Cinema for Victory: у пошуках втраченого сенсу

Одні з моїх перших неприємних спогадів про безглуздість системи належать шкільним рокам — часам, коли на запитання про мету будь-якої діяльності в шкільних стінах часто отримувала у відповідь недбалу відмашку: «так треба». Зазубрювати, якщо чогось не розумієш; писати правою, а не лівою рукою (так, я ще застала «перевиховання» шульг, хоча ця традиція вже відмирала в моїх 90-х і нульових); не сперечатися з вчителькою; щомісяця здавати гроші на ремонт, який так ніколи й не відбувався.

Найгірше ставалося з наближенням військових свят і воєнних пам’ятних дат — тоді нам, школярам, система терміново намагалася прищепити ударну дозу «патріотичних почуттів» — густо приправлену радянськими воєнними піснями, образами з воєнних фільмів про героїв Червоної армії й такими самими червоними гвоздиками. Шкільні концерти, почесні караули, участь у міських парадах, повітряні кульки — все обов’язково.

У переважної більшості з нас, школярів, були бабусі та дідусі, чиї спогади про Другу світову війну часто йшли у розріз з усім цим пафосом. Мій дідусь мобілізувався юнаком, приписавши собі один зайвий рік. Він зустрів кінець війни із пораненням, яке потім нагадувало про себе все життя — святкував дев’ятого травня, але з великою часткою гіркоти. Він мало розповідав про фронт, але все життя підтримував контакти зі своїми товаришами по службі. Дев’яте травня для нього завжди починалося із поминання загиблих. Ця більшою мірою мовчазна традиція справляла на мій дитячий розум набагато більше враження і давала розуміння, що в цих датах насправді немає майже нічого з того безглуздого пафосу й «ура-героїзму», про який мені методично товмачили під час шкільних заходів з патріотичного виховання молоді.

Я зростала, вчилася, дізнавалася більше про історію Другої світової та про те, що таке Радянський Союз, — і дедалі краще розуміла, чому дідусь не любив говорити про свій воєнний досвід. Дивувало, навіщо шкільній системі вже в незалежній Україні влаштовувати цілий пропагандистський атракціон — до того ж ще й низької якості, — якщо він майже не мав нічого спільного з реальністю і своєю дубовістю ніяк не сприяв патріотичному вихованню (хай що система розуміла взагалі під цим визначенням)? Єдина відповідь, яку я знаходила, — «так треба». Згори було сказано весело зустріти День перемоги — знизу відповіли «так точно» і почали ліпити свято з усього, що було під рукою.

Дуже скоро, як пам’ятаємо, це «так треба», ця банальна звичка вислужуватися і не ставити зайвих питань обернулася трагічними та болісними подіями в нашій країні, підготувавши ґрунт для початку російської війни проти України. Звісно ж, причина була головно не в ній і не в самих цих шкільних концертах на дев’яте травня, але я не перестаю досі думати, чи могли б події 2014 року розвитися інакше, якби всі попередні роки незалежності держава справді піклувалася про культуру пам’яті та якби замість безглуздих «ура-патріотичних» заходів школи допомагали дітям розвивати критичне мислення?

І от ми посеред десятих роковин російсько-української війни, з яких два роки триває війна повномасштабна. Слово «культура» перестало викликати асоціацію зі столовим приладдям та сервізом «Мадонна» — навряд комусь в Україні зараз потрібно доводити, що битва триває не лише за землю, а й за незалежність, самовизначення і за власну культурну ідентичність. Ціна, яку нашій країні доводиться платити щодня за своє існування, — невимовно болісна.

Найгірша новина (якщо до неї можна тут використовувати порівняльний прикметник) полягає в тому, що нам доведеться платити цю ціну і після завершення війни — цілим поколінням розбитих сімей, втрачених домівок, травм і невміння говорити про них. Тож як працювати з пам’яттю і як говорити про російсько-українську війну — питання, на яке нам вже потрібно активно шукати відповіді. Якщо, звісно, ми не хочемо наступати на граблі та повторювати власні ж помилки та недбальство.

Отже, що робить на одинадцятому році війни держава в цьому напрямку? Продовжує наступати на граблі, недбало зліплюючи буквально за кілька днів цілий воєнно-патріотичний кінофестиваль за кращими зразками шкільних капусників, де програма — завжди не головне, а головне — питання «навіщо?». Фестиваль Cinema for Victory вже збурив скандал у кіноспільноті, і його вже встигли розкритикувати з усіх боків, тож не буду багато повторюватися тут. Лише резюмую, що для будь-кого, хто має бодай якийсь досвід в організації фестивалів чи просто вміє критично мислити та планувати щось, очевидним є те, що цей фестиваль оригінально планувався як кишеньковий міжсобойчик від агенції Держкіно й Офісу президента — як серія кінопоказів від друзів і лояльних до владної вертикалі кіноробів.

Адже з оголошеним таймлайном нічого іншого і не могло бути: до 22 лютого мало тривати приймання заявок, а наступного ж дня, 23 лютого, вже мали почати кінопокази. Навіть якщо дуже нафантазувати гіпотетичний сценарій дій, ніяк не вийде за одну ніч провести відбір з-поміж поданих заявок, зв’язатися з усіма правовласниками, узгодити покази, отримати кіноматеріали, оголосити програму і скласти розклад. Особливо якщо у формі подачі заявки відсутня така важлива графа, як, власне, посилання на саму переглядову копію фільму. Тобто процес подачі заявок полягав фактично в надсиланні інформації про фільм і його автора/ку, а не самого фільму.

Та й про сам процес відбору, очевидно, теж ніхто насправді й не думав. Бо здорова логіка підказує, що для здійснення будь-якого відбору потрібно для базового початку мати принцип, за яким ви хочете щось обирати. Низка вимог, які для вашого фестивалю є основними для того, щоб той чи інший фільм міг взагалі претендувати на участь. Це називається регламентом. Регламент потрібен не лише організаторам фестивалю, а й самим правовласникам фільмів — щоб люди взагалі мали розуміння, які фільми ви шукаєте, чи є сенс їм надсилати своє кіно. Тому регламент публікують до того, як розпочати приймати заявки. А не після закриття приймання заявок, як у випадку Cinema for Victory.

Але й це не все, бо після такого технічного відбору фільмів, відповідно до регламенту, має йти те, що взагалі створює цінність будь-якого фестивалю — власне, кураторська робота, робота з сенсами. У дуже примітивному вигляді цей етап існує навіть на платформах на кшталт Netflix, де ваші вподобання вираховує алгоритм і намагається пропонувати те, що може сподобатися ще.

Кінофестивалі — це не про абиякий набір фільмів друзів організаторів і людей при владі, а про створення події, соціокультурного простору, де можна безпечно осмислити та продискутувати критичні в суспільстві теми, больові точки. Для цього в структурах фестивалів зазвичай існують окремі люди, які з усього масиву фільмів, що пройшли технічний відбір, обирають більш ретельно ті картини, які мають найпотужніший мистецький потенціал, які в неординарний спосіб говорять про важливі для суспільства речі. Ці люди також створюють контекст довкола фільмів — пишуть тексти, продумують розклад, організовують обговорення після показів; на події запрошують модераторів, які володіють експертизою в тій чи іншій темі, а ще цікавих спікерів тощо.

Ця кропітка робота — власне про роботу з культурою пам’яті та критичним мисленням. Про створення умов для того, аби культурна подія ставала справді інструментом для популяризації кіно і для розвитку саморефлексії в суспільстві. Без цього ми ніколи не зможемо вирватися з історичної петлі боротьби за власну незалежність, яка триває вже щонайменше три століття.

Усі ці тонкощі (які аж ніяк не тонкощі насправді) не цікаві були організаторам Cinema for Victory, бо в цілому вся програма фестивалю вочевидь була складена абияк і заздалегідь. Не цікаві настільки, що на фестивалі, який позиціюється як фестиваль документального кіно, фільмом відкриття стала ігрова стрічка «Буча». Чому? Важко зрозуміти. Може річ у тім, що фільм продюсує колишній співробітник «Кварталу 95». Аж потім з’ясувалося, що хтось вирішив-таки подати заявки, і довелося навіть через це збільшувати дні фестивалю, аби показати ще щось, окрім запланованого, і створити ілюзію — таки-так — фестивалю.

Нагадаю, що цей фестиваль організовано за ініціативи Держкіно і за підтримки Офісу президента, до його оргкомітету увійшли, зокрема, голова Держкіно Марина Кудерчук, т. в. о. міністра культури та інформаційної політики Ростислав Карандєєв і керівниця Кабінету керівника Офісу президента Олена Ковальська. Фестиваль також є конкурсним, має журі, яке обирає переможця з-поміж тих фільмів, які нібито пройшли якийсь відбір — на офіційному сайті за перемогу обіцяють (оригінальна орфографія збережена) «спеціальну статуетку» і «можливість кінопоказів закордоном, в мережі кінотеатрів Мультиплекс, в ефірі високо рейтингових телеканалів».

Останнє викликає в мене нав’язливе відчуття дежавю — це ж було вже. Що державними адміністративними ресурсами в країні знову створюють паралельну реальність — кишенькову і повністю контрольовану «офіційну» версію реальності, авторами якої стають конкретні люди при владі і яку транслюють на контрольованих подіях і через контрольовані медіа, аби виключити можливість незручних питань. Це дуже небезпечні тенденції, на моє переконання.

Власне, переміг у цьому «конкурсі» фільм «Довга доба», виробництва Алана Бадоєва і телеканалу «1+1». Якась замкнена на собі система. Самі зліпили похапцем «фестиваль», самі нагородили фільм лояльного до влади медіа, самі одне одного підтримали.

Загалом усюди на сайті фестивалю підкреслюється, як важливо підтримувати документальне кіно. Що ж, це правда важливо. Утім, як саме цей фестиваль надає цю підтримку? Чим, у який спосіб? Узагалі, як і колись на шкільних заходах з патріотичного виховання, важко зрозуміти — навіщо було створювати увесь цей атракціон кричущої непрофесійності? Бо так треба? Згори прийшов наказ весело зустріти.. ой, красиво відзначити другі роковини повномасштабного вторгнення, і закипіла робота.

У мережі ширилися фотографії з показів цього фестивалю, на які прийшли одиниці глядачів. Чи не ліпше було, якщо вже знайшлися недержавні гроші на таку справу, переспрямувати їх не на створення задзеркалля, а на потреби ЗСУ? Чи якщо вже конче треба створити видимість своєї роботи, то хоча б на фінансову допомогу самим режисерам-документалістам, які зараз працюють над їхніми проєктами? Якщо, звісно, ці режисери погодилися б взяти цю допомогу — враховуючи колосальний рівень недовіри профільної спільноти до голови Держкіно Марини Кудерчук, яку неодноразово закликали звільнити.

Зрештою, можна довго ще вправлятися в іронізуванні та жартах щодо Cinema for Victory, висміювати непрофесійність і безглуздість цієї витівки. Утім, уже нестерпно набридло писати «на щастя» перед пасажем про те, як кіноспільнота самостійно виконує роботу з розвитку індустрії та водночас примудряється захищатися від шкідництва Держкіно. Так, за останні десять років українське кіно здійснило справді фантастичний стрибок. Особливо яскраво це видно на прикладі документального кіно. У 2014, під час і після Революції гідності, стало з’являтися багато нових режисерів-документалістів, які тільки починали робити перші кроки в кіно. Десять років потому у 2024 рік ми увійшли з досить пристойним масивом потужних документальних фільмів, які з’являються в програмах найбільших і найпрестижніших світових кінофестивалів.

Слід розуміти, що ці фільми туди потрапляють саме тому, що їхні творці навчилися розповідати про больові в нашому суспільстві точки так, що це викликає у глядачів бажання ці точки осмислювати. А не тому, що в їхніх командах є люди особливо наближені до владної вертикалі. Разом з кінематографістами розвивалися й українські кінокуратори та критики, які вчилися використовувати українські фільми — як інструмент культурної дипломатії; як поле для діалогів всередині країни і спосіб поширити українські наративи за кордоном; як твори, довкола яких можна створити цікавий і неординарний контекст. За цим всім стоїть кропітка робота. На щастя, вона триває незалежно від державних адміністративних ресурсів. На жаль, державні адмінресурси натомість знову фокусуються на створенні паралельної реальності, де не існує критичних питань, де ще два–три тижні — і перемога, і де дешевий популізм і безглуздість системи знову створюють пропагандистські події-міжсобойчики — тільки тепер без радянських пісень, фільмів і кульок, але з щасливими фоточками на тлі бренд-волу.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.