72%

72% українців, опитаних КМІС, не схвалили б відставку Залужного. Як ми повинні розглядати цю інформацію?

Можна припустити, що насамперед це свідчить про те, що українська демократія, хай і кривувата поки що (і ще на два-три покоління наперед такою буде), все-таки лишається демократією навіть під час війни. Хай навіть це війна на виживання. Ну справді, можете собі уявити масову публікацію результатів подібних опитувань у тій же росії?

З одного боку, у цьому наша сила, з іншого — цілком очевидна слабкість. Все-таки командувачів ніде й ніколи не призначають і не звільняють згідно з бажанням громадян. А під час війни на виживання — й поготів.

Авжеж, політичне керівництво (яке якраз ПОВИННЕ зважати на думку громадян) завжди вимушене дослухатися до так званої громадської думки. Але ж очевидно, що факт ретрансляції такої думки через максимум інформканалів сам по собі є чинником впливу.

Одне питання — чи адекватно діє політичне керівництво в умовах війни, чи справді максимально ефективно воно залучає до оборони всі доступні засоби. Але в чому питань немає — так це в тому, що політичне керівництво апріорі володіє значно більшим обсягом інформації щодо теми, ніж будь-хто з «народних мас». І має в розпорядженні експертів, здатних вказати на такі зв'язки між різними, на перший погляд, масивами цієї інформації, про які (тобто про масиви) 99,9% населення можуть хіба що здогадуватися.

Тут можна б укотре згадати про силу соцмереж, настільки ж усепроникну, наскільки й безглузду (а то і шкідливу для самого ж суспільства, що їх породило). Але про це вже сказано багато, а буде сказано ще більше, тому повернімося до конкретної ситуації та звернімо увагу на інші деталі згаданого опитування.

Наприклад, 43% респондентів вірять у МОЖЛИВІСТЬ суперечностей або тертя між генералом Залужним і президентом Зеленським (єдиною особою, яка тільки й могла б зняти чи посунути генерала з його поточної посади). І при цьому лише 8% опитаних упевнені, що ці тертя — чи суперечності — серйозні!

Це означає, що чи не найактуальніша з тем останніх місяців у «бульбашках» соцмереж і на певних токшоу насправді є саме темою «бульбашок». 39% опитаних вважають, що конфлікту немає, 18% — не змогли сформулювати відповідь! Це вже другий знак оклику за три речення, але лише тому, що ситуація підкреслює абсурдність самої себе. Стежте за руками: понад половина респондентів у принципі не дуже розуміють, у чому річ, — проте практично три чверті мають щодо цієї справи цілком конкретну думку.

Так відбувається, тому що так звані пересічні люди все-таки судять за тим, що бачать тут і зараз.

Упродовж попереднього часу вони побачили неймовірне єднання нації в опорі агресору, і несподівані відступи російських військ там, де ті сподівалися на дуже швидкий рух уперед.

Українці тут перемогли, і це стало великою несподіванкою як для самих українців, так і для ворогів. Але вороги досить швидко адаптувалися. Якщо рік тому — про що говорять усі дотичні до теми бійці — ми мали перевагу в повітрі через дрони різних моделей, то тепер ситуація пішла навпаки. Кількість перейшла у якість. російське централізоване управління не так військом, як економікою дозволяє швидко наростити обсяги виробництва ударних і розвідувальних дронів, в Україні ж процес іде повільно. Значною мірою — зусиллями волонтерів. Але ж це не та тема, де можуть упоратися самі волонтери.

Це саме та тема, де ми не зовсім бачимо рух із боку держави назустріч активістам. І найлегше це пояснити зловмисництвом чи недбалістю влади.

На жаль, це не так. Якби так, все можна було б вирішити швидкими й рішучими кроками. Але коли держава потребує всіх сил, мобілізація всіх сил під керівництвом влади ефективніша за «горизонтальну мобілізацію» суспільства. Це факт, від якого не подітися. Подобається нам це чи ні.

Чи випливає звідси, що ми повинні стати диктатурою на кшталт росії? Питання позбавлене сенсу, так само як позбавлене сенсу питання «Що було у Всесвіті до Великого вибуху». До Великого вибуху ні часу, ні простору не було. Так само немає варіанту перетворення України на росію. Є тільки шанси, що ми або зникнемо зовсім, або станемо частиною Четвертого Райху, і вже у складі його війська підемо на Польщу, країни Балтії, Молдову. Бо це нас поженуть туди, незалежно від наших бажань і намірів.

Тому питання «Хто довіряє Залужному» має сенс у тому сенсі, у якому українці мають не лише право голосу (яким усі ми любимо позловживати), а й відчувають відповідальність. Те саме стосується «довіри» до будь-кого. Чи недовіри.

Наша віра — це відповідальність. Ми надто часто забуваємо про це. Чи «забиваємо» на це — іноді важко сказати.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.