Лілія Подкопаєва: Українська мені здавалася штучною, але після вторгнення не можу розмовляти псячою мовою

Вона народилася в Донецьку. У спортивну секцію Лілю привела бабуся Евеліна Михайлівна. «Нам потрібні нагороди й медалі», — заявила тренеру. Ці слова добре засвоїла її 5-річна онучка: шість разів на тиждень, двічі на день вона — на тренуваннях. Уроки вчила вночі, підручники з історії та географії ховала під подушку.

Уже в підлітковому віці стала чемпіонкою України, а згодом здобула перші міжнародні нагороди. 1995-го — титул абсолютної чемпіонки світу зі спортивної гімнастики.

На Олімпіаді-1996 в Атланті дівчина виконала видовищне подвійне сальто з поворотом на 180 градусів. На відточення цього елементу витратила довгих сім років. Жодному спортсмену не вдавалося його виконати ані до, ані після того. Стала олімпійською чемпіонкою.

Плакала Лілія на трибуні, плакали українці, припавши до екранів. Таких спортивних успіхів незалежна Україна ще не мала. Лілія миттєво стала її символом.

Цього тріумфу не побачила лише бабуся Лілії — вона померла за місяць до Олімпіади.

Вже у 19 років спортсменка завершує кар’єру через травми. Має у своєму арсеналі 45 золотих, 21 срібну та 14 бронзових медалей.

Зараз Лілії Подкопаєвій 47 років, вона живе в Атланті, США. У третьому шлюбі, має трьох дітей: першим усиновила хлопчика Вадима, бо втратила надію, що завагітніє. Але сталося диво — і на світ з’явилася Кароліна. Наймолодшу доньку жінка назвала на честь бабусі — Евеліною.

Лілія, або, як її називають, Золота Лілія — суддя міжнародної категорії, засновниця Міжнародного благодійного фонду «Здоров’я поколінь» — Health of Generations, громадська активістка, зокрема допомагає українським дітям і військовим. Рішуче засудила російську агресію і завзято адвокатує інтереси України у США, часто приїздить до різних українських міст із гуманітарними місіями.

Напередодні Дня Незалежності спортсменка завітала до України, і hromadske записало з нею коротке інтерв’ю. 

Вона зайшла до приміщення Національного олімпійського комітету в золотому жакеті, гладко зачесана. Поспіхом у коридорі випила американо із цукеркою Ferrero Rocher. Наперед перепросила, що, можливо, в неї не вийде бути суперспікеркою, бо даються взнаки переліт і кілька інтерв’ю перед цим. І те, що вона не зовсім вільно володіє українською. Коли робила помилку у вимові, постійно поправляла себе. Помітно, наскільки важливо для неї опанувати мову. 

Ваші найбільші спортивні здобутки припадають на 1995-96 роки. Чи усвідомлювали ви тоді, наскільки підняття українського прапора на вашу честь важливе для молодої країни, яка недавно здобула незалежність? Чи ви думали лише про свою перемогу й не розуміли ще своєї історичної місії?

Для мене Атланта 1996 року — і перша, і найважливіша Олімпіада. Це був мій дебют, але водночас і вершина спортивної мрії. Я відчувала шалену відповідальність, адже я представляла не тільки себе, а цілу країну, яка нещодавно стала незалежною.

Це було дуже особливо, зворушливо, але й складно — витримувати психологічний тиск, коли тобі всього 18 років. Мене трусило від страху, але я зібрала волю в кулак, подумала, що я спортсменка і не можу підвести ні країну, ні людей за своєю спиною. І я сконцентрувалася — страх зник. І ось я — переможниця!

Коли ми приїхали до США, не всі знали, що Україна — це незалежна держава, хтось сприймав як частину росії, Радянського Союзу.

Мені та решті українських спортсменів було круто усвідомлювали, що ми виступаємо від імені України. І ми несли наш синьо-жовтий прапор, і коли після змагань він здійнявся, неможливо було стримати сліз: це і хвилювання, і радість, і гордість за свою батьківщину. Наша перемога — її перемога. І ще пам’ятаю, як лунав наш гімн. Це було гідно і дуже гучно (усміхається — ред.).

Ці емоції залишаться в моїй пам’яті завжди. А що ще цікаво: на змаганнях був присутній президент Сполучених Штатів Америки Білл Клінтон зі своєю родиною. І це надавало особливий статус Іграм, бо президент розраховував, що саме американська гімнастка здобуде золото, і все працювало саме на їхню команду.

І мені було вдвічі приємніше, коли лунав український гімн і здіймався український прапор. І президент США, і 45 тисяч глядачів це чули й бачили!

Тоді ви були юною дівчиною в чужій країні, і про Україну мало хто знав. Але минає час, і ви як міжнародна суддя спостерігаєте, як зараз сприймають Україну. Що змінилося за цей час?

Хочу сказати про роль Національного олімпійського комітету. У 1996-му все тільки розпочиналось, тобто будувалась система, і ніхто не знав, як насправді все повинно працювати. Та завдяки Комітету ми змогли поїхати єдиною командою до Атланти. І ця згуртованість, цей наш зв’язок — це було щось неймовірне.

Зараз не виникає питань, де Україна, що це за країна. Всі знають. Ми зараз говоримо не про війну. Наші атлети за 30 років здобули величезну популярність для країни. Це дуже потужна сила дипломатії, спортивної дипломатії.

Я наведу приклад: у 95-му році ми змагалися на чемпіонаті світу в Японії, у місті Сабає. Українське посольство там відкрилося буквально нещодавно. І коли ми здобули перемогу, нас прийшов привітати посол, який сказав: «Лілю, ви за цей тиждень зробили більше для України, аніж ми всією командою за пів року». Тобто я хочу підкреслити важливу роль спортсменів на міжнародній арені.

Ви — дівчинка з Донецька. Відповідно, ви росли в російськомовному середовищі, говорили російською, їздили на змагання до росії, мали дружні зв’язки з тамтешніми спортсменами. Коли стався розрив з усім російським?

Дійсно, у Донецьку мене оточували російськомовні люди. Так сталося, що тато в мене росіянин (батько Лілії залишив родину, коли їй було два роки, тож дівчинку виховували мама і бабуся з дідусем; батько з’явився в її житті, коли та виросла — ред.). Я — дитина Радянського Союзу, тож усе навчання в школі, у гімнастичному залі було російською. На збори, на змагання дійсно часто їздили до росії. Коли розпався СРСР, відчула розчарування, бо дивлячись Олімпійські ігри по телебаченню (а для цього нас навіть відпускали з тренувань) мріяла, що колись стоятиму на найвищому кубі п’єдесталу, мені вручатимуть медаль, а на спині, на спортивному одязі — чотири літери: «СРСР».

Я була ще дитиною, не розуміла, що взагалі відбувається. Сконцентрована на спорті, це моя мрія і моя любов велика. Але згодом, коли потрапила до української молодіжної збірної, моє мислення змінювалося. Я інакше почала сприймати світ, себе в ньому, місце моєї країни на міжнародній арені. І з часом для мене стало великою честю виходити на спортивний майданчик із написом: «Україна».

Я усвідомила, що спорт може бути колосальним важелем впливу. І якщо я можу зробити щось корисне, а наш тренер казав: «Діти, це ваша робота і це ваша відповідальність», — я це робила і роблю зараз.

З російською бульбашкою порвала після повномасштабного вторгнення. Не отримала жодного повідомлення від колег, друзів, кумів (доньку Подкопаєвої Кароліну хрестила співачка Ані Лорак, у росії живуть хрещені батьки її сина — ред.) І це було відкриття. Неприємне, болюче. І обговорювати цю тему я не хочу.

Коли відчули, що хочете перейти на українську?

Українською я довго не розмовляла. Навіть коли президент Віктор Ющенко активно розпочав українізацію, у мені виникав такий спротив. Було зручно, звично, комфортно дивитися фільми російською. Я не могла сприймати українську. Вона здавалася штучною.

Але після повномасштабного вторгнення не можу розмовляти псячою мовою. І я перейшла на українську. Щотижня займаюся з вчителькою онлайн. Вона вміє мене налаштовувати, навіть якщо я втомлена. Залишає мені «домашку». І мені подобається. Моя донька, наймолодша, ходить один раз на тиждень до української школи в Атланті. Ми з нею багато дивимось мультфільмів, слухаємо різну музику, особливо Квітку Цісик. І найулюбленіша її пісня — «Два кольори».

І я пам’ятаю, чому ця співачка припала до душі мені. Коли ми, спортсмени, приїхали до США 1995 року на збори, нас зустрічала українська діаспора. Вони запитували: «Яку музику ви слухаєте?». А ми слухали шансон, ми слухали попсу, яку крутили за радянських часів. І мені дуже подобалося!

І тут я вперше почула Квітку Цісик, і смаки мої почали змінюватися. Зараз я дивлюсь, як реагує Евеліна: їй теж подобається голос Квітки. Донька наспівує, і коли вона чує чиєсь інше виконання, бурчить: «Ні, мам, мені подобається лише Цісик».

Інколи вона заявляє: «Мамо, я не хочу сьогодні говорити українською». Я кажу: «Ну окей». А потім через деякий час приходить: «Нумо будемо розмовляти українською». Потім просить: «Запитай у свого вчителя, які мені українські мультики подивитися». Вона любить «Лепетунів».

Я днями зустрілася з друзями зі Львова, з якими понад 20 років товаришуємо, і коли вони почули мене, зраділи: «Це величезний прорив. У тебе чудова українська». Це мене дуже надихає, бо українська справді дуже гарна.

Мої старші діти теж її знають.

Ви можете поїхати куди забажаєте, у будь-яку точку світу. Але ви не можете відвідати свій рідний Донецьк, бо він окупований. За чим ви більше найбільше сумуєте, чого вам найбільше не вистачає?

Я дуже мрію, і я вірю, що ми обов’язково повернемося в український Донецьк. Він залишається для мене українським.

Я хочу на могили до бабусі й дідуся, бо ці люди підштовхнули мене до спорту, навчили багатьох житейських речей, які я зараз роблю.

Звісно, хочу відвідати Палац спорту, де я розпочинала свою спортивну кар’єру. Хочеться завітати до театру опери та балету. А ще — на колишню площу Леніна, де було так багато троянд. Донецьк же називали містом мільйона троянд. 

Хотілося б спуститися до шахти й подякувати шахтарям за тепло в прямому і переносному сенсі цього слова. Мій дідусь був шахтарем, начальником дільниці, і я бувала в шахті.

І звісно, я б хотіла побачити своїх тренерів.

Немає людей, з якими я б підтримувала стосунки з Донецька зараз, ці зв’язки відпали ще до війни, бо я дуже юною виїхала до Києва.

Ви — громадянка України за паспортом, а от за відчуттями ви хто: уже американка чи все ж таки ще українка?

Коли ми займаємось українською з моєю вчителькою, я їй щось розповідаю, і кажу: «У нас вдома». Маю на увазі Україну. І вона радіє: «Лілю, це так приємно чути. Я у захваті просто тому, що ви навіть не помічаєте, що так кажете».

Так, Сполучені Штати — це країна, де можу працювати, де мої діти, де мій чоловік, який 30 років живе в Америці.

Але, як кажуть ті самі американці: «Батьківщину не обирають. Де ти народився — це твоє місце». Тому я — українка, де б я не перебувала, і пишаюся цим.

Я маю можливість та ім’я, і якщо йому під силу відчинити якісь двері, чи я можу розповісти у своїх соцмережах про Україну, про жах, який скоює росія, — я це робитиму. Це мій обов’язок як громадянки України.

Як спортсменка, яка вміє перемагати, чи можете ви назвати риси, які потрібні Україні, щоб здобути перемогу?

(трохи розгубилася — ред.) 

Мабуть, краще б на це питання відповіли політики, дипломати чи економісти. 

Я ж хочу сказати, що нам треба робити своє. Так завжди було, що російська збірна, американська збірна, китайська збірна — з великих країн, у них багато спортсменів. У нас значно менше, але і якість виступу, і сила, і рівень — це завжди на висоті.

У далекі часи, коли тільки формувався спорт, коли Олімпійські ігри використовували для призупинення воєн, спортсмени на ринзі, на майданчику, на біговій доріжці демонстрували свої найкращі риси: силу, швидкість, витривалість, стійкість, цілеспрямованість, непохитну волю перемагати.

Тому я хочу, щоб ми робили своє. Нам треба розраховувати тільки на себе, не покладаючись на партнерів. Добре, здорово, прекрасно, що вони є, що вони нам допомагають. Але нам потрібно розширювати виробництво, готувати населення, як це робить Ізраїль. Вони десятиліттями живуть із сусідом, який їх атакує.

Тому не розслаблятися. Людина стає м’якшою, якщо хтось біля неї є. А коли ти виходиш на поміст, то тренер хоч і біля тебе, але він не зробить за тебе того, що маєш сам. 

Всі атлети на Олімпійських іграх — фізично в крутій формі. Перемагає той, хто зможе справитись зі своїм хвилюванням і психологічним тиском.

От ви й відповіли. 

Цей матеріал є частиною проєкту, присвяченого Дню Незалежності України.