В української влади не дуже складаються стосунки з журналістами. Або радше навпаки, в українських журналістів не дуже складаються стосунки з українською владою. Хоча здавалось б, бували же моменти великої надії, але вони зазвичай дуже минущі.

Приміром, у 2004 після помаранчевої революції, коли здавалось, що можна більше не боятись за свої голови і свої життя, не читати темників, не боротись із вітряками. Аж тут прийшла «джинса» і стало зрозуміло, що боротись із умовними одиницями значно складніше і переважно просто неможливо.

У 2014-му, після Майдану, після появи Громадського, після появи суспільного мовлення здавалось, що вже тепер принаймні в медіа все буде по-європейському — свобода слова, четверта влада, watchdogs, — інакше, за що ж ми стояли на Майдані. Але знову ні: почалась війна, не завершилась корупція, і довелось вибирати між безпекою і свободою (і то не лише журналістам).

Головним ворогом журналістики завжди була цензура, головною метою — можливість говорити хоч як неприємну чи болісну правду безпечно.

Втім, поки всі ці роки журналісти боролись за свободу слова (а заразом і за свої життя), паралельно дрімав собі інший дракон, неприємний, але напозір не загрозливий, принаймні в порівнянні з утисками свободи слова.

Від Ющенкового випаду про «морду того журналіста», славнозвісне Януковичеве «Я вам не завидую» до «дорогенька моя» Порошенка (щоправда починати варто від Кучминого «грузіна», який «оборзєл», але на відміну від інших, це одкровення дуже зле завершилось) — стосунки журналістів і влади завжди в різній мірі супроводжувало хамство і зневага.

Причин для цього можна знайти чимало, втім, на мій погляд, основних — взаємопов’язаних — дві: політична культура та елітарність.

Український політикум постав із ребра радянських політичних і економічних еліт. Разом із українським суспільством він тривалий час віддано вірив у те, що політика існує для політиків, а відтак політики — це така особлива порода людей, цинічна, підступна і корислива, але водночас і особлива, вибрана (чи радше обрана), елітарна.

Суспільство залишало за собою право політиків ненавидіти, мовчки делегуючи права контролювати чи впливати на їхню діяльність журналістам.

Журналістів можна було недолюблювати, час від часу підхамлювати їм у коментарях під статтями, але не загрозливо, в рамках наявних норм спілкування, як в маршрутці — плюнув і пішов собі далі.

Хоча після Майдану змінилась і політична активність суспільства, і відчуття відповідальності медіа, і нові обличчя дещо розрідили густо настояну політичну еліту, за великим рахунком політична культура не змінилась.

У представників різних рівнів влади нікуди не зникло відчуття власної особливості, засадничої відмінності, очевидної кращості, елітарності (здебільшого вираженої елітарною нерухомістю, елітарними транспортними засобами та елітарними предметами абсолютної необхідності), а також причетності до таємниць вершителів державної долі.

Цей світ був так прекрасним, що терпіти втручання в нього допитливих і марнославних журналістів можна було через сякі-такі європейські норми і хіба крізь зуби.

Цього року політичний світ змінився несподівано і кардинально.

Однак, здається, одна річ лишилась незмінною — відчуття політичної елітарності.

Щоправда, ця елітарність інша, частково вона пов’язана із шоубізнесом і причетністю до світу селебрітіз, частково із приголомшливим і всеохопним успіхом на виборах, частково із ефектом інстаграму, який дає відчуття власної абсолютної популярності та неперевершеності.

В одному зі своїх останніх текстів для New Yorker під назвою Making America White Again нобелівська лауреатка Тоні Морісон писала про страх білих американців втратити комфорт «бути природно кращими за», втратити можливість не боротись за певні права і привілеї.

Цей страх змушує їх втрачати гідність і нападати на більш слабких і привілейованих, брати в руки зброю і підтримувати Трампа.

Врешті-решт, цей страх робить Трампа Трампом, зокрема і в його поведінці щодо журналістів. Лише кілька днів Трамп видав черговий твіт щодо того, що американська журналістика — «не більше ніж диявольська пропагандистська машина, яка працює на Демократичну партію».

У нових українських політичних еліт наразі навряд чи є страх, але, здається, дедалі виразніше проступає цілковита неготовність втратити хоч якийсь комфорт, зокрема, комфорт не чути в свій бік незручних запитань і критики і не звітувати ні перед ким і ні перед чим, окрім рейтингів, лайків і кліків.

Відчуття «природно кращих» спокусливе, а успішний — у короткотерміновій перспективі — північноамериканський приклад надихає.

Щоправда, коли переможців заганяють у кут, проступає старе добре елітарне хамство (з яскраво вираженою і, на жаль, не дивною ноткою сексизму).

Виглядає на те, що обіцяна держава в смартфоні — це, насправді, держава в інстаграмі.

Без журналістів, без незручних запитань, зате з красивими картинками і круглими цифрами підписників (навіть якщо і фейкових, як у більшості найпопулярніших акаунтів), з престижем замість фаховості та популярністю замість відповідальності. У цій державі всі будуть гарні та чемні, бо навіщо ж хамити прихильникам і підписникам.

Проте доки представники влади хамлять журналістам, ще не все втрачено.

Значить, таки заганяють у кут і наступають на п’яти, притискають до стіни і зазирають у вікна, бо саме це і є журналістика.

І можна, звісно, думати про те, як перевинайти себе у добу соцмереж і нетривкої уваги, але можна також і припустити, що перемога соцмереж, як перед тим перемога телебачення, трохи перебільшена. Що незручніше теперішній українській першій, другій (а заразом і третій) владі з четвертою, то краще.

Так, це довга і виснажлива гра, але іншої країни у нас немає.

Поділитись: