Чому вони не повертаються

Сотні тисяч українських біженців нині в Польщі. Нещодавно в цій країні зрештою ухвалили рішення про продовження їх міжнародного захисту. За урядовий проєкт змін до спецзакону про захист українських біженців 9 лютого проголосували депутати Сейму.

Захист обмежили лише чотирма місяцями — до 30 червня 2024 року. Водночас інші країни Європейського Союзу продовжили термін перебування біженців з України до березня 2025-го — на рік, відповідно до рекомендацій Єврокомісії.

У Польщі нині точиться дискусія, що умови перебування біженців треба змінити, а заодно переглянути обсяг пільг та соціальних виплат. Такий перегляд не відбудеться зараз, але цілком можливий уже після 30 червня, коли спливе термін документа.

Серед біженців немало тих, для кого навіть наявні скромні можливості в Польщі — справжній порятунок. Ми поспілкувались з тими, кому немає куди повертатися в Україні. А також із тими, хто не повертається через проблеми зі здоров’ям, хоч і має дім в Україні на відносно безпечній території, далеко від лінії фронту.

«Після інсульту я не можу працювати»

Надія Грицик із чотирма дітьми виїхала до Польщі на початку війни. У Катовіце їх прихистила польська родина за програмою «40+», за якою полякам держава відшкодовує притулок для українців. Родина прожила так місяць, після чого власниця квартири змусила біженців покинути помешкання.

«Я памʼятаю, як ми залишились у парку, падав дощ, я дзвонила до всіх організацій, волонтерів, просила хоч якесь житло. Було страшно залишитись із дітьми на вулиці. Молодшій доньці тоді виповнилось лише 2 роки, вона була налякана, плакала», — згадує Надія.

На щастя, знайшлася кімната в гуртожитку, де розмістили біженців, тут родина (як і багато інших українців) живе й досі.

Жінка пробувала винайняти квартиру, але це для неї занадто дорого. Приблизно через місяць після початку повномасштабного вторгнення Надія потрапила до лікарні з інсультом, а зараз кожні три місяці проходить лікування.

«Якщо раніше, в Україні, я багато працювала, зокрема на заводі, то зараз — не можу, швидко втомлююсь. Лікарі заборонили бути на холоді та важко працювати. Можу часом підробити трохи на складі — попрацювати тиждень, але це не постійно», — розповідає багатодітна мама.

І додає, що для неї виплати на дітей у Польщі є істотною допомогою. Старша донька та два сини Надії вчаться в польській школі та продовжують онлайн-навчання в українській. Молодша дочка ходить до садочка. На кожну неповнолітню дитину українським біженцям, так само як і громадянам Польщі, держава щомісяця платила 500 злотих, а має платити навіть 800. Це приблизно 4700 і 7500 гривень відповідно.

Окрім коштів на дітей, родина отримує ще 130 злотих соціальних виплат (близько 1200 грн), а діти в школі харчуються безплатно. Надія визнає, що в разі скасування цих пільг для біженців родина опиниться у скрутному становищі — на сьогодні далекосяжних планів родина Грицик не має, принаймні поки триває реабілітація Надії після інсульту.

Чому вони не повертаються до України? Багатодітна мама не приховує, що лишитися без щомісячної фінансової підтримки на понад 2000 злотих (майже 19 тисяч гривень) було б дуже важко.

Що буде з родиною, якщо Польща після 30 червня скасує ці виплати на українських дітей? Надія наразі відповіді не має.

«Їхали з окупації тиждень. Я впала на ліжко в гуртожитку в Познані та зрозуміла — далі не поїду»

Пані Лариса (імʼя змінено — ред.) наважилася виїжджати з рідної Каховки, коли окупація тривала вже понад 7 місяців. У місті на Херсонщині досі живуть її старенька мама та сестра.

«З вікна мого будинку колись був вид на набережну, річку. Не залишилося нічого, бо Дніпро там пересохло після підриву Каховської ГЕС. Нечисленних моїх сусідів, що ще живуть у місті, окупанти вигнали з будинку, і зараз з нашого дому вони ведуть вогонь по українських позиціях», — розповідає біженка.

У прифронтовому містечку залишилися літні люди, які не наважуються виїхати, бо бояться не витримати важку дорогу. А ще — «любителі руського міра». Одного з колаборантів росіяни призначили «мером» Каховки. Лариса зізнається, що на початку окупації росіяни хотіли справити добре враження: у квітні 2022-го «навіть клумби посадили», але швидко припинили вдавати з себе спасителів — перерили ті клумби окопами. Також росіяни багато мародерили, вивозили все з банків, магазинів, навіть меблі зі шкіл.

«Ми вирішили тікати з міста, коли росіяни оголосили “референдум”. Вони ходили з автоматами по квартирах і вимагали голосувати. На той момент мала єдину можливість виїхати — через Крим, потім до росії, звідти до Латвії, і нарешті — до Польщі», — розповідає українка.

Вона виїжджала ще за українським паспортом. Зараз це вже неможливо — росіяни змусили навіть її хвору маму взяти російську «корочку», інакше відмовляли в інсуліні.

Перевізник вимагав 400 доларів із кожного подорожнього, але результату не гарантував. Автобус пані Лариси перевіряли на кожному блокпості, а найбільше — на колишній адмінмежі з Кримом.

«Що цікаво, пропускний пункт на виїзді до Криму росіяни так і не прибрали. Нас перевіряли дуже ретельно, а чоловіків тримали по 8–10 годин. Роздягали, шукали наколки з тризубом. Мене спитали, чи не маю подруг у ЗСУ».

У дорогу Лариса взяла лише кілька теплих речей та пару білизни. Не наважилася везти навіть документи на квартиру. За кілька днів автобус довіз до кордону з Латвією. Там росіяни навмисно тримали велику чергу. Пускали по 10 осіб раз на три години. Люди чекали просто неба на валізах — у дощ і холод.

«Вся подорож з окупації тривала тиждень. Коли ми нарешті доїхали до Познані, я впала на ліжко в гуртожитку та зрозуміла, що далі не поїду. Хоча від початку збиралась їхати до знайомої, яка вже жила декілька місяців в Ірландії, у Дубліні. Я не мала сил їхати далі. Ще боялась, може раптом мене там не приймуть як біженку, куди я тоді подінусь?» — пригадує біженка з окупованої Каховки.

У Познані пані Лариса знайшла роботу на складі — раніше в Каховці вона працювала менеджером з продажу. Так і живе в кімнаті в хостелі, куди потрапила ще в перший день приїзду до Польщі. Мріє повернутися в Україну, але поки її рідне місто в окупації, вертатися їй нема куди.

«Не знаю, про що мріяти, наше місто в окупації. Страшно, якщо все залишиться як зараз».

Жодних виплат жінка не отримує — досі живе коштом того, що сама заробила раніше.

«Важко починати життя у 80 років, ще й в іншій країні»

Людмилі Тимофеєвій 77 років, її чоловікові — 82. Вони з Маріуполя. Обоє вже в Польщі перенесли по декілька операцій. У чоловіка була онкологія: взимку 2022-го він саме мав операцію на суглобах, після неї було важко рухатися.

«Наш 9-поверховий будинок на околиці Маріуполя бомбили з першого дня. 10 днів ми просиділи в підвалі, двері та вікна у квартирі вибило, на вулиці мороз -15 градусів. На подвір’я виходили лише закип’ятити воду. Коли обстріли посилились, українські солдати допомогли евакуюватися до лікарні. З собою встигли взяти тільки документи та баночку консервів».

У лікарні не було ні хліба, ні води. Спали на цементній підлозі. Кілька картоплин пані Людмили з чоловіком, їхні донька та 60-річний зять розтягнули на чотири доби. У лікарні була величезна кількість поранених — прооперованих перевозили до підвалу, а до аптеки поруч складали тіла загиблих.

Для чоловіка пані Людмили вдалося дістати інвалідний візок. Декілька діб чекали на евакуаційні автобуси, потім ще декілька — добиралися на підконтрольну Україні територію — з Маріуполя до Запоріжжя. «Щойно автобус перетнув останній російський блокпост, ми всі так закричали: “Ура! Доїхали!”».

Пані Людмила розповідає, що чоловіка вдалося евакуювати дивом, адже він майже не ходив. Уже в Запоріжжі потрапив до реанімації з пневмонією, загострилась і онкологія.

«Нас поселили в дитячий садок. Я вперше за місяць помилась у душі. Досі ридаю, як заходжу в душ — слава Богу, що маю людські умови життя», — зізнається пані Людмила.

Зараз подружжя живе в польській родині за тією ж програмою «40+», що й пані Надія. У Польщі отримують по 215 злотих (трохи більше, ніж 2000 гривень в еквіваленті) щомісячної соціальної допомоги за віком. Рідних в Україні, на неокупованих територіях, не мають. Що робитиме родина, якщо Польща скасує виплати та безстрокову програму «40+» для пенсіонерів?

«Я не знаю, що ми робитимемо. У Маріуполі знищено наш будинок на Куприна, 33. Знищено наше життя. Ми все життя працювали, тепер на старості років залишися без нічого».

Що далі? Наразі ніхто з них не знає, як жити — ані українська держава, ані польська не дають відповіді навіть тим, хто є найуразливішим. Сподіватимемося, що їхнє відносно стабільне життя в Польщі не зміниться принаймні упродовж ще 4 місяців — до 30 червня 2024-го.

Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine.