Здається, згадати Україну в кіно тепер є «добрим тоном» сценаристів, коли йдеться про війну, гарячу точку, корупцію, беззаконня чи російське вторгнення.

У другому сезоні американського серіалу «Кондор» на Чорному морі (з указаною локацією «Україна») російські спецпризначенці знищують загін американців. У голландсько-британсько-польсько-українському фільмі «Спадок брехні» до Києва ведуть усі дороги агентів МІ6 і ФСБ. У третьому сезоні польської «Ватаги» демонструється разючий результат створеної в Україні масштабної мафіозної структури (щоправда, на чолі з росіянкою).

Звісно, українці не лише негативні. Наприклад, ми можемо добре прибирати квартири, як стверджують у польському серіалі «У лісі». Або мати круті спецслужби й зберігати в себе якийсь артефакт, як випливає з американського фільму «Тенет». Не кажучи про гонителів геїв у британському серіалі «Довгі роки» чи бравих шахтарів у вже знаменитому «Чорнобилі» від каналу НВО. У світі Україну тепер знають загалом через продукування негативної, страшної й просто неспокійної інформації — чи то йдеться про Голокост, Чорнобиль, російсько-українську війну, чи то про безкінечні скандали на кшталт відповідей президента з грамотністю школяра на пресконференції, підриву офіцера СБУ або ганебної здачі позицій на війні й відводу військ на своїй же території.

Тому немає сенсу дивуватися, що тепер уже й бельгійці, до цього непомічені в дезінформації чи паразитуванні на українських проблемах, приєднуються до гри «Хто ще копне лежачого, який і відповісти не може?» 

У першій серії другого сезону серіалу «Під прикриттям» мова заходить про журналістське розслідування використання в Сирії касетних бомб, заборонених Женевською конвенцією. Від чергового бомбардування (неназваними літаками) гине 49 цивільних. Поліціянт, переглядаючи відео повітряної атаки, питає, звідки ж беруться ці снаряди, і журналіст йому відповідає: «Крадуть зі складів, особливо в Україні. Після кримської кризи там — хаос. Зброю ховали в сільгосптехніці, щоб відправляти в Сирію з Бельгії».

Загалом це, як факт, можна пропустити повз вуха. І західний глядач точно не буде пригадувати й аналізувати почуте, не надто суттєве для сюжету. Проте інформація засяде в голові. З фактами, переважно, так і відбувається — вони виринають у нашій пам’яті лише тоді, коли нас наштовхують на них чи коли ми самі торкаємося дотичної теми. На цьому — природному інтегруванні потрібних фактів — базується нейролінгвістичне програмування й пропаганда загалом. 

Небезпека поєднання тем «Україна», «Крим» і «війна» в одному реченні більше зрозуміла самим українцям. Та серіал усе ж розрахований на ширший світ, особливо зважаючи на охоплення Netflix понад 190 країн світу. Каменем спотикання, як це не дивно, стає відомий нам мем «чий Крим?». І виявляється, що це не риторичне питання, а дуже навіть суттєве з юридичного боку та фактичного, а відтак — політичного, на глобальному рівні.

Після кримської кризи справді стався хаос — як у державній політиці, так і в представленні її для світу. «Чий Крим» де-юре — зрозуміло: шляхом агресії, насильницької незаконної анексії Крим був захоплений «зеленими чоловічками», став «незалежним» за допомогою нелегітимного референдуму, а потім — «частиною РФ». Світ це проковтнув.

Але ж ми продовжуємо говорити, що Крим — наш, переконуючи себе в цьому духовно, ностальгійно та патріотично, у такий спосіб ніби не залишаючи кримчан на поталу окупантам (без огляду на те, що думають і думали про Україну (і все українське) самі мешканці півострова). Схожу риторику МЗС веде й на міжнародному рівні, саме цим створюючи плутанину. То чий Крим? Але якщо він наш, тоді ми беремо відповідальність за те, що там відбувається. Якщо ж ні — віддаємо Крим РФ.

У серіалі є момент, коли один із героїв, торговець зброєю (загалом абсолютно легальний бізнес у Бельгії), летить до України, аби проінспектувати компанію-партнера, через яку й доставляють трактори з прихованим військовим знаряддям. На весь екран світиться титр — «Oekraїne» («Україна» нідерландською, однією з трьох головних мов Бельгії). Керівник компанії-партнера, чоловік на BMW X5, їде сільською дорогою, а з радіоприймача лунає «Звезда сияет нам, показывает путь, а ночи все длинней, печальней небеса». Він під'їжджає до ферми з написом кирилицею «Трейдинг Ратко». Саме ця сільгоспкомпанія і є прикриттям для торгівлі зброєю. Питанням залишається лише те, де саме вона розташована. Бо якщо на території Криму, то це вже не Україна, а де-юре — РФ. Тоді все ж таки — чий Крим?

Трохи згодом лунає наступна фраза, конкретизуючи ім’я та прізвище контрабандиста: «Лоран Берже, займається постачанням зброї, у його компанії з експорту — зв’язки з українською армією». Хоча перед цим чітко говорилося, що займається поставкою сільгосптранспорту. То звідки виникла «українська армія»? Точного посилання нема, і це — свавілля сценаристів. Які, втім, діяли за логікою: Крим — це Україна, а часто в країнах, де демократія слабка й корупція йде від самого низу до президента й назад, армія відіграє роль «кришувальниці» криміналітету загалом і конкретно контрабанди.

Треба віддати належне творцям: коли показують відвантаження зброї, люди в кадрі не мають на своїй військовій формі нашивок, здатних ідентифікувати їх за приналежністю до тієї чи іншої армійської структури або навіть країни. Є лише усні назви. Утім, це так само завдає моральних збитків Україні, бо попри можливу риторику українського МЗС увесь світ знає про анексію, а сама РФ чітко заявила й продемонструвала внесення в структуру федерації нового члена.

Звісно, є інший варіант, інша причина, чому Україну називають країною-постачальницею заборонених у всьому світі касетних бомб. Не просто через випадковість і неуважність творців, які сплутали фактичні заяви українського МЗС з юридичною дійсністю, а через навмисний і цілеспрямований демарш, покликаний дискредитувати Україну задля досягнення не лише політичних дивідендів, а, ймовірно, ще й економічних, пов’язаних із європейськими санкціями проти РФ і певним стражданням бізнесу приватного сектору. Але це лише припущення.

Загалом серіал не про це, але саме такими дрібними, поодинокими випадковостями й фільмами «не про це» робиться глобальна справа. І тут головне не відмахнутися, типу «яка різниця», а закцентувати — як, до прикладу, робить Польща. Минулого року польський прем'єр Матеуш Моравецький особисто написав керівництву Netflix, щоб вони змінили й пояснили в документальному серіалі «Диявол по сусідству» (The Devil Next Door) деякі факти щодо подій Другої світової війни. І, до слова, Netflix погодився.

Українське МЗС таких прецедентів не робило, хоча бельгійський серіал «Під прикриттям» демонструється не десь на маргінесах мовлення, а на тому самому Netflix.

Поділитись: