«Ми не хочемо отримати стотисячну армію хворих людей». Хто допомагає людям з ВІЛ на окупованих територіях

Будь-який збір інформації про ситуацію з ВІЛ всередині «ДНР» місцева влада розцінює майже як шпигунство. Показовим є один приклад: ще торік активісти мережі «Люди, які живуть з ВІЛ» (ЛЖВ) вирішили виступити з науковою доповіддю на профільній конференції у Москві, вважаючи такий крок зовсім безпечним. Та після виходу першого анонсу конференції зі статистикою про кількість ВІЛ-позитивних на непідконтрольних Україні територіях в Донецьку почався скандал за участі «Міністерства державної безпеки "ДНР"».

Витік будь-якої інформації з цих територій в може трактуватися як ідеологічна диверсія (щонайменше), а щонайбільше — шпигунство.

Про роботу на непідконтрольних територіях в мережі ЛЖВ говорять вкрай неохоче, оскільки діють напівофіційно і місцями конфліктно. З одного боку, діяльність на непідконтрольній території, з точки зору України, може бути визнана «фінансуванням тероризму», а з іншого — збір інформації по той бік лінії розмежування (адже ліки і кількість хворих потрібно враховувати) кожної миті можуть визнати шпигунством у «Міністерстві державної безпеки "ДНР"».

«Наша позиція виглядає так, — пояснює лідер ЛЖВ Дмитро Шерембей, з яким нам удалося поговорити в київському офісі організації. — По-перше, ми ставимося до цієї території як до території України, по-друге, вона ніколи не стане іншою, і саме з цієї причини ми не хочемо, щоб внаслідок цього конфлікту ми отримали стотисячну армію хворих людей. Проста технологічна можливість стримувати вибух епідемії — це будь-яким легальним способом через міжнародні благодійні системи постачати туди терапію, тестування і забезпечувати можливість діагностування».

«Міжнародна статистика проста — одна ВІЛ-позитивна людина, яка не приймає терапію, інфікує за рік в середньому півтори людини. Тобто, якщо на першому році конфлікту ми мали 18 тисяч осіб, то на другому їх могло бути вже 40 тисяч, наступного — вже 90 тисяч. До п'ятого року конфлікту ми цілком могли мати 100 тисяч хворих, а далі з ними відбувається інвалідизація, наростають проблеми. Щоб лікувати після конфлікту 100 тисяч людей, потрібно близько мільярда доларів. І нині ми в дуже малокерованому процесі зберігаємо цю бомбу уповільненої дії, щоб вона не вибухнула потім. Це мінімум, який ми можемо забезпечити, використовуючи міжнародні підходи до таких ситуацій», — підсумовує Шерембей.

Глобальний фонд через гуманітарний коридор, який там існує, лікує, тестує, діагностує і контролює лише близько 24 тисяч осіб, які проживають в непідконтрольних районах Донецької та Луганської областей. Це допустимий мінімум, який можна забезпечити в цій ситуації — пояснює Шерембей.

Про кількість людей, які мають позитивний ВІЛ-статус і отримують терапію, у Дмитра Шерембея, ймовірно, інформація найповніша. «Спектру» також вдалося отримати порівняльні «довоєнні» цифри і статистику на кінець 2017 року. Це цифри, якими керується Глобальний фонд боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією.

Отже, в 2014 році в Донецькій області проживало 20% усіх ВІЛ-інфікованих України — 28 959 осіб, в Луганській — 3% (4 662).

На 27 грудня 2017 року на підконтрольній Україні території Донецької області на диспансерному обліку перебувало 13 501 людина, антиретровірусну терапію (АТР) отримували 7 393 пацієнти. На непідконтрольних територіях таких було відповідно 16 105 і 8 567.

У Луганській області на підконтрольній території було 2 123 людини з ВІЛ, АТР мали 1 543 пацієнти. Для непідконтрольних Україні районів ці цифри відповідно були — 2 652 і 1 624.

Треба розуміти, що самопроголошені республіки Донбасу — це близько 30% територій довоєнних Донецької і Луганської областей. За ці п'ять років війни з території «ЛДНР» виїхали на підконтрольну територію, у Росію чи Білорусь, за різними оцінками, від 2,5 до 3 мільйонів людей.

Дмитро Шерембей вказав на вже сформовані «міжнародні підходи» до схожих ситуацій. Вони прості — фінансуванням терапії для людей з ВІЛ+ займається Глобальний фонд боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією. Фонд з'явилася в 2002 році, це — державно-приватне партнерство та міжнародний фінансуючий організація, завдання якої — залучати і розподіляти додаткові ресурси для профілактики і боротьби з ВІЛ-інфекцією та СНІДом, туберкульозом та малярією. На боротьбу з поширенням СНІДу Фонд витрачає в середньому 4 мільярди доларів на рік.

Терапія і супровід

У розпорядженні «Спектра» є протокол української міжвідомчої зустрічі з питань виконання програм Глобального фонду в 2018-2020 роках на непідконтрольних Україні територіях. Там, зокрема, повідомляється, що загальний бюджет фінансування «для пацієнтів на тимчасово окупованих територіях на 2018-2020 роки становить майже 11,5 мільйонів доларів. Гроші доходять у вигляді ліків і товарів медичного призначення.

З цього та інших документів можна зробити висновок, що практика фінансування боротьби з епідемією ВІЛ на невизнаних міжнародною спільнотою територіях вже давно відпрацьована в Абхазії та Придністров'ї.

У Придністров'ї всі види терапії та програми їх супроводу також на 100% оплачуються Глобальним фондом, ліки складуються в Молдові і передаються для розподілу акредитованим місцевим громадським організаціям. Влада Придністров'я не забезпечує лікування і з Глобальним фондом ніяк свої дії не координує.

У свою чергу, в Абхазії координація програм боротьби з поширенням ВІЛ відбувається через двосторонню постійну робочу групу Грузино-Абхазької координаційної комісії. Таким самим чином Абхазія отримує від Глобального фонду ліки через склади на території Грузії, а також фінансування на програми супроводу терапії, тестування, діагностику та профілактику СНІДу, зокрема і в місцях позбавлення волі.

На території «ЛДНР» відбувається своєрідний симбіоз з уже відпрацьованих у Тирасполі та Сухумі практик. Жодних офіційних координаційних комісій між Україною та самопроголошеними республіками до цього часу не було і бути не могло. Але в усьому іншому все, як в Абхазії, — аж до програм роботи з місцями позбавлення волі.

Всі переговорні майданчики при цьому непублічні, неформальні, а домовленості вкрай тендітні.

Саме тому наші співрозмовники воліли зберегти анонімність: їхні обличчя ми не публікуємо.

— Тетяно, багато вас тут в «ДНР»?

— Багато як для цієї території — на кінець 2018 роки ми чули цифру для «ДНР» у 18 тисяч. У чому ще проблема — багато переміщалися в Росію і там з українським паспортом ніяк не могли отримати терапію, тому поверталися. Що в Україні, що в Росії терапію отримують люди з громадянством і не інакше.

Є три найкритичніші моменти в ЛЖВ: коли статус виявляють, коли треба розкривати його статевому партнеру і коли призначають АРТ — тут треба ухвалити важливе рішення, бо це на все життя, і терапія накладає певні обмеження. В мене була якось пара — вона позитивна, він негативний. Ну я йому і зарядила: «Вам так пощастило!» — він і офігів! Пояснила йому, що він точно може з'ясувати все — у нього дівчинка з усіх боків обстежена, без будь-яких вад, з УЗД черевної порожнини, народжувати може, препарати приймає — не заразна!.

— Багато тут серед ЛЖВ людей з автоматами в руках?

— Ні, ті хто бігає з автоматами, вони десь там бігають. У нас тут в «ДНР» таких — жодного. Їх же звільняють з армії відразу ж після позитивного аналізу на ВІЛ. Був наказ, перевіряли всіх не один раз і всіх потім зачищали. І ось лише тоді вони приходять до нас в групи психологічної взаємодопомоги, часто з пляшкою в руках — вже не військовими людьми.

— А немає політичного тиску? Через Україну, зокрема і для тих, хто воював, виходить, передають ліки від Глобального фонду...

— У 2014 році ходили якісь плітки, ніби в республіках заявляли, що немає тут ВІЛ-позитивних, всі виїхали, але швидко і ці чутки вщухли. А який у «ДНР» вихід? Звідки такі питання у вас?

Тут 18 тисяч людей потребують лікування. Взяти і не пустити сюди терапію? Щоб весь світ потім кричав про це — ви, може, не знаєте, але у ВІЛ-позитивних дуже гучний голос! Я не знаю, що тут на території з цукровим діабетом, але не дай бог у якогось ЛЖВ немає препарату, немає діагностики, тест-систем!

Хоча я пам'ятаю період, коли основні препарати були, але для третьої схеми препарати закінчувалися, такий шум здійнявся навколо цих восьми осіб в «ДНР», для яких могли закінчитися ліки. Це ж остання схема, вона найдорожча і найскладніша. (Існують три схеми прийому препаратів: перша АТР — найдешевша. Якщо людина з ВІЛ зривається з якоїсь причини, припиняє прийом таблеток, то потім вона змушена переходити на другу схему, потім — на третю — ред.) Все можливе зробили, але доставили! Я от не пам'ятаю взагалі жодного шуму, коли тут закінчилися препарати першого ряду для лікування туберкульозу.

— Чому такий гучний голос у ЛЖВ?

— Глобальний фонд і весь світ працюють не для того, щоб нам допомогти, вони працюють, щоб епідемію зупинити. І якщо людина перерве лікування, вийде з нього зі стійкістю до цього препарату і заразить когось цим вірусом зі стійкістю... Кому це треба?

— Наскільки змінюється світосприйняття військових на передовій у формуваннях «ДНР» після того, як вони дізнаються про свій позитивний ВІЛ-статус, коли їх раптом звільняють з таким діагнозом з армії?

— Я щось за ці роки не зустрічала таких військових, як ви кажете, — відповідає Ірина, ще одна активістка ЛЖВ. — Жодного ідейного героя не бачила, здебільшого якось все більше алкоголіки йдуть, на війні пили, до нас на перші бесіди п'яні приходять... Може у нас контингент такий — інший, ВІЛ-позитивний?

/За підтримки Медиасети