ENRU

«Інтернат»: уривки з нового роману Сергія Жадана

Нова книга Сергія Жадана «Інтернат» дає можливість ніби пережити три напружені дні в місті на лінію фронту взимку 2015-го. Напередодні презентації на фестивалі Meridian Czernowitz видавництво надало Громадському право надрукувати уривки з роману.

У тексті не називаються населенні пункти, в основі художнього сюжету події, що нагадують про вихід українських військових з Дебальцевого та перехід міста під контроль сепаратистів. Головний герой  – шкільний учитель Паша, який вирішує таки вивезти свого племінника з захопленої території.  За короткий час він пропускає  війну крізь себе опиняючись поряд з тими, хто тікає через заміновані  поля з нашвидкуруч зібраними валізами та людьми, що натискають на гачок.

Як каже сам автор в інтерв’ю Громадському – Паша фігура суперечлива етично, мовно, політично, економічно, соціально.

Саме з позиції такої людини конфлікт бачить і читач. «Ми дивимося на події очима героя, речі називаються його термінологією. Він, очевидно, не до кінця розрізняє шеврони на рукавах бійців, не завжди розуміє, хто з якого боку. Звісно, герой відрізняє прапор України від інших прапорів. А от ці інші прапори не завжди може розрізнити — чи це російський триколор, чи це прапор так званих республік. Натомість для нього дуже важливий поділ на «ваші» і «наші». Спочатку він чітко це не розрізняє, але під кінець, як на мене, уся ця лінія таки вирізняється», — говорить Жадан.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Сергій Жадан: «Я — український громадянин часів війни»

УРИВОК 1

– Поїдь, забери його, – кричить старий.

– Її син, – відгукується Паша у відповідь, – хай сама забирає.

– Він твій племінник, – нагадує старий.

– І шо?

– Він мій онук.

І все це, не вимикаючи телевізора. Телевізор він не вимикає навіть уночі. Він у них, наче вічний вогонь: горить не так для втіхи живих, як у пам’ять про померлих. Старий дивиться прогноз погоди, ніби там мають згадати його ім’я. Коли прогноз закінчується, якийсь час сидить, мовби не вірить почутому.

Паша телевізор не дивиться, особливо останній рік, коли новини просто лякають. Сидить у своїй кімнаті, за столом, заваленим підручниками, не витримує, підіймається з канапи, виходить надвір. Старий обертається на звук, канапа прострілює пружинами, як сухе гілля в скаутському багатті.

Меблі в домі старі, але живучі: теперішніх господарів напевне переживуть. Сестра пропонувала бодай перетягнути крісла, але Паша відмахувався. Яке перетягнути, говорив, це, говорив, як підтяжки в сімдесят років робити: можна, звісно, але краще взяти знеболювальне. Сестра останнім часом майже не з’являлась, то й про перетягування ніхто більше не говорив.

Паша любив цей будинок, жив тут ціле своє життя, збирався жити далі. Його побудували німецькі полонені, відразу після війни. Була це доволі простора будівля на дві родини. Друга вулиця від залізничної станції, густозаселений приватний сектор, в якому жили переважно станційні робітники.

Все їхнє селище й будувалося довкола станції: вона давала роботу, вона ж давала й надію, подібна на чорне від паровозного диму серце, що прокачує кров довколишніх балок і лісосмуг. Навіть тепер, коли депо стояло порожнє, наче басейн, із якого спустили воду, і в майстернях жили хіба що ластівки та бомжі, життя все одно трималося залізниці. Просто тепер не було роботи.

Чомусь саме в робітничих селищах робота зникає в першу чергу. Майстерні прикрили, й усі розійшлися у своїх справах, поховалися по тісних дворах із пересушеними від пекучого літа колодязями та погребами, всі запаси в яких закінчувалися ще до Різдва.

Хоча ось Паші нарікати гріх: який-не-який бюджетник. Так-так, думає Паша, виходячи на вулицю й причиняючи за собою оббиті лікарняними ковдрами двері, який-неякий бюджет, який-не-який бюджетник. Сніг на подвір’ї рожево-синій, відбиває призахідне сонце й вечірнє небо, темніє своїми глибокими порами. Гострий на дотик, відгонить березневою водою, прикриває собою в’язкий чорний ґрунт, так що жодних прогнозів не треба: зима буде тривати довго, всі встигнуть призвичаїтися, змучитись і звикнути. А коли звикнуть, тоді й почнеться щось інше.

А поки світ нагадує грудку снігу в теплих руках: тане, стікає водою, проте що далі, то холоднішими стають долоні, все менше в них теплого відруху, все більше крижаної застиглості. Вода, навіть танучи, залишається вбивчою, сонце тоне в складній системі водяних дзеркал та відображень, відігрітися ним ніхто не встигає: відразу ж по обіді, за вогкими гудками, що висять над станцією, починаються сутінки, потому миттєво зникає відчуття відлиги, оманливе відчуття тепла.

Паша обходить будинок, розмоклою стежкою пробирається між деревами. Будинок вони все життя ділили з якимось залізничним працівником. Півбудинку належало йому, пів – дружній Пашиній родині: татові, мамі, Паші, сестрі.

Років п’ятнадцять тому, коли ще всі жили разом, залізничний працівник свою половину спалив. Устигли загасити. А ось відбудовуватися залізничний працівник не захотів – пішов на станцію, сів на потяг у східному напрямку й назавжди зник із їхнього життя. Спалену половину будинку просто завалили, побілили стіну, жили далі. Зовні будинок нагадував половину хліба на магазинній полиці. Старий завжди так і купував – половину, аби не платити зайвого. І щоб не лишалось зайвого. Життя на станції навчило.

Чорні дерева в снігах, гостре гілля на тлі червоного неба – за парканом починається вулиця, білі сусідські будиночки, де-не-де жовті апельсини електричних вогнів, сади, огорожі, комини, з яких здіймаються дими, ніби це втомлені чоловіки стоять і розмовляють на морозі, випускаючи з легень теплий січневий дух.

Вулиці порожні, ніде нікого, лише на станції час від часу зчіплюються вагони, металом об метал, наче хтось переставляє залізні меблі. І ще з півдня, з боку міста, цілий день, від ранку, важкі одиночні вибухи – то інтенсивніше, то розсіяніше.

Луна високо розходиться повітрям, акустика взимку перекручена, до кінця важко зрозуміти, звідки летить, де падає. Свіже повітря, запах вогких дерев, напружена тиша.

Так тихо буває лише тоді, коли всі замовкають і починають слухати. Паша рахує до ста і йде назад. Десять. Минулого вечора було шість. За той самий час. Цікаво, що скажуть у новинах?

Застає старого на кухні. Той стоїть схилившись коло столу, збирає свою стару спортивну торбу.

– Далеко? – питає Паша.

Хоча що питати: ясно ж, за малим збирається. Демонстративно кидає до торби газету (як можна перечитувати прочитані вже газети? це ж як читати розгадані кросворди), окуляри (Паша завжди свариться з ним за ці окуляри – товсте скло, викривлене зображення, ти вже краще сонцезахисні носи, радить старому, все одно нічого не видно), пенсійне посвідчення (якщо пощастить – проїде безкоштовно), витертий, наче морський камінь, мобільник, випраний носовик.

Старий сам пере й прасує свої носовики, не перекладає це на доньку, не хоче. Раз на місяць стає до прасувальної дошки, старанно водить по сірих від часу носовиках, ніби висушує знецінені банкноти. Паша йому постійно приносить паперові серветки, але старий далі користується своїми носовиками, давня звичка, ще з часів роботи в станційній конторі, коли паперових серветок просто не існувало в природі. Та й не паперових теж.

Мобільником старий користуватися майже не вміє, але постійно тягає із собою – побитий корпус, затерта зелена кнопка. Рахунок йому поповнює Паша, сам він так і не навчився. Ось тепер старанно все складає, порпається в торбі, мовчить ображено: з ним дедалі складніше, неможливо ні про що говорити, ображається, як дитина.

Паша проходить до плити, п’є просто з чайника. Колодязі влітку висохли, з крана пити страшно: хто знає, що там у трубах нині плаває. Тому воду кип’ятять, оминають водойми. Старий не озивається, нишпорить кишенями.

– Ладно, – каже Паша, – з’їжджу, заберу.

Але старий так просто не здається. Дістає газету, розгортає, згортає, складає вчетверо, соває назад до торби. Жовті сухі пальці нервово ламають газетний папір, на Пашу він навіть не дивиться, горбиться над столом, хоче щось довести, воює з цілим світом.

– Ти почув? – говорить Паша. – Поїду, заберу.

– Не треба, – відповідає старий.

– Сказав же, заберу, – дещо нервово повторює Паша.

Старий демонстративно дістає свою газету й виходить. Рвучко відчиняє двері, що ведуть до вітальні, – смуга м’якого світла від телевізора падає в темний коридор. Потому різко зачиняє за собою, ніби замикається зсередини в порожньому холодильнику.

УРИВОК 2

Фізрук сидить коло вікна, читає газети. Туман за вікном починає розпадатися на шматки, і коли черговий шматок відламується й відноситься вітром, приміщення їдальні освітлюється – і можна прочитати наступну сторінку. Потому наповзає нова маса в’язкої вологи, і фізрук відкладає газету, сидить, чекає.

Збоку може здатися, що він обдумує прочитане. Витягнув ноги в бік розпаленої пічки-буржуйки, гріється. Над буржуйкою розвісив своє чорне пальто, яке зовсім відсиріло на вулиці. Пальто накинуте на стару шкільну швабру, рукави звисають порожньо й безнадійно. Воно схоже на розбійника, якого розіп’яли на хресті році так у тридцять третьому від народження Ісуса. Мокрий капелюх теж висить поруч.

На плиті димить чайник, час від часу фізрук підливає окріп у кружку з міцною заваркою. Паша заходить, зупиняється на порозі, не знає, чи вчасно зайшов, але фізрук відразу ж приязно махає йому рукою: іди сюди, до вогню. Паша підходить, усміхається йому, як давньому приятелю, спирається на якийсь перевернутий ящик.

Сухо потріскують дрова, біло зависає за вікном туман – можна подумати, що вони просто застрягли десь у гірському готелі, тепер ось мають достатньо часу й дров, аби відігрітися й заспокоїтись, перш ніж рушити в дальшу дорогу. Ось тільки вибухи десь там, за туманом, ніяк не вщухнуть. А повернувши голову, натрапляєш поглядом на гору немитого посуду, що стоїть тут невідомо звідколи.

Але якщо туди не дивитись і якщо не дослуховуватись до роботи артилерії в місті, якщо дивитися, скажімо, лише на вогонь – почуваєшся затишно й захищено. Лякає хіба що розіп’яте пальто, яке чорніє вгорі. Смерть десь поруч, вона просто вичікує.

– Чай будеш? – питає фізрук.

Паша ствердно киває у відповідь. Знаходить свою кружку із замерзлою вже заваркою, наливає туди окріп, обхоплює кружку руками – гріється. Залізо негайно прогрівається, у долоні пече, проте Паша далі тримає, не хоче відпускати цей металевий згусток тепла. Фізрук пригладжує вуса, якось комічно, як у кіно, знову запрошує сідати. Паша завбачливо махає рукою: постою так, говори.

– Ти сам звідки? – питає фізрук. – Зі станції?

Мова в нього дивна: ніби грамотна, російська, без домішок, але якась не своя. Такою мовою тут говорять бригадири на шахтах, або парторги на зборах, або менти у відділках – мова не надто освічених людей, які говорять про важливі державні справи й, оскільки бояться сказати щось не те, говорять переважно цитатами.

Паша звик до такої російської, сам так уміє. У Валєри, втім, навіть ця казенна говірка симпатична: так генерали у відставці переповідають онукам героїчні сторінки власної біографії, щось беручи з даних генерального штабу, щось прибріхуючи від себе.

– Зі станції, – каже Паша. – Я зі станції.

– А я тут народився, – задоволено підхоплює Валєра. – У районі поліклініки для працівників місцевої залізниці. Двадцять хвилин звідси швидким кроком по прямій. Пам’ятаю, як цей інтернат будували. Початок – середина сімдесятих. Ми школярами середніх класів загальноосвітньої школи були. Прибігали сюди, будівельні матеріали крали.

– Для чого? – не розуміє Паша.

– Іграшок не було, – пояснює фізрук.

На ньому теплий сірий светр з високим коміром, чорні парадні брюки, у яких він, вочевидь, ходить на роботу, з-під них визирають сині треники (у яких він, скоріше за все, теж ходить на роботу). Гумаки скинув, натомість одягнув гумові капці. Шкода, що в нас такого фізрука немає, думає Паша про свою школу.

З фізруком їм справді не пощастило: мало того, що жінка (все те саме – постійно кричить, ніколи не вислухає), так вона ще й утекла минулої осені, коли місто почали оточувати. Паша навіть змушений був кілька разів її підміняти, проте нічого доброго з цього не вийшло: на уроки фізкультури Паша приходив у важких зимових черевиках. Спортивного взуття в нього не було.

Старшокласників це злило, Паша це відчував, тому одного разу прийшов до директорки, показав їй свою руку й просто сказав, що буде скаржитися, що це неправильно, коли його, інваліда, примушують крутитись на турніку.

Директорка злякалась. Власне, не за Пашу, який із відсохлими пальцями змушений був ризикувати життям на турніку, а за свою директорську жопу, оскільки Паша справді міг поскаржитись. Одне слово, шкода, що в нас такого фізрука немає, думає тепер Паша, обпікаючи губи окропом, не так противно було б заходити до учительської.

– Давно тут? – питає Паша.

– Відразу після закінчення педагогічного інституту, – говорить на це фізрук. – Ветеран педагогічної діяльності. Я тут усіх пережив, – додає від себе. – Ти ж бачиш, усі розбіглися. Хіба що Нінка залишилась. Передаю досвід молодим колегам.

– Ясно, – говорить на це Паша схвально. – Діти у вас хороші.

– Хороший контингент, – погоджується з ним фізрук. – Неблагополучні родини, кримінальний елемент, вплив вулиці. Відсоток алкоголізму серед батьків, несприятливі соціальні обставини. Вони ж нікому не потрібні, – знову додає Валєра від себе. – Їх сюди, як щенят до притулку звозять. Перекладають відповідальність на педагогічний колектив, – додає ще раз про всяк випадок.

– Можна подумати, це лише у вас, – підхоплює Паша. – Да в будь-якій школі те саме: ніхто нікому не потрібен. Хто ними займається – невідомо, для чого народжували – ніхто не знає.

– Народжували для продовження роду, – пояснює фізрук. – А ось виховний процес лишається на низькому рівні. Нам добре було, – говорить він, подумавши. – Ось, скажімо, коли нас узяли тоді, в сімдесятих, за розкрадання народного майна.

Паша дивиться на нього з нерозумінням. Якого майна?

– Я про будматеріали, – уточнює фізрук. – Нам влаштували товариський суд. На оптовій базі, в актовому залі. Притягли батьків, прийшли вчителі, партійне начальство. І давай нас пісочити. Без поблажок. З погрозами, шантажем, пропозиціями засадити нас по повній. Ми ж уже не малі були. Проблеми перехідного віку, адаптація до вимог соціуму. А ми не боялись. Дивно: згадую нині   свої тодішні відчуття – зовсім не боялися. Знали: нічого нам не буде. Полякають-полякають – і відпустять. Тому що за нами стояла ціла країна. З фабриками, заводами, шахтами та партійною програмою. І нас ніхто не здасть. А це дуже важливо. Особливо в підлітковому віці. Правда ж?

– Правда, – погоджується Паша.

– Ось, – підхоплює фізрук. – Нам пощастило всім просто. У нас була нормальна країна, нормальне дитинство.

– А іграшки? – нагадує Паша.

– Іграшок не було, – погоджується фізрук. – А країна була. Нормальна країна. Не найгірша. Дітей принаймні вирощувала. Ось мене, скажімо, виростили. І я нічого не боявся. Тут виріс. Повернувся після закінчення педагогічного інституту, – нагадує фізрук. – Передаю досвід молодим колегам. Я, щоб ти знав, нікуди звідси й не піду. Мене так виховали. У тій, іншій країні. Ось усі розбіглись, а я залишився.

– Ніна теж залишилась, – нагадує Паша.

– Так, – погоджується фізрук, але далі говорить про своє. – Ось чому я залишився, не втік? Тому що мені немає чого боятись. Я ніколи нікуди не ліз. Я просто робив свою роботу. Чого мені боятися? Згоден?

Паша мовчки киває головою. Ясна річ, що згоден. Звісно, згоден. Сам такий. Так само завжди робив свою роботу, не тікав. Чого мені боятись? – питає сам себе Паша. Боятись нічого, я ні в чому не винен, відповідає він сам собі. Я нікого сюди не кликав, я нікого не виганяв. Я просто роблю свою роботу. Я просто вчу дітей правильно писати.

Як на мене, заняття куди важливіше за стояння на блокпостах. Блокпости знесуть, а правила граматики залишаться. Тож до мене жодних претензій. Та й до нього ось теж, думає Паша про фізрука. Хороший він усе-таки мужик, простий і безпонтовий. Усі втекли, а він залишився. І далі залишиться, можна не сумніватись. Справді, всіх переживе. Житиме вічно. Люблю таких.

Паша остаточно розчулюється, гарячий чай і затишний обідній вогонь роблять його сентиментальним. Давно йому так спокійно не було.

Заходить Ніна. Мерзлякувато огортається пледом, соває свого гострого носа до тарілок і кружок, перераховує консерви, після чого підходить ближче до буржуйки, простягає руки, гріє червоні долоні. Валєра помічає її, проте не особливо зважає, так, наче її немає тут. Та й вона нічого не говорить, здається, навіть зовсім їх не слухає. Думає щось своє, гріє долоні.

Коли Валєра замовкає, виразніше лунають вибухи й автоматне тріскотіння за вікном, відразу ж стає незатишно, ніби хтось із теплого сонного купе прочиняє двері в гамірливий вагонний коридор. Тому Валєра квапиться продовжити:

– Головне, хто за все це буде відповідати? – він показує рукою довкола. – Ніхто не буде. Ось побачиш, винних не знайдуть.

– Нас зроблять винними, – припускає Паша.

– Не зроблять, – впевнено заперечує фізрук. – Ще чого.

– Відповідати мають ті, хто все це почав. Я особисто подивлюсь, як вони викручуватись будуть. Мені просто цікаво, – повторює він, – як вони будуть викручуватись.

– Їм не вперше, – підтримує розмову Паша.

– Не вперше, – погоджується фізрук, дістає з пальта сигарети, прикурює від вогню, різко нахилившись і ледь не обпаливши собі вії. – Хоча ти правий. Ясно, спробують на нас усе повісити, на тих, хто тут лишився. Так і станеться, точно. Тільки чорта з два вони на мене шо повісять! – розпалюється Валєра, і моментально зникає вся ця його бронебійна лексика з методичок. – Не вийде! Я до цього всього не маю жодного стосунку! І вони не мають! – показує він пальцем кудись за Пашину спину. Паша навіть озирається, хоча там, звісно, нікого: коридорна сутінь, мальовані синьою фарбою стіни їдальні. Але зрозуміло, що говорить фізрук про вихованців – про тих, які розбіглись, і тих, що лишились. – Вони теж не мають до цього всього стосунку. Шкода їх, Паш. Віриш?

– Вірю, – вірить Паша.

– Да, – погоджується сам із собою фізрук, – шкода. Не в той час народились, не в тій країні. Інша річ – ми. Ось нам є що згадати, – фізрук якось легко й по-доброму сміється, аж Паша теж починає усміхатися слідом за ним. – У нас була справжня країна, нам не треба було боятись. Я своє дитинство завжди згадую з усмішкою. Серйозно, віриш?

– Вірю, – підтверджує Паша.

– А ти? – прискіпливо питає він Пашу.

– І я, – не приховує Паша. – І я з усмішкою.

– Ну а ти, Нін? – помічає нарешті фізрук свою директорку. – Згадуєш своє дитинство з усмішкою?

Ніна дивиться на вогонь, мовби зовсім не чує питання. А потім відповідає:

– Ні, – відповідає, – не згадую, – відповідає. – З дитинства я пам’ятаю лише відчуття голоду.

– Ну, всім непросто було, – не погоджується фізрук.

Але Ніна коротко його перебиває:

– Не всім, – каже, – далеко не всім. Мені ось дійсно було непросто. Мені їсти було нічого. І мамі моїй теж їсти було нічого. Хоча її дитинство припало саме на той час, коли ви крали будматеріали. Він же розповідав вам про будматеріали? – звертається вона до Паші.

– Розповідав, – розгублено підтверджує Паша.

Фізрук незадоволено гмикає, але мовчить.

– Не гмикайте, – Ніна далі говорить спокійно й невиразно, ніби зізнається в смертних гріхах і вже наперед знає, що на неї очікує. – З голоду, звісно, ніхто не вмер, як бачите, але й нічого доброго про своє, як ви кажете, дитинство, згадати не можу. Знаєте, Валерію Петровичу, як мене називали в школі? Вам як фізруку цікаво буде.

– Спортсменкою.

– Чому? – дивується Паша.

– Тому що я завжди в кросівках ходила. Влітку і взимку. Хтось із сусідів віддав. Тата в мене не було, чим займалася мама – розповідати не буду. Але те, чим вона займалася, грошей їй не приносило. І в неї, до речі, тата теж не було. І вона теж усе своє дитинство проходила в чужому одязі. І теж нічого доброго про це своє дитинство не згадувала. І про країну вашу так само.

І не боялись ви не тому, що країна у вас така чудова була, а тому що вас завжди хтось прикривав: як не батьки, то райком комсомолу. А ось мене ніхто не прикривав. І їх, – показує вона рукою за спину, на фарбовані сині стіни, – теж ніхто не прикриє. Крім нас із вами. Але це зовсім не значить, що вони повинні боятись. Вони не повинні боятись. Інакше гріш ціна всьому нашому досвіду й усім нашим дорослим знанням. Гріш ціна.

Ніна замовкає. І Паша з фізруком теж розгублено мовчать, не мають що відповісти, не готові. Лише сухо пострілюють дрова в буржуйці, і знову такими чіткими стають вибухи в туманному місиві.

– І ще, – додає Ніна. – Ось ви, Валерію Петровичу, говорите, що не маєте до цього всього стосунку. Ви коли останній раз на вибори ходили?

– Я, Ніно, туди не ходжу, – з викликом відказує на це фізрук.

– І як звати нашого депутата – не знаєте?

– Поняття не маю.

– І на чиєму боці він тепер воює – навіть не здогадуєтесь?

– Ні, – Валєра говорить щиро, Паші це все ще далі подобається.

– Тоді які у вас підстави когось у чомусь звинувачувати? – питає Ніна. – Яке у вас загалом право висловлювати комусь претензії? Ви знаєте, що в головах у батьків ваших учнів? Ви знаєте, де сьогодні їхні батьки? Чим вони займаються? Кого з них устигли прикопати за останній рік? Чи вам головне – щоб вони нормативи здавали?

– До чого тут нормативи? – дещо розгублено говорить Валєра.

– До того, – не пояснює Ніна. – Ось ви звикли згадувати, як вам було добре й спокійно, як ви не боялись. Чому ж ви тепер усі боїтесь?

– Я не боюсь.

– Боїтесь. Бомбардувань, може, й не боїтесь, а ось назвати речі своїми іменами – боїтесь. І їм, – показує Ніна за спину, – боїтесь розповісти правду. Це ж не так просто, як згадувати про щасливе дитинство.

– Валерій Петрович про інше говорив, – пробує вступитись Паша, але Ніна тихо, однак твердо його перебиває:

– Про це, – перебиває вона, – саме про це: про страх та безвідповідальність. Ось ви, Пал Іванич, зі своїми дітьми про війну говорите?

– Я мовник, – відказує на це Паша.

– А ви розумієте, що в половини з них батьки воюють? Здогадуєтесь хоча б?

– Ну, – невпевнено говорить Паша.

– А здогадуєтесь, що частина з них воює проти вас? Проти нас, – виправляється вона.

– Проти мене ніхто не воює, – заперечує Паша сухо, оскільки бесіда починає подобатися йому дедалі менше. – Я ні за кого.

– Ну а коли стріляють по вашому племіннику – ви теж ні за кого? Коли прилітають снаряди в інтернат, де він живе? Це проти кого воюють? Проти мене?

– Я не знаю, хто стріляє.

– Справді? – спокійно дивується Ніна. – А я знаю. Хочете, вам розповім? Знаєте, куди виходить наш спортзал? Ось Валерій Петрович знає, він фізрук.

– Не знаю, – так само сухо відказує фізрук.

– А я знаю, – говорить Ніна. – Спортзал виходить на південь. І снаряд прилетів із півдня. А що в нас на півдні? Валерій Петрович, що в нас на півдні?

– Ну звідки я знаю? – роздратовано говорить фізрук.

– Та знаєте, все ви знаєте. Кордон у нас на півдні. Державний кордон. Колишній державний кордон, – виправляє себе Ніна. – І стріляли саме звідти. І що тут не зрозумілого? Що тут аж такого складного, аби цього не знати? І якщо ви самі собі не хочете в цьому зізнатися, то хто вам винен?

– З іншого боку теж стріляють, – огризається Валєра.

– Стріляють, – погоджується Ніна, – тільки ж ви про це теж не говорите. Ніби вас це не стосується. Хоча давно слід було визначитися, з якого ви боку. Звикли все життя ховатися. Звикли, що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає.

А ось не вирішить, не порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили. Судити вас за це, звісно, не будуть, але й на вдячну пам’ять нащадків можете не розраховувати.

Коротше, – говорить Ніна й рішуче підводиться, – не тіште себе ілюзіями, відповідати будуть усі. І найгірше буде тим, хто відповідати не звик. Я готую обід, Валерій Петрович, можете мені допомогти. Да, Пал Іванич, – повертається вона до Паші, – ви теж можете лишитись на обід. Хоча Саша вас чекає, так що можете йти. Лише візьміть щось на дорогу.

Паша знічено дякує, запихає до кишені кілька банок із консервами, мовчки виходить.

Малий сидить у коридорі, підпираючи стінку. Бачить Пашу, встає, мовчки йде через спортзал на вихід. Осіння зелена куртка, не за сезоном, чорні джинси, шкіряний рюкзак, у руках – бейсбольна битка. І кросівки на ногах.

Вони оминають школу. У вікні чорніє фізрукове пальто. Можна навіть подумати, що це Валєра махає їм на прощання рукою. Просто обличчя не видно. І руки не видно. Так, ніби одяг ще є, а людини вже немає.

Підписуйтесь на наш канал в Telegram