Держава, перевірена часом

[…] Олексій Ковинєв усе життя присвятив атомній енергетиці. Для нього ЗАЕС була не просто місцем роботи, а долею і предметом гордощів. Він був одним із п’ятдесяти тисяч мешканців Енергодара. Збудоване за 1970–80-х, це місто з магічною назвою «Те, Що Дарує Енергію» мало все необхідне для комфорту одинадцяти тисяч працівників станції: школи, Палац культури, тенісні корти тощо.

Такі висококваліфіковані працівники, як Олексій, робили кар’єру на ЗАЕС. Одним із найважливіших завдань було відстежувати аномалії: всі шість реакторів мали працювати в ідеальній гармонії. У генерації електроенергії беруть участь паливні стрижні, парові турбіни та лінії передавання — ланки єдиного ланцюжка, дуже чутливі до різних чинників. У разі відхилення від норми працівники мусили вжити всіх необхідних заходів, щоб усунути проблему. Зрештою, система була схильна до несправностей. Устаткування могло працювати неправильно, а люди — припускатися помилок.

Наприкінці 2021-го — ще до того, як росія почала накопичувати військову техніку довкола України, — Олексій вийшов на пенсію. Проте його зв’язок із друзями та колегами, які досі працювали на станції під керівництвом директора Ігоря Мурашова, не перервався. У місті мешкало багато «атомних пенсіонерів», за визначенням Олексія. Ніхто з його кола не вірив, що путін нападе. Як інженери, вони раціонально оцінювали ситуацію: який сенс росії вторгатися на територію їхньої країни?

Та все ж наступ розпочався. Приборкавши перші емоції, Олексій і його колеги переконали себе, що війна не торкнеться Енергодара чи станції. Їхня впевненість ґрунтувалася на відчутті винятковості. Вони вірили, що росіяни вважатимуть станцію важливим місцем, де працюють серйозні люди, й оминатимуть її. Та не так сталося, як гадалося. Для персоналу захоплення ЗАЕС вилилося в подвійну окупацію — і міста, і робочого місця. Саме так сказав мені Олексій у телефонній розмові в серпні.

Умить молоде місто змінилося. Навчальні заклади позакривалися. Вулиці спорожніли. І хоча підлітки продовжували щодня грати на баскетбольному майданчику навпроти Олексієвого будинку, там уже було не так гамірно, як зазвичай, адже родини квапилися втекти від окупаційної влади. Енергодар обертався на місто зниклих дітей. Ті, хто залишився, намагались якнайменше перебувати надворі, відмовляючись на дозвіллі від прогулянок і купання в річці.

А потім з’явилися нові прапори і плакати. Над міськрадою та будівлею, що раніше належала СБУ, окупанти розвісили російські триколори. Відтак на сцені вигулькнув новий персонаж — похмурий президент рф — і виголосив, що росія та Україна єдині. На білбордах запістрявіли портрети радянських генералів часів Другої світової та героїв комуністичної доби. «Люди байдуже проминають їх», — стверджував Олексій.

Жоден із його знайомих не вітав російської влади. Хіба що жменька місцевих, яким кортіло стрімкого кар’єрного злету, але то була крихітна меншість, введена в оману. Деякий час містяни намагались організовувати мирні проукраїнські мітинги, однак ворожі солдати щоразу розганяли демонстрації світлозвуковими гранатами й автоматичною зброєю. Тож люди вирішили, що безпечніше зачаїтись і тихенько чекати на кращі часи.

Життя тривало. Крамниці знову повідчинялись, але вже з вищими цінами і товарами, привезеними з Криму. Великі маркети запрацювали під назвами російських мереж. А міський ринок заполонили дешеві фрукти й овочі від селян, котрі не мали змоги транспортувати продукцію до інших українських регіонів.

В Енергодарі окупанти випустили газету «Запорожскій вєстнік», присвятивши першу шпальту майбутньому «референдуму» щодо приєднання всієї області до росії. На головній площі повитикалися виборчі намети.

За пів року окупації Олексій майже зневірився, що в місті й на атомній станції знов усе буде як раніше. Дедалі більше людей виїжджало. Чоловіки переважно лишались, а от їхні дружини й діти тікали на підконтрольну Україні територію чи за кордон. «Мій сусід не зміг цього терпіти та вивіз малих. Можна боротися з власними страхами, але неможливо подолати страх в очах твоїх дітлахів», — зауважив Олексій.

Причина такого масового виїзду була зрозуміла: росіяни обстрілювали ЗАЕС та міські околиці. Через пошкодження залізничного мосту постачання вугілля до Запоріжжя припинилось і Запорізька теплова електростанція — найбільша в Україні — змушена була закритись. У пов’язаному із цими станціями Енергодарі, що завжди був забезпечений холодною і гарячою водою та електроенергією, зненацька стали вимикати світло мало не щодня на кілька годин.

Чи була Україна відповідальною за обстріли ЗАЕС, як стверджувала москва? «Приймати такі заяви всерйоз — те саме, що вірити, ніби Сонце обертається довкола Землі. Це нахабна брехня. Тут наша станція, наша територія, наші люди. Я досі сподіваюся, що росіяни не настільки божевільні, щоби спричинити катастрофу. Але станція в поганому стані. Її не можна експлуатувати в таких умовах», — відповів Олексій. І додав, що працівників, серед яких були і його знайомі, викрадають.

Машинні зали й атомні реактори були ідеальним прикриттям, надійним щитом, який захищав окупантів од вогневої відповіді Збройних сил України. Якби українські бійці ризикнули вдарити по позиціях загарбників, на станції міг би статися витік радіації чи навіть ядерний вибух, що вбив би все живе навкруги. І це підтвердило би пропагандистські наративи москви, що Київ нехтує безпекою всього світу. Натомість росіяни влаштовували атаки без жодних обмежень. Здебільшого зранку, та іноді й удень.

Крім того, від середини липня російські війська стали використовувати ЗАЕС та її територію і для ударів по Нікополю та Марганцю — ці міста на протилежному березі Дніпра були підконтрольні Україні. Олексій стежив за подіями в Telegram: скільки загиблих і поранених, чи багато зруйнованих будинків.

Сам Енергодар також зазнавав ворожих обстрілів, і кожна атака була цинічно спланована. Приміром, один зі снарядів упав у парку, внаслідок чого загинув чоловік, який вигулював собаку. Інший згодом влучив у будівлю міськради.

Особливо потужну атаку росіяни влаштували на ранок після візиту представників МАГАТЕ. «Найжахливіший день мого життя, — згадував Олексій. — Снаряди вибухнули просто біля мого будинку. Ми сховалися в коридорі між двох стін. Я знав, що можу загинути будь-якої миті». 

Я запитав, чи не спало йому на думку вести щоденника.

Він дійсно описував усе, що відбувалося…

«Щоночі ми чуємо рокіт артилерійських залпів. Іноді росіяни підганяють артилерію так близько, що складається враження, ніби вони стріляють із сусіднього двору. Вікна дрижать. Та й весь будинок начебто трясеться. Навіть ті, хто не вірить у Бога, моляться за свій порятунок. Часто серед ночі. 

Пересічна людина не може розрізнити звуки артилерійських залпів та розривів снарядів. Тому щоразу здається, що це вибух і наступний снаряд влучить у твій будинок. Мимоволі постає запитання: які матері виховували людей, котрі таке коять? Роками мешканці Нікополя і Марганця вважали нашу атомну станцію джерелом смертельної небезпеки. А тепер від нас до них летить справжня смерть. Ми можемо їм тільки поспівчувати». 

«Звісно, я бачу лише частину загальної трагічної картини, але цього достатньо, щоб сказати: в сучасному світі такого не має бути! — додав Олексій, а тоді завершив розмову на оптимістичній ноті: — Хай там як, ми продовжуємо вірити, що незабаром усе це скінчиться».

Це уривок із книги «Вторгнення» — збірки репортажів британського журналіста і письменника Люка Гардінґа від початку повномасштабного вторгнення до весни 2023 року. 24 лютого 2022 року він був у Києві. Від перших днів повномасштабної війни спілкувався з українцями, їздив у гарячі точки, фіксував свідчення та описував події, щоб показати світові звірства російських окупантів в Україні. Книжка виходить у перекладі українською у видавництві Vivat.