ENRU

Життя в ізоляції: як «дачники» з Луганська опинилися в закритому селищі на лінії фронту

566123562404861c4
У селі Піщаному вже 3 роки місцеві мешканці живуть як одна родина Фото: Євген Спірін/Громадське

Мешканці селища Піщане Луганської області живуть у дачних будиночках, відколи почалася війна. Від окупованої території їх відділяє лише річка. До найближчої крамниці треба йти пішки та робити великий гак — пряма дорога лісом замінована.

Сюди рідко хто доїжджає: по-перше, це небезпечно — дорога прострілюється, а по-друге, не пускають військові, селище закрите. Але місцеві мешканці не здаються — печуть хліб, вирощують городину та піклуються одне про одного, уже 3 роки вони живуть, як одна родина.

Громадське побувало в Піщаному та дізналося, в яких умовах живуть колишні містяни.

«Академічне селище»

Тут уже немає ніякої лінії фронту. Праворуч — річка Сіверський Донець, на іншому березі — самоназвана Луганська народна республіка. Якщо їхати ґрунтівкою, що її навіть місцеві називають «небезпечною», машина врешті упреться в шлагбаум.

Селище Піщане закрите, сюди не пускають навіть ОБСЄ, а «Червоний Хрест» востаннє приїздив місяць тому. Вертатися сюди представники місії не планують.

Тут, у дачних селищах неподалік Щастя на Луганщині, у картонних «шпаківнях» із паперовими дахами, живе двадцятеро людей. До війни їх було не набагато більше, але ніхто тут не мешкав постійно — це територія заповідника, де давали дачі академікам, науковцям та чиновникам.

Але у 2014-му, коли почалася війна, луганчани, які мали тут ділянки, переїхали сюди з міста. А назад уже не повернулися. Ані магазину, ані медичної служби, ані навіть нормальної дороги до благ цивілізації звідси немає.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Він шукав СРСР»: як пенсіонер з Росії пішки дійшов до прифронтового інтернату на Луганщині

Обабіч  шлагбаума стоять солдати, а поруч — «Нива». Дістатися селища цими пісками можна лише на ній або на військових «УАЗах».

«Хлопці, я вас тут уже чекаю, — каже водій «Ниви», кидає ключі від машини та сам лізе в багажник. — І так доїду, мене місцеві «фашисти» знають», — жартує він.

Військовий піднімає шлагбаум і, посміхаючись, пропускає.

Уздовж єдиної вулиці стоять літні будиночки, деінде з труб піднімається дим, чорний, як антрацит. На витоптаному майданчику для сільських зборів, чекають майже всі місцеві.

«Нам казали: о першій, а потім о другій, а потім о третій, а зараз уже сьома. Я вже протверезів!», — скаржиться Саша. За його словами, він так хотів із кимось поговорити, що навіть нічого не обідав.

На галявині галас. Кожен зі своїми проблемами.

В закрите військовими Піщане майже нікого не пускають, навіть міжнародні організаціїтому кожному жителю є що розказати та поділитись своїми проблемами Фото: Євген Спірін/Громадське

Перевірки для переселенців

Жити без крамниць і роботи важко. Дехто отримує пенсію, але навіть із цими виплатами дохід нестабільний.

«Ну, я, наприклад, не отримувала довго. Приїхала до Луганська і захворіла на пневмонію. Там потрапила в лікарню. А треба ж було перетинати лінію, щоби перевірка мене за адресою довідки переселенця знайшла, а я хворіла і не перетнула. Усе — пенсія закінчилася. Наразі відновлюю, але кажуть, раніше, ніж за три місяці нічого не буде. Навіть не ясно, чи відшкодують за період, поки не платили», — розповідає Валентина.

Усі пенсіонери бояться перевірок, адже тут не можна стати на облік як переселенець, а значить потрібно просити зареєструватися в друзів, у інших населених пунктах. Якщо комісія не виявить людей за зареєстрованими адресами — пенсії позбавлять.

Валентина (в центрі) переоформлює пенсію наново, бо поки вона змушена була лікуватись у Луганську, не встигла перетнути лінію розмежування і пройти перевірку за місцем проживання Фото: Євген Спірін/Громадське

«Ми з чоловіком зареєструвалися як переселенці в Новопскові, тому що в Станиці пенсійний фонд з початком війни не працював. Живемо ми тут — а в Піщаному сільради немає. Де змогли, там і зареєструвалися. А кожна перевірка — це як порохова діжка. Але в чому проблема? Я живу в Україні, я працюю в Україні, я плачу податки в Україні, я нікуди не ховаюся, ось вона я — тут, я — жива. Але щоразу боюся перевірки».

Ну, приїдьте сюди і перевірте. Я — громадянка України, у мене паспорт такого ж кольору, проте я відчуваю себе другим сортом», — розповідає Віра Чиж. До війни вона працювала в луганському університеті імені Даля на кафедрі економіки та має звання доктора наук.

Віра Чиж (в центрі на передньому плані)— доктор наук, до війни викладала в Луганському університеті економіку Фото: Євген Спірін/Громадське

Найбільша проблема — опалення цих декоративних будиночків узимку.

«Нам доводиться жити тут, у дачному селищі. Будинки для холодів не пристосовані. Червоний хрест допомагав вугіллям, дровами, це рятувало. Важко жити, немає ні медичної допомоги, ні крамниць, навіть швидкої немає. Та що там казати: дороги немає. Ми допомагаємо один одному. А пішки до найближчого села 6 км. Лісом не пройдеш, там заміновано. Ходимо в сусіднє село, Нижньотепле. Там ринок є, щопонеділка», — ділиться Чиж.

Віра розповідає про проблему опалення дачних будиночків узимку Фото: Євген Спірін/Громадське

Місцевий мешканець Сергій згадує, як «Червоний Хрест» привіз до села дрова:

«Їх вантажівка велика застрягла. Так ми з мужиками пішли, пилки взяли й почали дерева валити! Так і протягли його лісом. Вивантажили вони вугілля, а ми розбираємо».

«Пил якийсь, а не вугілля, — скаржиться Валентина. — Кидаєш у пічку, та окрім сажі — нічого, тільки й устигай трубу чистити. Так тричі на день почистиш, уже і топити не хочеться».

Сергій під час того, як рубав дрова, відрубав собі фалангу пальця.

«Селище ж закрите, але ми застрибнули в «Ниву» і вперед, в амбулаторію Петріопавлівську. Пришили палець, тепер як новенький», — каже чоловік.

«А я коли собі відрубав, нікуди не поїхав. Ось — тепер він кривий, як сосни в нашому лісі», — вихваляється його сусід, демонструючи пошкоджений палець.

Сергію (праворуч) вдалося виїхати із села до амбулаторії у Петропавлівці, коли він випадково пошкодив палець сокирою Фото: Євген Спірін/Громадське

Велика пожежа

Навколо села — ліс. Коли спалахнула суха трава, постраждала сусідня Малинівка. За добу, 22 серпня, вогонь підійшов до Піщаного. 

«Ми не спали майже 4 дні. Пожежні теж у лісі ночували. Ми їм воду туди носили, їжу. Але врятував нас усіх тракторист. Він такі трюки на тракторі робив. Дивишся й думаєш: як узагалі туди можна було заїхати? Він дискував ґрунт і так відрізав пожежу від лісу. Відрубав молодняк і вогонь відступив. Якби не він — ми б згоріли», — каже мешканка селища Ніна Соломахіна.

Село не постраждало від вогню, але ліс навколо села замінований —із цим місцевим мешканцям упоратися не під силу. Валентина описує враження від апокаліпсиса:

«У лісах розтяжки, міни протитанкові, протипіхотні. Ми дві доби гасили. Вогонь — стіною. Спочатку з лісу побігли зайці, потім лисиці, а потім лосі. Ми на дах видерлися від відчаю. Дивимося, як усе палає. І тут починають вибухати всі ці міни та розтяжки. Ліс горить, міни вибухають. І ми стоїмо на даху посеред усього цього. Раптом починає крапати дощ. Кап-кап, а потім злива. Вогонь гасне. Тої ночі ми нарешті поспали».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Міни ми називаємо картоплею»: Як фермери на Донбасі у «хлібне перемир’я» врожай збирають

Орім цих постійних мешканців Піщаного, як не дивно, сюди приїжджають і дачники.

«Парочка тут одна є, з Луганська. Люся і Вітя, на вихідні приїжджають. Коли пожежу загасили, я на базар пішов. І зустрів там цього Вітю. Він мені каже: а ми три дні вже як тут. А я собі й думаю: Ми три дні вогонь гасимо — не спимо, а ти, гад, у будинку сидиш? Думав прив’язати йому навколо шиї мотузку та протягти селом, щоб знав. Але не став, дружина зупинила», — розповідає Вова.

У Піщаному немає ні медичної допомоги, ні крамниць, ні доріг, до найближчого сусіднього села 6 км (на другому фото ліворуч - найстарша мешканка села) Фото: Євген Спірін/Громадське

Життя в ізоляції

До крамниці далеко, та й не завжди можна пройти, тому селяни звикли розраховувати лише на себе.

«Ми один одному допомагаємо. Беремо борошно, печемо хліб. На всіх. Раз на тиждень, буває, зберемо список, кому що треба і хтось їде на базар, а потім роздає», — розповідає Соломахіна.

Узимку військові забороняли жителям залишати Піщане.

«Хлопці-солдати, вони оселилися в нас із грудня. Ми віднесли їм списки тих, хто тут живе, списки машин, їх усього шість. Але вже в січні нас закрили. Поставили шлагбаум і колючий дріт. Усе — виїхати не можна. Ми попросили: дайте нам добу, ми вирішимо цю проблему. І нічого, вирішили», — згадує Ніна.

Жителі знають військових по іменам, а військові знають жителів. Завдяки присутності військових, у Піщане перестали здійснювати набіги бойовики. Останнього бачили навесні, на іншому березі річки. Грабежів теж стало менше.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Крізь пекло і назад: історія кохання у прифронтовому інтернаті

Нині селяни мріють лише про їжу, дрова і дорогу.

«Хотілося б, щоби дорогу на Кондрашівку зробили. Там і до Станиці навпростець — 12 кілометрів. Можна було б і на ринок, і за пенсією. Але поки дороги немає, ми тут не здаємося. Якщо треба, ріпу їстимемо, топінамбур зрештою висаджувати. Навіть якщо всі від нас відмовляться, виживатимемо та один одного не кинемо. Щоби там не сталося», — висловлює спільне бажання Ніна та йде складати списки потрібних товарів — уранці машина їхатиме на базар.

Фото: Євген Спірін/Громадське

Підписуйтесь на наш канал в Telegram