Дворазова чемпіонка світу Аліна Шатерникова: від амбіцій до служіння
Для поранених бійців у госпіталях і лікарнях Аліна має особливий подарунок — маленькі боксерські рукавички. Дорослі чоловіки, яких пережите на війні часто робить зосереджено-похмурими, лагіднішають на очах, зворушливо приймаючи цей подарунок. І по-дитячому радіють, що отримують рукавички від самої Аліни Шатерникової — триразової чемпіонки Європи і дворазової чемпіонки світу з професійного боксу, а також віцепрезидентки Національної ліги професійного боксу України.
Без зайвих слів
Волонтерити Аліна почала ще з 2014-го: аби зібрати кошти для поранених, у серпні того року вона виставила на аукціон свій чемпіонський пояс, завойований у 2005 році. Це була нагорода, здобута в останньому в її спортивній кар’єрі бою (з американкою Стефані Доббс). Пояс тоді продали за 20 тисяч гривень, а гроші пішли на допомогу двом пораненим бійцям.
«У критичні хвилини я ніколи не піддаюся паніці, усі мої ресурси навпаки інстинктивно мобілізуються, я швидко ухвалюю рішення, — говорить Аліна. — Коли в лютому минулого року наша армія і цивільні стали на захист, я чітко усвідомила своє завдання: допомагати захисникам і людям, які через війну потрапили в скрутне становище».
Аліна закуповувала і розвозила Києвом продукти: для блокпостів, для людей у бомбосховищах, для дитячої лікарні. Льотчикам у Васильків — каремати, GPS, начиння для авіаційного обладнання.
Згодом, коли росіян відтіснили від столиці, Аліна зосередилася на потребах поранених бійців. Допомагає їм розв’язувати медичні та юридичні проблеми, облаштувати шпитальний побут, шукати житло для їхніх родичів, які приїздять у Київ здалеку. Одяг, ліки, продукти, зернова кава для кавомашин, капсули для посудомийок, пральний порошок, кондиціонери, бойлери — перелік того, що Аліні доводилося купувати постраждалим військовим.
«Я зазвичай не організовую збір грошей через соцмережі. Не передаю кошти на якісь волонтерські організації чи благодійні фонди, — розповідає Аліна. — Надаю перевагу адресній допомозі конкретній людині в конкретній ситуації. Дізнаюся про проблему, визначаю, чим і як можу допомогти, підключаю друзів. Я відома в Україні, тому мені легше знайти необхідне для допомоги».
Одна з таких історій стосувалася родини з Київщини. Під час окупації росіяни «Градами» розбили на друзки їхній дім. У будинку без даху, вікон і дверей, з понівеченими стінами жити було неможливо. А на руках у господині — син з важкою формою інвалідності.
«Аліна запитала в мене: “Яка допомога потрібна?” Багато волонтерів ставили мені таке запитання, бідкалися, обіцяли допомогу і більше не приїздили. А Аліна зібрала кошти, привезла будматеріали і людей, які розібрали завали, зробили ремонт. І це буквально за місяць-другий», — розповіла для hromadske Антоніна, власниця будинку.
Таких історій на рахунку Шатерникової багато. От тільки розповідати про них жінка не любить.
«Навіщо говорити? Треба просто працювати, — говорить вона. — Для мене волонтерство — це духовне служіння. Я маю дар допомагати людям, і у волонтерстві його реалізовую. Якби війни не було, то я, мабуть, прийшла б до того, що годувала б хворих дітей. І в цьому немає ніякого релігійного фанатизму, хоч я людина віруюча, у цьому є духовне просвітлення».
«Мене вже не цікавлять п’єдестали»
Спортом — кікбоксингом і боксом — Аліна почала займатися з раннього дитинства. Дуже скоро зрозуміла, що в житті немає нічого неможливого, що будь-яка мрія перетворюється на мету, якої можна досягти.
Завдяки своїй наполегливості Аліна стала чемпіонкою світу з жіночого боксу. І це тоді, коли змагання з цього виду спорту ще навіть не включили до програми Олімпійських ігор (це сталося аж у 2012 році), а гонорари жінок на ринзі, за словами боксерки, були в сотні разів меншими від чоловічих (до 1998 року Аліна займалася любительським боксом, відтак узагалі не отримувала ніяких гонорарів і самотужки фінансувала свою участь у змаганнях).
На професійному рингу Аліна відправляла своїх суперниць в нокаут, лише два рази зазнала поразки. Після завершення боксерської кар’єри вона опанувала професію топової спортивної менеджерки. А потім стала першою (і досі єдиною) в Україні жінкою-коментаторкою міжнародних боксерських поєдинків.
«Раніше для мене були важливими амбіції, я реалізовувала їх за будь-яку ціну. Якісь знайомства, якісь проєкти і статуси. Стояти на п’єдесталі в прямому і переносному сенсі. Зараз я змінилася. Наїлася цього. Я запитую себе: чи реалізація амбіцій означатиме для мене радісне і щасливе життя? Ні? Тоді навіщо? Зараз я найбільше ціную життєву гармонію. І це не через вік (спортсменці 48 років — ред.) чи втому. Це результат мого духовного зростання. Раніше я була людиною-роботом, запрограмованою на задоволення амбіцій. Тепер я почуваюся інакше».
За словами Аліни, до цих нових відчуттів та пошуку нової себе її підштовхнула глибока життєва криза, яку жінці довелося пережити через неочікувану зраду. Вона — спортсменка, яка звикла до перемог і була впевнена у своїй здатності завжди й в усьому контролювати власне життя, — тоді відчувала, що зазнала нищівної поразки. Але змогла це пережити.
«Атлет — не обов’язково воїн»
«Після 24 лютого я багато нового відкрила в собі та в людях, — говорить Аліна. — Про себе зрозуміла, що, як доведеться стріляти — буду стріляти, поки мене не вб’ють. Що не боюся ні каліцтва, ні смерті. Що можу витерпіти багато крові й чужих страждань. А про людей зрозуміла, що вони всі різні і що не в кожної людини бере гору почуття обов’язку, не для кожного такі поняття, як державність її країни, національна свобода є найвищою цінністю. І боксери чи інші спортсмени в більшості своїй — просто атлети, які роблять кар’єру, а не воїни. Я ж довгий час вважала, що, якщо людина щодня бореться за кращий результат, то це обов’язково воїн».
За словами Аліни, багато хто з українських спортсменів до війни жив і тренувався за кордоном, усе підпорядковував підготовці до змагань і здобуттю перемоги, не заглиблюючись в те, що виходило за межі спортивних інтересів. Таким після лютого 2022 року важко було усвідомити себе саме українськими спортсменами, українськими громадянами з відповідними обов’язками.
«Не всі можуть бути Юлею Паєвською чи Дмитром Коцюбайлом. Зневажати несильних — це гординя. Можна тренувати м’язи, але не можна тренувати сміливість. Людина або володіє собою під обстрілами, або впадає в ступор. Комусь дано бути воїном, а комусь — збирати кошти на снайперську гвинтівку. У кожній справі треба розподіляти відповідальність», — вважає вона.
З початком повномасштабного вторгнення спортсмени, як і інші люди, робили свій вибір: їхали за кордон, волонтерили або йшли на фронт. За інформацією, наданою hromadske Спорткомітетом України, з квітня 2022 року на фронті та в окупації загинуло близько 300 українських спортсменів і тренерів.
Люди дуже часто ідеалізують спортивних зірок, вимагаючи від них бездоганності в усьому, зокрема і в громадянській позиції. Але боксер, бігун, плавець — це просто людина певної професії, як водій чи пекар. Просто людина, яка може помилятися в своїх оцінках, мати страхи і боятися фронту, пояснює Шатерникова.
Водночас Аліна твердо переконана: спорт, як частина життя, не може бути поза політикою чи вивищуватися над політикою. Особливо під час війни, коли треба чітко відмежовуватися від ворога й усіх, хто його підтримує.
Тому, наприклад, у грудні минулого року Ліга професійного боксу України звернулася з протестом до Світової боксерської асоціації через рішення цієї організації повернути в свої рейтинги боксерів з росії та Білорусі. А сама Шатерникова позитивно оцінила рішення Володимира Зеленського позбавити президентської стипендії призерів Олімпійських ігор боксерів Кірюхіна і Сидоренка, які ведуть успішний бізнес на окупованій росіянами території.
«Сьогодні український спорт став складовою нашого національного спротиву росіянам, — говорить Аліна. — Тому наші спортсмени мають тренуватися і брати участь у міжнародних змаганнях. Щоб нагадувати світові про російську агресію, про загибель українців, про руйнування нашої інфраструктури, про нашу біду. Ольга Харлан, олімпійська чемпіонка з фехтування, відмовилася потиснути руку своїй суперниці-росіянці — і подивіться, якого розголосу набула ця історія. Ми ще раз нагадали світові, що спорт — це чесність і гідність, що Україна відстоює чесність і гідність. І це теж працює на перемогу».
- Поділитися: