ENRU

«Важкий танець депортації»: історія кримськотатарської танцівниці

8485541004a041bfc
Ельнара Нурієва Фото: Громадське
Кримська татарка Ельнара Нурієва розповідає історію депортації своєї бабусі — кримськотатарського хореографа Сафіє Налбантової, в юному віці депортованої разом з родиною на Урал. Вона повернулася додому в Крим уже в літньому віці. Далі Громадське подає розповідь Ельнари Нурієвої від першої особи.

Моя бабуся Сафіє народилася в Капсихорі. Нинішня його назва — Морське, це село під Судаком. Коли вона була ще дитиною, її батька розкуркулили і відправили до Сибіру. Приводом стала корова. Сім’я ховала її від колективізації, сподіваючись хоч якось прогодуватися. Щоб не піддавати загрозі родичів, моя прабабуся зібрала всіх дітей — а їх у неї було семеро — і переїхала в Карасубазар (зараз Білогірськ), невелике місто в центральній частині Криму, де копала городи, аби хоч якось утримувати своє велике сімейство. З Білогірська їх депортували вже всіх разом, прадід тоді тільки повернувся із заслання. На момент депортації Сафіє було 15-16 років.

Бабуся, на жаль, дуже мало пам’ятала про свій рідний край, вона погано пам’ятала місцеву говірку і в основному говорила на мові тієї місцевості, де виросла — татською, яка, фактично, і вважається літературною.

Сафіє з батьками та братами Фото з особистого архіву

Всі розповіді бабусі про шляхи на висилку були жахливими.

І друге таке враження — це те, як доводилося справляти нужду. Не було відведених для цього місць і доводилося користуватися невеликими прорізами, які навіть вікнами можна назвати, щоб хоч в якійсь чистоті утримувати вагон. Я цього не бачила, але картина, яку описувала бабуся, у мене досі стоїть перед очима.Коли 18 травня солдати підняли їх серед ночі, то говорили: «Беріть їжі на кілька днів». Але дорога зайняла близько трьох тижнів. Мені запам’яталося, що не давали ховати загиблих, їх викидали на ходу або залишали на станціях — людей похилого віку, дітей, слабких людей, які не витримали перебування в забитих наглухо товарних вагонах. За мусульманськими звичаями, це взагалі неприйнятно, потрібно віддати тіло землі, потрібно прочитати молитву.

Вижити моєї бабусі допомогло здоров’я та бажання жити. Таких сильних людей я в житті більше не бачила. У неї був неймовірний потяг до життя. Це у всьому проявлялося. Як вона рубала дрова у 73 роки, ще до газифікації нашого мікрорайону. Як вона боролася з хворобою, коли їй виповнилося 80 років! На щастя, з її сім’ї в тій дорозі ніхто не помер.

Сім’ю бабусі вислали на Урал, в Марійську АРСР, а більша частина народу потрапила в Середню Азію.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Кримські назви: депортація імен

Фото з особистого архіву

У важких табірних умовах, молода 16-річна дівчина нарівні з іншими валила ліс. Місцеві зустріли кримських татар насторожено, адже їм говорили, що зараз приїдуть страшні зрадники Батьківщини, головорізи й так далі. Але згодом стосунки налагодилися.

На якомусь святі в Марійській РСР, зараз це Марій Ел, вона танцювала зі своїм братом Едемом. Бабуся моя була самоучкою, вона просто танцювала. Працівник філармонії помітив та запросив їх обох працювати. Так і почався її шлях хореографа. У вільний час від лісопильні вона танцювала.

Фото з особистого архіву

Умови роботи в філармонії були більше ніж жорсткими. Коли трупу кликали танцювати кудись за межі селища, де вони жили, їй потрібно було йти до коменданта ставити підпис, що вона виїжджає. До неї приставляли конвоїра, який з рушницею її супроводжував. Всі їхали як артисти, вона ж — як особливо небезпечний злочинець.

Конвоїр спостерігав за нею і в залі для глядачів

І я взагалі не уявляю, як можна було виходити на сцену, танцювати, посміхатися, коли ти знаєш, що за тобою стежить людина з рушницею, який в будь-який момент може зробити абсолютно неадекватні дії. Це для мене неймовірна сила духу.

Фото з особистого архіву

Вже на початку 60-х років старший брат моєї бабусі отримав пропозицію переїхати в Таджикистан, працювати там. І таким чином він потягнув за собою всю сім’ю.

Туди переїхала моя бабуся. Їй тоді навіть обіцяли дати звання народного артиста в Марійській АРСР, але знову ж таки, через те, що вона кримська татарка, це постійно відкладалося. Працівники філармонії говорили, що наступного року вона обов’язково отримає це звання. Словом, бабуся так його і не отримала і переїхала в Таджикистан.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Кримськотатарська: мова у вигнанні

Там її сім’ї вдалося знайти багато нових друзів і земляків, з якими потім в Криму вони дуже тісно спілкувалися.

Вони оселилися в місті Кайраккум, в якому фактично мешкали тільки переселенці. Тобто це були депортовані корейці, німці, кримські татари — всі репресовані народи. Всі були об’єднані спільним горем, мали на собі тавро зрадників.

Зараз у моєї мами дуже багато друзів в різних країнах світу, з якими вони жили в Кайраккум. Дуже багато євреїв, німців, багато корейців, які живуть в Америці. Інтернаціонал був повний. А ось місцевого населення, за розповідями моєї мами, було буквально кілька сімей.

Фото з особистого архіву

У Кайраккум бабуся влаштувалася в місцевий хореографічний гурток.

Це були народні танці. Бабуся дуже хотіла ставити кримськотатарські танці, але цього не можна було робити. Кримськотатарську хореографію танцювали переважно на весіллях. Тільки завдяки цьому її вдалося зберегти. Бабуся розповідала, як вона поставила танець дружби народів, де були і молдавські танці, і російські, і українські — всіх народів СРСР, але їй не дозволили вставити туди кримськотатарський блок, не дозволили виступити в кримськотатарських костюмах.

І, коли всі виступали на площі, вона просто попросила музикантів зіграти Хайтарму в кінці. Начхавши на все, вона станцювала зі своєю ученицею Хайтарму (національний танець, який символізує повернення — ред.). Тоді мою бабусю не покарали, їй пощастило, тому що за такі вчинки карали серйозно. Бабусин брат, який добре співав, ще на Уралі одного разу публічно виконав стару пісню «Порт Артур» кримськотатарською мовою, і його заарештували на кілька діб.

Фото з особистого архіву

Я довго думала, чому. Це дуже стара пісня, в якій співається про те, як Російська імперія закликала до своїх лав кримських татар, зовсім хлопчаків, і відправила їх воювати на цей китайський кордон. Їхні матері залишилися в Криму і знали, що дітей відправляють на вірну смерть, вони плакали через те, що прийшли ці солдати, забрали дітей і дітки тепер не повернуться.

Фото з особистого архіву

Виявилося, не можна було співати за радянських часів такі пісні, в яких кримські татари не зрадники, в яких вони воювали за Російську імперію, нехай і не зі своєї волі.

І найдивніше — пісня була кримськотатарською мовою, як далеко на Уралі хтось взагалі здогадався, що пісня про це?

Бабуся Сафіє повернулася до Криму тільки на початку 90-х.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Ми всі хочемо вранці прокинутися і побачити, що кошмар закінчився» — інтерв'ю з режисером Ахтемом Сеітаблаєвим

Ми всі повернулися практично на голу землю. Я все своє дитинство провела в будинку, що будується. І я не одна така, думаю, більшість моїх однолітків пам’ятають цю картину. Замість дитячих майданчиків я бачила недобудовані будинки, фундаменти, на яких ми стрибали, арматуру, що стирчить всюди. І такі поняття, як сейсмічний пояс, арматура, моноліт, я знаю з дитинства, і багато чоловіків дивуються, звідки дівчина, без інженерної освіти, може це знати. Для мене всі ці слова такі рідні.

Дуже були важкі роки, тому що потрібно було одночасно будувати якесь житло і працювати. Моїй мамі, вчительці англійської мови, складно було знайти роботу. В одній зі шкіл їй сказали, що кримських татар не беруть. «Нам не важливо, який ви фахівець», — так і сказали.

Фото з особистого архіву

На жаль, з таким ставленням до 90-х зіштовхувалась і я.

Це було в початковій школі. Одного разу я попросила в сусіда по парті гумку, а він мені сказав: «А мені мама сказала татарам нічого не давати». Мені це було дико чути. Я виросла в 6-му мікрорайоні Бахчисараю, місці компактного проживання кримських татар. Мені ніколи нічого не шкодували і мене не ображали лише тому, що я іншої національністі.

Єдине, що бабусі вдалося зберегти після довгих років заслання, — це прабабусин Коран 1906 року видання.

Його вона взяла з собою з дому в 1944 році. На ньому прабабуся і прадід молились в спецпоселенні, та й уже в Таджикистані, за щільно зачиненими шторами та закритими на клямки дверима (здійснювати релігійні обряди кримським татарам в місцях депортації заборонялося). Після смерті бабусі Коран зберігається в будинку моєї мами.

Фото з особистого архіву

Зараз я живу в Києві, але найважливіша частина мого життя, всі знакові події, пов’язані з Кримом. Я доволі часто там буваю з урахуванням нинішніх умов — відвідую рідних в Криму кожні 3-4 місяці.

Ельнара Нурієва з бабусею Фото з особистого архіву

Я танцюю з 10-ти років. Починала в бахчисарайському ансамблі «Ільхам» під керівництвом талановитого хореографа Аліє Серверівни Меметової. Моїй зацікавленості хореографією і таланту більше за всіх раділа, звичайно ж, моя бабуся. Вона завжди просила їй показувати, що і як ми робили. У 75 років вона відкладала свою паличку вбік і говорила: «Ні, ти неправильно робиш, зараз я тобі покажу, як треба».

Але в 16 років я потрапила в аварію, отримала серйозну травму хребта, через яку мені надовго довелося забути про танці. Через 10 років я повернулася в хореографію, і зараз танцюю так, як багато років тому це робила моя бабуся.

ДОВІДКА: 

18 травня 1944 року — трагічний день для кримських татар, а віднедавна — офіційна трагічна дата в календарі України. З раннього ранку того дня та протягом трьох неповних наступних днів, за наказом глави НКВС Генріха Ягоди, понад 183 тисяч кримських татар — все кримськотатарське населення півострова — завантажили в товарні вагони та відправили ешелонами на Урал і в Середню Азію.

У наказі про депортацію кримськотатарський народ назвали народом-зрадником і звинуватили у державній зраді та колабораціонізмі.

У Марійській АРСР, Узбекистані, Таджикистані та Киргизстані були організовані спецпоселення кримських татар з охороною, залишати які представникам народу заборонялося довгі роки.

Більшість депортованих виконували малокваліфіковану важку роботу — валили ліс, працювали в шахтах, обробляли важкі цілинні землі. Жінки працювали нарівні з чоловіками. Негласна заборона не пускати кримських татар у виші країни призвів до того, що лише деякі з них у 70-80х роках ХХ століття змогли здобути вищу освіту.

2015-го року Україна офіційно визнала депортацію кримських татар геноцидом кримськотатарського народу. Тільки під час переїзду в місця депортації кілька сотень кримських татар загинули. У перші роки життя в спецпоселеннях від голоду, виснаження і хвороб загинули ще від 20% до 46% відсотків переселених.

/Ольга Духніч

Підписуйтесь на наш канал в Telegram