Біженці. Знайти прихисток в Україні

На відміну від Європи, в Україні сплеску кількості біженців у зв’язку із загостренням на Близькому Сході не зафіксовано. Це логічно: мало хто захоче шукати притулку в країні, де точиться війна, і яка заледве дає раду із підтримкою власних громадян. За оцінками УВКБ ООН, в Україні нараховується близько 6 – 7 тисяч біженців та осіб, які перебувають у процедурі отримання статусу біженця.

Допомога від держави обмежується 17 гривнями, які видають людині у зв’язку з набуттям статусу біженця. Також є два пункти тимчасового розміщення (в Одесі та на Закарпатті), кількість місць в яких обмежена. Тим, кому не пощастило отримати безкоштовну кімнату – а таких більшість, – доводиться самотужки винаймати житло та шукати способи заробляти на життя.

САМІМ

Сем, як його називають друзі й клієнти, – власник одного з київських барбер-шопів. Саме тут гурт «Океан Ельзи» знімав кліп на нову пісню. Хлопцю лише 19 років, але його вже можна назвати успішним бізнесменом. І зараз важко повірити, що вісім років тому Самім приїхав в Україну з охопленого війною Афганістану з мамою та молодшим братом. Батько ще якийсь час залишався в Кабулі, тому хлопець мав власними силами забезпечувати родину.

«Всю сім’ю треба годувати, а ти один, тата немає. А тобі одинадцять років. Насправді це дуже складно», – згадує хлопець той час. Вдень він працював вантажником на «Привозі» в Одесі, а по обіді вчився у вечірній школі.

Коли батько Саміма приїхав в Україну, родина перебралася до Києва. Хлопець закінчив навчання та здобув дві спеціальності – програміста та дизайнера. Проте вирішив пов’язати життя з перукарською справою.

«Погано мене стригли. Я весь час вдома сам себе стриг. По-троху почав розуміти, що в мене непогано виходить», – розповідає Сем.

Практикувався, переглядав відеоуроки і врешті одного дня влаштувався на роботу в барбер-шоп. Попрацювавши в кількох таких закладах, Самім вирішив розпочати власну справу – так в Києві з’явився барбер-шоп «Бородач».

«Багато моїх клієнтів запитують: Сем, ти звідки? А я кажу: з Афганістану. Ти жартуєш? – питають вони», – розповідає хлопець.

Досі Самім офіційно є біженцем, проте вже за півроку сподівається отримати українське громадянство.

«Громадянство в Україні – не тільки в Україні, в будь-якій країні – людина не отримує просто так. Це ж не цукерка, щоб її просто так давали. Якщо ти поводишся адекватно, якщо держава розуміє, що від тебе буде якась користь, тобі із задоволенням дадуть паспорт», – переконаний він.

ХУРШИДА

Хуршида в Україні вже чотири роки, проте доля її досі не вирішена. Жінка була змушена поїхати з Узбекистану через переслідування. Оскільки в країні її походження немає війни, Хуршиду не визнають біженкою. Натомість, за міграційним законодавством, вона має право на додатковий захист.

«Цей документ в Україні мало хто знає. В Києві, може, й знають, але тут (на Закарпатті – ред.) – ні», – розповідає жінка.

Разом з дочкою та ще понад 30 шукачами притулку вона живе в центрі тимчасового проживання в Мукачеві. Каже, що нажила собі погану славу в адміністрації пункту, бо часто скаржиться і намагається відстоювати права мешканців.

За словами жінки, дійшло до того, що через побитий посуд до неї на вимогу співробітників прийшов слідчий та вимагав писати пояснювальну записку. Коли ж вона відмовилася – почав погрожувати: «Міліціонер кричав на мене. Казав, що може забрати мене, посадити, і ніхто не знайде».

Нерідко шукачі притулку стикаються з проявами ксенофобії з боку місцевих.

«Ми не можемо тут жити. В Мукачеві населення нас не повністю приймає. Наприклад, африканців тут били, знущалися з них», – розповідає Хуршида.

Нещодавно чоловік на вулиці кинув шкірку від банана в обличчя її дочці, обзивав дітей мавпами. І такі випадки не поодинокі.

Правоохоронні органи зазвичай реагують на подібні ситуації з біженцями мляво. Правозахисники ж говорять про велику кількість необґрунтованих стереотипів, які сформувалися в українському суспільстві щодо шукачів притулку.

«Дуже часто ми стикаємося зі стереотипами про те, що біжать здебільшого злодії і негідники, хоча це, насамперед, пов'язано з необхідністю виживати на території країни, в якій ти нічого не знаєш, ти не знаєш мови, ти не знаєш якихось усталених соціальних норм», – пояснює Дарина Мороз, керівник проекту ВБФ «Право на захист» – організації, яка надає юридичну підтримку шукачам притулку.

Негативне ставлення з боку українців та практично повна відсутність фінансової підтримки з боку держави нерідко призводять до того, що біженці не лишаються в Україні, а розглядають її як буферну зону на шляху до країн ЄС. Так і Хуршида, яка ще кілька років тому пов’язувала своє майбутнє з Україною, зараз змінила свою думку.

«Майбутнього я тут не бачу. Мій чоловік зараз у Європі, якщо вирішиться питання з документами, можливо, ми поїдемо до нього. Рік тому я думала по-іншому, два роки тому я думала по-іншому. Я завжди казала, що і в Україні хто хоче – може залишитися, може працювати і жити тут. Але наразі є обставини, які сильно змінили мої плани, мою думку і моє рішення», – говорить жінка.

КАСІМ

Вже три роки Касім професійно займається боксом. Хлопець тренується щодня та добре показує себе на змаганнях, проте не може представляти Україну на міжнародній арені, оскільки не має громадянства.

Разом із сім’єю маленьким хлопчиком Касім приїхав шукати притулку в Україні з Афганістану, де триває війна.

«Спочатку я хотів займатися боксом просто для себе, щоб не чіпали на вулиці. Щоб захищати себе, сім’ю. Потім тренер порадив брати участь у змаганнях. Так потроху я почав боксувати і досяг непоганих результатів», – розповідає боксер.

Касім виграє київські чемпіонати, виступає на рівні України, проте мріє про міжнародну кар’єру: «Тричі був на чемпіонаті України, чемпіонати Києва вигравав, в Україні скрізь беру участь, а за кордон не можу поїхати, бо не маю громадянства».

«Він дуже працелюбний, цілеспрямований, у нього є мрія. Якщо все буде вдало, він зможе поїхати на Олімпіаду (…) Ця людина може принести успіх і результат нашій державі», – впевнений тренер Касіма Валентин.

Після закінчення школи спортсмен планує вступити до Інституту фізкультури та вчитися на тренера: «Я без боксу вже не можу. Тиждень не тренуюся і мені вже погано стає».

Україна Касіму дуже подобається, свою подальшу долю він пов’язує саме з нею і сподівається невдовзі отримати громадянство.

ДІЯР І ФАЛКА

«Є поняття розумних термінів. Ці розумні терміни в Європі говорять про те, що процес (ухвалення рішення про надання статусу біженця – ред.) не може тривати більше півроку. У цивілізованих країнах він дійсно не триває більше півроку. В Україні, на жаль, процедура розгляду документів як така може досить швидко завершитися саме через величезну кількість відмов. Тобто, Міграційна служба розглянула, відмовила, і ось далі вже (починається – ред.) процедура ходіння по муках, доведення того, що ти маєш підстави на отримання захисту в цій країні, яка може займати роки. Тобто, по всіх судових інстанціях це може пройти три кола, чотири, п'ять кіл. Є клієнти, які у процедурі вже по 18 років», – розповідає Дарина Мороз.

Так не пощастило Діяру. Його сім’я живе у пункті вже більше семи років, від самого відкриття. З Сирії вони поїхали через переслідування етнічних курдів ще до початку війни. Статус біженця за цей час жоден з родини не отримав.

Жити весь цей час в гуртожитку непросто. Незважаючи на те, що центр тимчасового проживання є офіційно відкритим закладом.

«Дирекція тут встановила свої правила. Будь-якої миті, в будь-який момент можуть зайти в кімнату, все перерити, передивитися. Ми в їхніх руках, можна так сказати, розумієте… Треба, щоб об 11-й годині був відбій і всі були на місці. Якщо я йду звідси, маю написати заяву: я, такий-то, їду в таке місто, дані свої, номер свій маю лишити, щоб про мене знали», – розповідає хлопець.

«Важко тут, звичайно, проживати весь час в одному місці, в одній кімнаті. Дуже важко. Бувають такі дні, коли така депресія накриває, що не знаєш, що робити, хочеться вийти і не повернутися сюди.  Але сама розумієш, що звідси нікуди не підеш, на вулиці не залишишся, – каже рідна сестра Діяра Фалка. – Тут дуже важко знайти роботу, тебе ніхто не бере. Трапляються й такі (роботодавці – ред.), які подивляться на тебе і кажуть: «Кошмар, ні!» одразу».

За словами Дарини Толкач з «Права на захист», є значні труднощі з працевлаштуванням шукачів притулку.

«Незважаючи на те, що вони легально на території України, тобто є документи, які підтверджують, що вони перебувають у процедурі, звернулися за допомогою, захистом до України, для того, щоб працевлаштуватися, їм необхідно отримати дозвіл на працевлаштування. А дозвіл цей видається на підставі довідки, яка діє три місяці. Процедура отримання дозволу займає також близько трьох місяців. Тобто, до моменту отримання дозволу на працевлаштування закінчується дія довідки, виданої Міграційною службою, і людина знову не може продовжувати працювати», – пояснює вона.

В УВКБ ООН кажуть, що рідко біженцям з вищою освітою вдається підтвердити свій диплом в Україні, а це, в свою чергу, не дозволяє влаштуватися на роботу за фахом. Одиниці зважуються на відкриття власного бізнесу, більшість натомість перебиваються тимчасовими підробітками.

РАДЖ

Радж – один із тих небагатьох щасливців, яким вдалося отримати не лише статус біженця в Україні, але й українське громадянство. Разом із другом він знімає квартиру в Ужгороді та продає чай на закарпатських ринках.

Хлопець був змушений поїхати з рідної Шрі-Ланки через війну. Попросив притулку в Україні і кілька років жив у гуртожитку для біженців у Мукачеві. По дитячій абетці та спілкуючись з друзями-українцями вивчив мову, звик до холодної та сніжної зими, як міг облаштував побут.

На батьківщині Радж найбільше сумує за мамою та морем, а також за смачними фруктами.

«Коли приїхав в Україну дуже тяжко було спочатку, нічого не знав, навіть їжу не вмів сам готувати. Довелося вчитися всьому, бо тут мами немає», – згадує хлопець.

Досі він зберігає у себе на полиці дитячий букварик, який йому позичила знайома: «Це мій сувенір. Я його збережу і покажу своєму сину чи дочці, як тато вчив українську».

«Коли я отримав посвідчення біженця, вирішив не просити більше про допомогу українську державу. Я вже міг працювати і почав думати, яка справа буде вигідна для мене (…) Оскільки я зі Шрі-Ланки, вирішив розпочати чайний бізнес», – розповідає Радж.

Зараз він планує розширювати бізнес, поставляти чай до країн Європи.

Україну хлопець дуже любить, особливо Закарпаття, в першу чергу через людей, які добре його прийняли та підтримували.