. Назад вони поверталися мовчки.

Танюк згадував: тиснучи руку Симоненкові на прощання, відчув, що він увесь як побитий, що це його приголомшило.

Пізніше виявиться, що в Биківні були заховані розстріляні українські митці, серед яких Михайль Семенко, Майк Йогансен та багато інших письменників, художників і академіків. Загалом, за різними даними, від 15 до понад 100 тисяч людей.

За рік після відкриття шістдесятниками Биківні не стало й самого Симоненка.

Арешт і смерть

Улітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах Симоненка заарештували. Між ним та буфетницею тамтешнього ресторану спалахнула суперечка: Василь обурився, що за кільканадцять хвилин до обідньої перерви жінка відмовилася продати йому цигарки.

На шум прийшли двоє міліціонерів і попросили документи в Симоненка. Той показав своє редакційне посвідчення.

Наступного дня колеги письменника розшукали його в камері затримання відділення міліції за 30 кілометрів від Черкас. У машині Василь показував їм синці, розповідав, як його били. Казав, що тоді «ніби щось обірвалось усередині». 

Після цього в Симоненка почалися проблеми з нирками, а через рік він помер від раку нирок.

Незадовго до смерті Василь передав свої щоденники Івану Світличному, який був його близьким другом. Ці рукописи Іван пізніше зміг переправити за кордон. Вони були опубліковані в часописі «Сучасність». 

Про смерть Василя Симоненка друзів повідомив теж Світличний. Анатоль Перепадя згадував про це так:

«Як я радів, як святкував у душі, коли сходилися при мені Світличний і Симоненко, друзі-нерозлийвода, і як померкло морозне сяйво грудневого ранку, коли я зняв телефонну слухавку в редакційній кімнаті й слухавка голосом Івана Світличного — не його звичним лагідним, а якимсь відстороненим, здавалося, навіть байдужим — сказала: “Помер Василь Симоненко”».