Анатомія екоциду. Чому війна нам відгукуватиметься ще сотні років

Довкілля називають мовчазною жертвою війни. Часом здається, що нічого гіршого за людські втрати й катастрофічні руйнування бути не може. Та неочевидні на перший погляд наслідки недаремно порівнюють із бомбою сповільненої дії.

Хоч ми дедалі частіше чуємо слово «екоцид», проте досі не усвідомлюємо всіх масштабів цього розтягнутого в часі лиха. Збитки, які окупанти завдали нашому довкіллю та екосистемам, безпрецедентні й часто незворотні. Нині Міндовкілля їх оцінює у понад 2 трильйони гривень. Не приховуючи, як багато ми ще не знаємо.

Що стоїть за сухою статистикою збитків, як війна впливає на ґрунти та якість їжі, чим токсичний навіть сам проліт ракети, що ми можемо робити вже зараз та чи вистачає державі ресурсів, щоб належно документувати всі воєнні злочини проти довкілля, — hromadske з’ясовувало разом з екологами.

Каховська катастрофа: усвідомити масштаби

Про екоцид із боку рф ішлося від початку повномасштабного вторгнення, та, звісно, його найбільш показовим прикладом став підрив росіянами Каховської греблі. Про наслідки цієї техногенної та екологічної катастрофи сказано немало: під водою опинилися десятки населених пунктів і десятки тисяч гектарів заповідних територій, знищене унікальне біорізноманіття, неймовірно забруднилися води Дніпра й Чорного моря, втрачена система зрошення, а саме водосховище перетворилося на пустелю. Теракт вплинув на життя приблизно ста тисяч людей.

Серед тих, хто вимушено виїхав із зони затоплення, втративши все своє майно, — Оксана Пекло. Нині вона із сім’єю живе в Кривому Розі. Її будинок у Корабельному районі Херсона був повністю у воді: виднівся лиш вершечок даху. Жінка зізнається: коли повернулася додому вперше після того, як зійшла вода, упізнати помешкання було важко.

«Таке відчуття, що просто хтось прийшов і перевернув усі речі. Диван опинився майже на виході. У дитини в кімнаті ліжко було перевернуте, стіл у друзки… Всі кухонні меблі попадали, шафи з усім посудом були на підлозі. Все в мулі. Вода зійшла, але мул залишився, і запах стояв просто нестерпний. Від нього дуже боліла голова», — розповідає hromadske Оксана.

Хоч офіційні результати перших проб ґрунту в місті були здебільшого в нормі — із власних спостережень жінка такого висновку дійти не може:

«Я теж бачила публікації, що, мовляв, зарази ніякої немає, повітря чисте, ґрунт у нормі… Але, чесно кажучи, коли зійшла вода, залишився мул, загиблі тварини лежали просто на вулиці. Стояв трупний сморід. Звісно, вирощувати щось на цьому ґрунті, до прикладу, через рік буде неможливо. Тому що треба вигрібати верхній шар — а це десь пів метра — і завозити ґрунт, аби там щось росло. Я не експерт, але будемо спостерігати далі».

Лише на відновлення верхнього родючого шару ґрунту, який змив сильний потік дніпровської води внаслідок підриву Каховської греблі, можуть піти сторіччя.

«Якщо нічого не робити, один сантиметр родючого шару ґрунту утворюється протягом ста років», — розповідає hromadske науковиця Інституту мікробіології і вірусології імені Заболотного НАН України, докторка біологічних наук Людмила Білявська.

Після катастрофи минуло два місяці, однак що несла вода і куди вона це зрештою принесла — остаточно досі не зрозуміло. Крім того, що вода змила верхній шар родючого ґрунту та, найімовірніше, знищила унікальний рослинний і тваринний світ дрібної степової фауни, у воду потрапили сотні тонн мастила, вміст захоронених токсичних відходів, сміттєзвалищ, скотомогильників, складів із хімікатами, вигрібних ям та змив із кладовищ. Екологи навіть не беруться казати про конкретні впливи: очевидно, усі ці токсичні речовини вже дійшли до Чорноморського басейну. Якась же частина осяде дорогою та потрапить у підземні води.

«По суті, у пониззях Дніпра й Південного Бугу та на прилеглих територіях ми мали всі джерела питного водопостачання виведені з ладу. Вода в них не відповідала якості питної води. У деяких місцях проводили заходи щодо їхньої очистки, у деяких — ні, адже все це — територія бойових дій», — розповідає hromadske еколог міжнародної благодійної організації «Екологія-Право-Людина» Анатолій Павелко.

Науковці й екологи з різних організацій, із якими ми поспілкувались, відбирали проби ґрунтів, мулів і води, зокрема в Чорному морі, де на берег винесло купи сміття. Та нині вони кажуть, що дослідження ще тривають.

«Ми брали зразки мулів, але їх іще не проаналізували в лабораторії. Що там на дні, які складові в тому мулі, чи він безпечний — для цього треба робити повне дослідження. Не можна зробити аналіз на декілька компонентів і сказати “все, безпечно, саджайте картоплю”», — каже колега Анатолія екологиня Катерина Полянська.

«З нами їздили люди, які брали аналізи й для вірусологів, які сказали, що якщо це давній мул, там можуть бути якісь законсервовані віруси. Я не хочу лякати, але як еколог скажу: я поки нічого б там не вирощувала і не їла б з того місця. Краще дочекатися результатів аналізів і знати, що це безпечно. Аналізи потребують часу», — додає вона.

Екологиня також розповідає, що українські лабораторії, куди відправляють зразки на аналіз, запитують, що саме їм слід шукати там, тож перед відправкою екологи збираються та дискутують про те, що взагалі можливо знайти в тих чи інших зразках.

Експерти, які ще в перші дні після підриву говорили про те, що навіть важко усвідомити всі масштаби цієї катастрофи, — точнішими у своїх оцінках не стали. Основна причина в тому, що більшість території лівобережної Херсонщини, яка постраждала найбільше, досі тимчасово окупована росіянами.

Фахівці визнають: нині не вистачає об’єднання всіх груп дослідників. Адже точкові аналізи губляться в неосяжних масштабах проблеми, географія якої розширилася до всього басейну Чорного моря. Тож як оцінити ці масштаби — натепер не може сказати ніхто.

І якщо природа із часом змогла б відновитись сама (наразі тривають дискусії, чи потрібно взагалі втручатись і відбудовувати греблю), найбільш постраждалою ланкою нині є саме населення.

Невидима токсичність: від ґрунту до столу

Після повномасштабного вторгнення найбільше страждають регіони з найродючішими в Україні землями. Непридатними стали понад п'ять мільйонів гектарів сільськогосподарських угідь. І ці площі збільшуються щодня. Вони всіяні мінами й боєприпасами, розорені вирвами, забруднені нафтопродуктами й токсичними сполуками.

Величезною проблемою є забруднення ґрунтів важкими металами. Як показали дослідження науковців, які відбирали ґрунт у місцях ведення бойових дій, після вибуху снаряда в землі з’являється надлишок свинцю, кадмію, алюмінію, міді, кобальту, марганцю та інших металів. А внаслідок окиснення вибухівки — сполуки сірки й азоту. У вирвах вони можуть сягати глибини приблизно двох метрів. Не менш небезпечними в перспективі є також місця, де горіла важка техніка чи стався витік нафтопродуктів.

Усі токсичні речовини мігрують через ґрунт у рослини. Тому в жодному разі не можна просто засипати вирву і щось садити на цій землі. Найбільше ж токсичних речовин можуть вбирати, зокрема, соняшник, пшениця і кукурудза, каже докторка біологічних наук Людмила Білявська. Важкі метали можуть накопичуватись в організмі та спричиняти різні захворювання або й генетичні мутації. І це стосується не лише територій, де йдуть активні бойові дії.

«Ми просто цього не бачимо, але реальна небезпека є для всіх. Навіть від самого прольоту ракети над територією відбувається забруднення сільськогосподарської продукції, — розповідає науковиця. — Така ситуація, зокрема, була на Харківщині. Органічну продукцію фермера, який має сертифіковане виробництво, завернули під час прийому в ЄС, тому що під час аналізу знайшли токсичні речовини з ракетного палива. Воно осідає з повітря. Незрозуміло, які наслідки від цього можуть бути».

Експерти громадської організації «Екодія» розрахували, що при розриві лише однієї старої радянської ракети «Точка-У» в повітря потрапляє приблизно 60 кілограмів викидів. Запущених же країною-терористом ракет — тисячі.

«Коли ракети, артилерійський снаряд чи міна детонує, утворюється низка хімічних сполук — чадний газ, вуглекислий газ, водяна пара, бурий газ, азот тощо. Крім них, також утворюється токсична органіка й починають окислюватися ґрунти та деревина в зоні ураження. Окрім того, після них лишається багато сміття. Загальна вага ракети варіюється від 1300 до 2300 кілограмів. Їхні залишки навіть після вибуху можуть лишатися небезпечними. Зберігати їх потрібно на бетоні чи асфальті, аби запобігти потраплянню токсичних речовин у ґрунти й водойми», — йдеться у статті.

Те саме й із будівельними відходами, які з’являються внаслідок руйнації. За словами фахівців, украй необхідно обладнати спеціальні полігони та, за можливості, повторно використовувати такі відходи в будівництві. Однак конкретних кроків щодо цього наразі мало.

Сотні років на розмінування і консервація територій

Нещодавно Washington Post опублікував приголомшливі висновки словацької неурядової організації GLOBSEC: за нинішніми темпами, щоб розмінувати всю територію України, може знадобитися 757 років та десятки мільярдів доларів. Тоді як в українському уряді говорили про десятки років.

Площа забруднених вибухонебезпечними предметами територій справді безпрецедентна й найбільша у світі. Третина України нині — мінне поле. Йдеться про площу в майже 174 тисячі квадратних кілометрів. За розміром це як Уругвай або американський штат Флорида.

«Ліси треба пройти вручну, ви ж не запустите туди машину. Я не знаю, скільки треба людей, щоб вручну з міношукачами пройти й це все перевірити. До того ж там можуть бути пластикові міни, “пелюстки”. У цьому апараті їх почути важко, тому що там металева лише маленька деталь. Тому, я так розумію, у нас деякі ліси в Донецькій, Харківській, прикордонних областях і тих територіях, що були окуповані, будуть потенційно заборонені для відвідування, як і, до прикладу, у повоєнній Франції», — каже екологиня міжнародної благодійної організації «Екологія-Право-Людина» Катерина Полянська.

Екологи прогнозують, що на Бахмут, Соледар, Мар’їнку, Авдіївку та інші міста й села, які зазнали найбільших руйнувань, ставши фактично полем бою, у майбутньому чекає консервація. Адже ця земля в руїнах — усіяна тисячами вирв, із мінами й нерозірваними снарядами, — вже не буде придатною для життя.

Документування екозлочинів: проблеми та виклики

За час повномасштабного вторгнення Держекоінспекція зафіксувала зо дві з половиною тисячі випадків шкоди довкіллю. Справ, які Офіс генпрокурора нині розслідує як воєнні злочини проти довкілля, понад 200. Із них 15 кваліфікують саме як екоцид (ст. 441 Кримінального кодексу). Згідно з українським законодавством — це масове знищення рослинного або тваринного світу, отруєння атмосфери або водних ресурсів чи інші дії, що можуть спричинити екологічну катастрофу.

Захоплення та обстріли росіянами атомних електростанцій, обстріли Інституту ядерних досліджень, масова загибель птахів, дельфінів, цілеспрямовані атаки на нафтобази і знищення Каховської ГЕС, що стало найбільшою екологічною катастрофою від часів Чорнобиля, — усе це недвозначні випадки екоциду. Й Україна, зі слів генпрокурора, перша країна у світі, яка розслідує екологічні воєнні злочини та екоцид у такому масштабі.

Однак у міжнародному кримінальному праві терміна «екоцид» поки що немає. Щоб визнати його міжнародним злочином, який переслідується Гаагою, юристи-міжнародники ведуть багаторічну боротьбу, каталізатором якої і може стати Україна.

Поки що цей процес безуспішний. Утім, Міжнародний кримінальний суд (МКС) має можливість розглядати шкоду довкіллю в контексті воєнних злочинів. Саме на це нині сподівається український Офіс генпрокурора — представники МКС розпочали розслідування Каховської трагедії.

На своєму рівні Україна може судити безпосередніх виконавців. Перший у країні вирок за воєнні злочини проти довкілля винесли російським генералу та полковнику, які, за даними слідства, безпосередньо керували захопленням Каховської ГЕС та підривом Північнокримського каналу. Хоч і заочно, їх засудили до 12 років в’язниці з виплатою 1,5 млрд гривень.

Міжнародне ж розслідування екологічних злочинів може тривати набагато довше, адже потрібні неспростовні докази й експертизи. І з документуванням цих злочинів в Україні є складнощі, каже виконавча директорка «Екодії» Ольга Полуніна. Починаючи від питань щодо методики обрахунку збитків і закінчуючи відсутністю координації між різними органами та відвертим браком ресурсів, щоб усе це належно досліджувати.

«Прагнення (довести екологічні злочини в міжнародному суді — ред.) дуже благородне, але тут дуже багато “але”. Починаючи з того, що в країні не запроваджений на нормальному рівні екологічний моніторинг. Тобто, грубо кажучи, як я доведу в суді, що ці впливи від розливу нафти сталися саме під час війни, якщо я не можу надати інформацію, які там проби ґрунтів були “до”. Думаю, ця проблема кристалізується, коли ми почнемо розгляд», — каже Полуніна в коментарі hromadske.

«До того ж лабораторії перевантажені, не всі вміють робити потрібні аналізи, не завжди вистачає реагентів. Тобто і держава, і громадські організації якось із цим працюють, але налагодженої системи досі немає», — додає вона.

За словами екологів, дуже важливо, щоб нині всі державні органи, до сфери відповідальності яких належать природні ресурси, вели докладну статистику: що, де і як пошкоджено. Зрештою, справа України — якомога більше й ретельніше це фіксувати. Ефективно чи ні — покаже Міжнародний суд.

Що можна робити вже зараз

Населенню:

• у жодному разі не можна щось висаджувати на місці вирви, згорілої техніки чи поблизу розливу мастила;
• не купатися в заборонених місцях і не набирати воду, адже токсичні речовини через ґрунт мігрують у ґрунтові води;
• не намагатися (передусім це стосується фермерів) пришвидшити процес розмінування полів, наймаючи «чорних» саперів;
• ідентифікувати й повідомляти про екологічні злочини голові громади, Держекоінспекції, Міндовкілля або онлайн-ресурсами (як-от застосунки «ЕкоЗагроза» чи Ecoinspector 2, чат-боти «Екошкода» чи SaveЕcoВot).

Громадам:

• належно фіксувати випадки шкоди довкіллю;
• шукати екологічні рішення в планах відновлення (орієнтир на «зелене» відновлення);
• залежно від рівня забруднення земель, ухвалювати рішення про консервацію або ж рекультивацію.

Державі:

• налагодити комунікацію з громадськістю;
• мати стратегічне бачення «зеленого» відновлення України;
• провести реформу державного екологічного контролю та залучати більше ресурсів, щоб якісно документувати воєнні екологічні злочини та безпрецедентні випадки екоциду, щоб у перспективі таки домогтися притягнення росії до відповідальності в міжнародних судах.

Авторка: Оксана Іваницька