Минулого тижня, ще до початку роботи Саміту G7, Україну сколихнула новина про те, що президенти Франції та США домовилися про повернення Росії до «Групи восьми» під час наступного саміту 2020 року, що має відбутися у Маямі.

І хоча пізніше теза про те, що Франція також підтримує цю ідею, не підтвердилася, багатьох продовжує непокоїти питання, чи дійсно у нас на очах відбувається перезавантаження світового порядку, де державі-порушнику прав людини та міжнародного права знову знайдеться місце за столом сильних світу цього.

Зрештою, цьогорічні заяви президента США Дональда Трампа щодо повернення Росії до Групи Семи, які, нагадаємо, звучали і перед минулорічними самітом G7, в Україні сьогодні сприймаються крізь призму попереднього прецеденту, коли міжнародна спільнота вперше дала слабину перед Путіним.

Мова про події у Парламентській Асамблеї Раді Європи цього літа, коли ПАРЄ вистрілила собі в ногу і скасувала власний санкційний механізм, дозволивши Росії тріумфально повернутися до Асамблеї без виконання жодної резолюції ПАРЄ.

Хтось може заперечити — ну, не треба порівнювати, там йшлося про парламентарів, тут (у контексті Групи Семи) — про голів держав та урядів; там рішення ухвалюються більшістю, тут — консенсусом. Тож допоки на боці України категорично виступають Велика Британія та Канада і (менш категорично) Німеччина та Франція, Україні не варто хвилюватися.

Утім, якими б слабкими наразі не виглядали перспективи повноправного повернення Росії до Групи Семи наступного року, цьогорічний саміт «Сімки» надає достатньо приводів для стратегічного переосмислення світового порядку. Тому що те, що у «Сімці» відбувається перезавантаження — поза сумнівом.

Маю на увазі й те, що «Сімка» вперше навіть не зробила спроби домовитися про спільну підсумкову декларацію, що підтверджує: Група не спроможна досягти консенсусу з цілої низки питань світового значення.

Й те, що Еммануель Макрон, у властивій для Франції манері брати на себе одноосібну ініціативу, поставив учасників саміту перед фактом запрошення у якості гостя міністра закордонних справ Ірану Джавада Заріфа — а значить, ніщо не заважає інших учасникам «Сімки» робити у майбутньому те саме щодо інших одіозних держав.

Й те, що наступного року у Маямі Європейський Союз представлятиме не відомий своєю активною проукраїнською позицією Дональд Туск, а Шарль Мішель, який навряд чи так само пристрасно обстоюватиме запрошення на зустріч України, а не Росії.

Й те, що добігає кінця епоха Ангели Меркель у Німеччині.

І, насамкінець, найголовніше — імовірність повернення Росії до G7 ставить під питання, чи залишається ліберальна демократія ознакою сили та державного розвитку (як критерій членства у «клубі»), а чи демократичний режим у межах «Сімки» перетворюється на анахронізм як для потенційних, так і для, зауважимо, деяких дійсних членів.

На тлі усіх цих тенденцій стає зрозумілим, що ще питання, чи буде Володимир Путін запрошений до Маямі як гість і чи зволить він приїхати. Як відомо з нещодавнього прецеденту в ПАРЄ, після скасування санкційного механізму росіяни оголосили, що вони ще подумають, чи платити їм членські внески, а українські моряки так і залишилися у полоні: Путін напівзаходів не любить — Кремль влаштовує або все (і при цьому без жодних поступок з його боку).

Важливо, утім, зазначити, що й в Україні відбувається локальне перезавантаження — за безпрецедентним збігом, цього літа змінюється більшість послів «Сімки»: Німеччини, Франції, США, Великої Британії, а також ЄС.

Зважаючи на те, що повне перезавантаження влади відбулося і в Україні, очевидно, що і Україна, і Захід розпочинають відносини чи не з чистого аркуша — принаймні на рівні конкретних персоналій, які цими відносинами опікуються.

Для України у цьому є, безумовно, і можливості, і виклики.

Головне питання: чи готове і спроможне нове керівництво країни переконати західний світ у тому, що Україна є суб’єктом, а не об’єктом світової політики.

І що «втома» від російсько-українського конфлікту — не привід повертатися до «справ як завжди». У цьому виклик перед новою українською владою є навіть більшим, ніж перед їй попередниками, коли до поведінки Росії у регіоні ще не встигли звикнути, а коло «друзів України» на Заході було відносно сформованим.

Поки що чи не найголовнішим враженням від перших контактів західних дипломатів з командою «Слуги народу», яке мені доводилося чути, є те, що останні «готові слухати». Життєво важливо, щоб вони були готові діяти — в умовах, коли персональну та інституційну пам’ять про роль та інтереси України у світовій політиці доведеться розбудовувати якщо не з нуля, то по-новому.

 

Текст відображає позицію автора і необов’язково збігається з позицією Центру «Нова Європа»

Поділитись: