АМНІСТІЯ | цикл розслідувань «Слідами революції»

Про нього у «Вікіпедії» досі написано: загинув від розриву гранати. Але один із Небесної сотні — Сергій Дідич — насправді загинув інакше. На суд у справі щодо його загибелі не ходять журналісти, туди не приходять активісти, і не приходять однопартійці зі «Свободи», до якої він належав.

Справжню історію загибелі сотника Івано-Франківської сотні розповідають вперше його дружина Галина Дідич, командир роти харківського підрозділу «Беркуту» — Віктор Шаповалов та людина, винна у його смерті, — Леонід Бібік.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ20 лютого: ЗЛАМ | цикл розслідувань «Слідами революції»​

Це був вівторок. Сесійний день парламенту. О 8 ранку люди з Майдану вирушили до будівлі Верховної Ради. Вони вимагали повернутися до Конституції 2004 року — парламентсько-президентської форми правління, — оскільки вважали, що на той час уся влада була узурпована однією людиною — Віктором Януковичем.

Заарештовані до цього дня мітингувальники стали фактично заручниками в руках влади — їх пропонували обміняти на захоплені адмінбудівлі. На той час в сутичках із силовиками вже загинули 4-ро протестувальників.

Але й цього дня влада не пішла на поступки. Між мітингувальниками і силовиками швидко спалахнули сутички. Спочатку — на вулиці Садовій, потім — на розі Інститутської та Шовковичної. І врешті — у Маріїнському парку, де мітингувальників зустрів так званий «Антимайдан».

День закінчився спробою силовиків узяти Майдан штурмом. Загалом за ту добу загинули 28 мітингувальників та 9 силовиків.

Слідство наразі змогло детально з’ясувати, хто та за яких обставин заподіяв смерть одному мітингувальнику — Сергію Дідичу, сотнику Івано-Франківської сотні Свободи.

ГАЛИНА ДІДИЧ, вдова Сергія Дідича, загиблого 18 лютого 2014 року під час сутичок у Кріпосному провулку. Приїхала на Майдан 7 грудня разом з чоловіком:

Вдова Сергія Дідича, загиблого 18 лютого 2014 року під час сутичок у Кріпосному провулку, ​Галина Дідич Фото: Громадське

«Коли в кінці Кріпосного провулку з’явився «Беркут», то надійшла команда жінкам забрати прапори у нашої сотні і зійти з проїжджої частини. Ми так зробили і зайшли на територію парку.

Стрій ВВ-шників, я так розумію, бо видно не було, почав наступ на мітингувальників, і я попала в ту масу людей, яка почала рухатися по парку. Далі я повернулася на Майдан. Нічого не знала, набирала Сергія — він був поза зоною. Потім між 6 і 7 годинами мені подзвонили з дому, з Городенки, і товариш Сергія кричить: Галино Іванівно, треба опізнати Сергія.

Перша інформація в Інтернеті була, що він загинув від розриву гранати, потім була версія, що від наїзду водомета… Я думала, якщо це було щось таке велике, як водомет, і серед білого дня, то ми знайдемо очевидців тих подій, і ми з Андрієм (сином — ред.) цілий місяць шукали. Ми просто розвішували оголошення. Ми переглядали оголошення. Мені один народний депутат надіслав смс, що Сергій загинув від наїзду машини, але якої машини — не знала.

Сергій Дідич (в центрі) за мить до наїзду на нього вантажівки, 18 лютого 2014 року screenshot з відео Громадське

Якось дзвонить мені людина і каже, що хоче розказати про подію. Каже, що водій не винен. Я питаю: а ви були там? — «Так». — А де ви стояли? — «Я не буду казати, де я стояв». Я зрозуміла, що це був водій.

Сергій потрапив у полон до беркутівців. Я так розумію, що його тримали, доки вже за плечима не з’явилася машина. 

Сергій біжить у тому вузькому коридорі по тротуару. І в той момент один з «беркутів» наносить Сергієві дуже сильний удар по голові кийком і розбиває голову. І фактично цей удар — це останні 10 — 15 секунд Сергієвого життя… Машина наздоганяє його в плечі і все. 

Я сама собі не могла дати відповідь на питання, як, повернувшись на Майдан, я не відчувала, що буде щось таке страшне… Чи я така байдужа?»

Боєць спецпідрозділу міліції Беркут біжить до Сергія Дідича (в центрі), 18 лютого 2014 року screenshot з відео ГромадськеМомент удару по голові Сергія Дідича, 18 лютого 2014 року screenshot з відео Громадське

ЛЕОНІД БІБІК, учасник протестів, водій автомобіля, від наїзду якого загинув Сергій Дідич:

«Машина стояла відкрита з ключами, її вже почали палити. Я думав, як відволікти увагу працівників міліції на себе. Я сів у машину і поїхав. Думав доїхати до барикад на Інститутській. Не получилося.

Я не відчув, що наїхав на людину. Я вже був 2 рази поранений, мені було байдуже, куди я їду, аби тільки виїхати. Я чув і відчував, що відбувалося навколо машини. В мене було розбите переднє скло — закидали камінням, гранатами, обзору не було. Потім почали стріляти — поранили в руку, в плече.

Які можуть бути думки, якщо ти дізнаєшся, що ти вбив людину? Я ходив на те місце (місце загибелі — ред.) і вибачався… перед Богом, перед його (Сергія Дідича — ред.) портретом. Я розумію, що нічого назад не поверну. Я і собі життя поламав, і Галині Іванівні, і сину».

Водій автомобіля, від наїзду якого загинув Сергій Дідич, Леонід Бібік Фото: Громадське

ВІКТОР ШАПОВАЛОВ, командир роти харківського спецпідрозділу «Беркут». Один з 4-х підозрюваних у справі розгону протестувальників 18 лютого.

Шаповалов був серед беркутівців у Кріпосному провулку, коли загинув Сергій Дідич. Його підлеглий Андрій Єфімін вдаряє Дідича кийком по голові, перед тим, як на того наїжджає автомобіль. Шаповалов — єдиний з 4-х підозрюваних, хто наразі перебуває за ґратами (Андрій Єфімін — під особистим зобов’язанням, командири харківського та львівського батальйонів «Беркут» Владислав Лукаш і Ростислав Пацеляк — під домашнім арештом). За словами прокурора, який розслідує справу, Шаповалов не йде на співпрацю зі слідством.

Із обвинувачення Віктора Шаповалова:

«… Шаповаловим та іншими було незаконно здійснено силовий розгін громадян, які перебували на вул. Інститутській та у Кріпосному провулку м. Києва, внаслідок протиправного та надмірного застосування фізичної сили, спецзасобів та прихованого застосування набоїв для вогнепальної зброї було заподіяно тяжкі наслідки у вигляді вбивства 3 осіб, спричинено тяжкі тілесні ушкодження 13 особам, середньої тяжкості ушкодження — 31 особі…».

Командир роти харківського спецпідрозділу «Беркут», один з 4-х підозрюваних у справі розгону протестувальників 18 лютого 2014 року, під час засідання суду Фото: Громадське

«Мені самому цікаво, в чому полягає перевищення мною повноважень. Нас було 100 людей з харківського «Беркуту», 150 — львівського, рота київського — це 50 — 60 людей, ще кіровоградський.

Команди були різні. Коли були біля Кабміну — Лукаш дав команду вишикуватися і йти за ним. Ми, як курчата, пішли за ним. Йшли по Кріпосному, і тут ця машина з-за рогу вилітає на шаленій швидкості з Грушевського. Цей водій цілеспрямовано їхав у стрій «Беркуту». Колеса відірвались від землі, коли він перескочив через гору цегли.

Щодо Дідича — нічого не можу сказати, я не знаю подробиць, чому співробітники намагалися його затримати. Я не бачив цієї ситуації. Якби я бачив дії моїх бійців, які перевищували їхні повноваження, то я мав би їх зупинити, але я цього не бачив.

Якщо нас карають за дії особового складу, то першим повинен відповідати командир батальйону, а не я.

Я не вважаю, що я повинен нести відповідальність за щось. Я охороняв громадський порядок. Я нікому не наносив ушкоджень».

Командир роти харківського спецпідрозділу «Беркут», один з 4-х підозрюваних у справі розгону протестувальників 18 лютого 2014 року, під час засідання суду Фото: Громадське

ЗАКОН ПРО «АМНІСТІЮ»

Доки триває суд над Віктором Шаповаловим, Леонід Бібік просить звільнити його від кримінальної відповідальності, посилаючись на закон «Про недопущення переслідувань учасників акцій протесту».

Цей закон Верховна Рада України ухвалила 21 лютого 2014 року. Мета — захистити мітингувальників від свавілля тодішньої системи. За нього проголосували 372 народних депутати.

Закон, який тоді, як багатьом здавалось, мав благородну мету, через два роки правозахисники називають знущанням над правом. Кого та від кого цей закон насправді захищає? І чи можливо було обійтися без нього у час, коли більшість в парламенті становили «регіонали» та комуністи, а у в’язницях і досі лишалися сотні людей?

Стаття 9. Заборонити збирання, реєстрацію, накопичення, зберігання, адаптування, зміну, поновлення, використання і поширення (розповсюдження, реалізацію, передачу) персональних даних осіб, які були учасниками масових акцій протесту, що розпочалися 21 листопада 2013 року, які були отримані у зв’язку з участю цих осіб у акціях протесту. Ці персональні дані підлягають знищенню у встановленому законодавством порядку.

Леонід Бібік — не єдиний, хто хоче скористатися, вже скористався та ще може скористатися цим законом.

Втім, у багатьох справах необхідність застосування такого закону викликає питання, адже в багатьох випадках протестувальників звинувачували у злочинах, яких вони не вчиняли.

Водій автомобіля, від наїзду якого загинув Сергій Дідич, Леонід Бібік (праворуч) під час засідання суду Фото: Громадське

ЄВГЕНІЯ ЗАКРЕВСЬКА, адвокатка Галини Дідич:

«В нас є Бібік, який учасник протестів, який вважає, що він діяв так, як він мав діяти і має тепер право на те, щоб не бути притягнутим до відповідальності. Тобто він вважає, що обставини, які на той момент склалися, позбавляють його відповідальності за те що сталося. Чому? От чисто по-людськи, чому?

Це знущання над правом, над законом. І це дуже цинічно, тому що фактично закон, який ухвалювали начебто на захист протестувальників, працює виключно проти них. Першими, хто цим законом скористалися, були Попов, Сівкович… не цим, але аналогічним законом по 30-му листопада щодо розгону студентів».

19 грудня 2013 року Верховна Рада ухвалила перший закон про недопущення переслідування осіб за дії під час мирних зібрань. 16 і 29 січня 2014-го до закону внесли зміни. Посилаючись на них, суди закрили провадження проти екс-голови КМДА Олександра Попова, екс-голови РНБО Володимра Сівковича, колишнього начальника київської міліції Валерія Коряка та інших.

Адвокатка Галини Дідич Євгенія Закревська Фото: Громадське

ОЛЕКСАНДР ПОПОВ, голова КМДА 2010 — 2014 рр. Його звинувачують у сприянні розгону студентів у ніч на 30 листопада, оскільки саме мотивуючись розпорядженням Попова завезти на Майдан конструкцію для новорічної ялинки, силовики розігнали мирний протест:

«Цей закон не просто амністував, він припинив розслідування у всіх справах, пов’язаних з кримінальними або адміністративними правопорушеннями, як з одного, так і з іншого боку. Закон так прописаний, що я ніяких дій не вчиняв, воно все автоматично пройшло, було рішення суду про закриття справи, з яким мене ознайомили».

Пізніше ГПУ звернулася до суду з ініціативою скасувати це рішення. Однак, всі, кого відпустили за амністією, подали апеляцію. Серед них — на той час заступник секретаря РНБО Володимир Сівкович і колишній керівник столичної міліції Валерій Коряк. Олександр Попов цього не зробив.

«Мені треба, щоб розслідування було проведено і в суді так само, тому що я таким чином зможу довести і собі, і громадськості, що я не порушував закон. Одна справа — просто завезти ялинку, це не є злочин. Інша справа — бути гвинтиком у грі. Я зараз розумію, що в моральному плані я не чистий до кінця, але от я хочу пройти ці іспити для себе — якщо я винен — нехай мене покарають».

Голова КМДА (2010 — 2014 рр.) Олександр Попов Фото: Громадське

СЕРГІЙ ГОРБАТЮК, начальник управління спеціальних розслідувань ГПУ:

«Якщо дослівно цю статтю виконувати, то виходить, що ми взагалі не повинні вести розслідування, бо ми збираємо дані стосовно потерпілих, які постраждали на Майдані, а стаття 9 забороняє нам це робити. А стаття 10 передбачає відповідальність за це.

У законі так виписана термінологія, що можна його трактувати двояко, або навіть трояко: учасники акцій протесту — це хто? Особи, котрі протестували проти режиму Януковича? В той час протестували і на «антимайдані» — вони були учасниками масових акцій протесту.

Законодавець фактично вказує, що більшість осіб, які вчиняли злочини стосовно правоохоронців, — вони винні, але ми їх амністуємо. Але якби ми ці справи розслідували, то могли б встановити, що особа і не підпадає під кримінальну відповідальність, тому що вона діяла або в стані необхідної оборони, захищаючи власне життя чи здоров’я, або в стані крайньої необхідності, захищаючи життя та здоров’я інших людей, які піддавалися такій небезпеці».

Декларація Прав людини ООН передбачає ситуацію, коли народ має право на повстання. За словами Сергія Горбатюка, в Україні у 2013 — 2014 роках склалася саме така ситуація — жодна з гілок влади не лише не забезпечувала охорону прав і законних інтересів громадян, а й створювала загрозу цим правам та інтересам.

І саме це мало б бути підставою для декриміналізації дій мітингувальників під час протесту. Але для цього потрібно зібрати достатньо чіткі докази, що стало фактично неможливим з ухваленням 21 лютого 2014 року «закону про амністію».​

Начальник управління спеціальних розслідувань ГПУ Сергій Горбатюк Фото: Громадське

ПІСЛЯМОВА

Печерський суд Києва звільнив Леоніда Бібіка від кримінальної відповідальності, пославшись на закон «Про недопущення переслідувань учасників акцій протесту». Адвокати Галини Дідич подали апеляцію на це рішення суду. Апеляція досі на розгляді.

Нині на Мінському процесі від України вимагають ухвалення «дзеркального» закону «про амністію» учасників подій на сході.