«Коці» чи «наці»? Що слід знати про політичну кризу в Грузії і до чого тут Росія

У Грузії — серйозна політична криза. Цьогоріч у жовтні там відбулися вибори органів місцевого самоврядування, на яких перемогла керівна партія «Грузинська мрія». Опозиція (а це насамперед «Єдиний національний рух» Міхеїла Саакашвілі) посіла друге місце, хоча дуже сподівалася на перемогу: адже тоді в країні оголосили б дострокові парламентські вибори. Повернення Саакашвілі, його арешт, голодування та вироки в деяких справах посилили напруженість у суспільстві. 

Зараз Грузія розділилася не просто на прихильників і противників Саакашвілі, а загалом на консерваторів та лібералів. На цьому тлі в країні ростуть проросійські настрої. Наші партнери з «Заборони» з’їздили до Грузії, щоб зрозуміти, як країна від однозначного вибору курсу на Захід прийшла до розколу.

5 липня 2021 року. У центрі Тбілісі, на проспекті Шота Руставелі, кілька десятків агресивних молодих чоловіків били журналістів. Тут мав відбутися «Тбілісі Прайд» — хід представників ЛГБТ+-спільноти та людей, що їм симпатизують. Але маршу не було: представники «Тбілісі Прайду» визнали, що виходити на вулиці просто небезпечно. До цього прем’єр-міністр Іраклій Гарібашвілі прямо закликав потенційних учасників прайду відмовитися від акції, натомість їхні опоненти все одно прийшли: розгромили офіс «Тбілісі Прайду», зірвали та спалили райдужний прапор, а пізніше — зняли прапор Євросоюзу з будівлі парламенту Грузії.

«За нами ганялися, — розповідає «Забороні» головна редакторка проєкту JAMnews Маргарита Ахвледіані: того дня вона працювала на прайді, якого не відбулося. — Ми знімали жилети з написом “Преса”, бо якщо на вас бачили цей жилет — бігли до вас, хапали каменюки. Важкими камерами журналістів розбивали голови цим журналістам. [Ми] ховалися в магазинах — вони ламали двері та вдиралися туди».

Поліція жодним чином не перешкоджала агресивним нападникам. Того дня серйозно постраждало приблизно 50 журналістів, а одного з них за кілька днів знайшли мертвим. Його родичі впевнені, що причиною стало саме побиття.

«Для мене 5 липня — це точка неповернення, — додає Маргарита Ахвледіані. — Це день, коли стало зрозуміло, що ситуація в Грузії перейшла межу, і, можливо, відкотитися назад уже не вийде».

«Коці» і «наці»

На початку грудня в Грузії тепло і сонячно — температура на вулиці сягає 20 градусів вище нуля. Але на зазвичай жвавих вуличках Тбілісі нині майже порожньо, в численних ресторанах в центрі — теж. У Грузії продовжують діяти суворі ковід-обмеження: до закладів пускають тільки за QR-кодом, навіть на вулиці слід перебувати в масках. Водночас відчутно побільшало (порівняно з допандемійними часами) людей, які просять милостиню, — найчастіше це жінки середнього й літнього віку.

На стовпах, парканах і будинках досі багато політичної реклами — сині листівки «Грузинської мрії» або біло-червоні «Єдиного національного руху», на яких обов’язково зображений Міхеїл Саакашвілі. Вибори в Грузії відбулися ще у жовтні, але їхній відгомін чутно досі.

«Люди поділилися на умовних “коці” — прихильників “Грузинської мрії” і “наці” — прихильників партії Саакашвілі, — говорить Маргарита Ахвледіані. — І цей поділ дуже жорсткий — аж до того, що вас можуть висадити з таксі, якщо ваш погляд [на політичні події в Грузії] не збігається з поглядами таксиста. Під час знайомства на вечірці у вас можуть запитати, хто ви: «коці» чи «наці»? Розпадаються сім’ї, і руйнуються дружби. Навіть зріс рівень домашнього насильства».

Ми розмовляємо з Маргаритою в одному з тбіліських кафе поблизу її дому. Проєкт JAMnews, який вона очолює, працює в Грузії шість років — і це чи не єдине південнокавказьке ЗМІ, яке намагається неупереджено подавати інформацію про ситуацію на Південному Кавказі та в невизнаних «республіках»: Абхазії, Південній Осетії і Нагірному Карабасі. Тому журналістам завжди було складно працювати, а в умовах політичної кризи їхнє становище ще загострилося.

У 2020-му Грузія обирала парламент. Тоді з великим відривом перемогла керівна партія «Грузинська мрія», що набрала 48% голосів. Партія перебуває при владі вже 9 років, її заснував і очолює олігарх Бідзіна Іванішвілі.

Головна опозиційна партія «Єдиний національний рух» Міхеїла Саакашвілі набрала на 20% менше. Попри такі приголомшливі результати, в одномандатних округах (вибори відбувалися за змішаною мажоритарною та списковою системами) партія влади втратила голоси, а опозиція, навпаки, доотримала, проте все одно оголосила вибори сфальсифікованими і бойкотувала парламент.

Вирішувати ситуацію довелося Євросоюзу. Уряд зобов’язали провести позачергові парламентські вибори у 2022 році, якщо на місцевих виборах 2021 року «Грузинська мрія» набере менше як 43% голосів. Опозиція, своєю чергою, мала припинити бойкотувати парламент.

«Угоду підписали після дуже важких боїв, — каже Маргарита Ахвледіані. — І ось нещодавно [влітку 2021 року] влада каже: “А ми передумали і виходимо з угоди”. У підсумку не буде знижено прохідний бар’єр на наступних виборах [з 5% до 2%], і з політичною амністією вони відіграли назад. Вони [представники влади] стали дозволяти собі різкіше говорити з західними посередниками».

Фактор Саакашвілі

Офіс «Грузинської мрії» розташований навпроти пішохідного скляного мосту Миру, який побудували за часів президентства Саакашвілі. У радіусі 200 метрів навколо будівлі партії не працює жоден стільниковий зв’язок. PR-служба «Грузинської мрії» не відповіла на прохання «Заборони» про коментар представників партії або парламенту.

Натомість офіс «Єдиного національного руху» — майже на виїзді з Тбілісі, дорогою до аеропорту. Тут о будь-якій порі відчинені двері й постійно сидять кілька десятків людей: переглядають новини, стежать за порядком. Атмосфера трохи нагадує київську мерію під час Євромайдану.

Саме тут 1 жовтня затримали Міхеїла Саакашвілі, коли той повернувся до Грузії — якраз напередодні першого туру місцевих виборів.

«Востаннє, коли ми з ним [Саакашвілі] бачилися в Києві, ми дуже довго говорили, — говорить «Забороні» одна з лідерок «Єдиного національного руху» Хатія Деканоїдзе. — Він постійно повторював, що хоче повернутися до Грузії, щоб допомогти позбутися Іванішвілі».

В уряді Саакашвілі Деканоїдзе реформувала Міністерство внутрішніх справ, а 2014 року приїхала в Україну. Перед нею стояло амбітне завдання — зробити з української міліції поліцію західного зразка. У 2015 році вона очолила Національну поліцію України та особисто брала участь у створенні патрульної поліції: тоді цей підрозділ мав найвищий рейтинг довіри за всю історію незалежної України.

Утім, уже 2016 року Хатія звільнилася, заявивши, що вся українська влада — від депутатів і до президента Петра Порошенка — перешкоджав реформам.

У 2017 році Деканоїдзе повернулася до Грузії, і каже: їй цілком зрозуміло, чому повернувся і Саакашвілі.

Відразу після арешту Саакашвілі оголосив голодування. Його обманом перевели до тюремної лікарні (пізніше на YouTube з’явилися кадри, як політика силоміць тягнуть по підлозі). Опозиційні партії одностайно зажадали звільнення Саакашвілі, а на вулицях Тбілісі люди вийшли на протести.

Здавалося, приїзд Саакашвілі допоможе опозиції набрати голосів. Але Маргарита Ахвледіані впевнена, що фігура Саакашвілі надто токсична для Грузії. До колишнього президента немає однозначного ставлення: його або дуже люблять, або неймовірно ненавидять. І це визнають навіть його прихильники.

Маргарита працювала на протестах — за її словами, декого дратувало, що туди приносили плакати на підтримку Саакашвілі. Також головна редакторка JAMnews зауважує: антипатія до колишнього президента настільки сильна, що багато хто саме через нього вирішив не голосувати за опозицію — мовляв, «краще вже “Грузинська мрія”, ніж знову Міша».

Опозиційна Цаленджиха

Опозиція програла місцеві вибори, втім, партія влади теж не змогла здобути приголомшливу перемогу — вона вирвалася вперед лише на кілька відсотків голосів. Єдиним муніципалітетом (з-поміж двадцяти), у якому опозиція перемогла, стало місто Цаленджиха в північно-західній частині Грузії, майже на кордоні з невизнаною «республікою» Абхазією.

Від Тбілісі до Цаленджихи їхати машиною близько шести годин: спочатку — автобаном, побудованим ще за часів Саакашвілі, далі — сільською дорогою, місцями розбитою і з ямами. Уздовж дороги прогулюються корови та свині, грузинки продають хурму, гарбузи й мандарини зі своїх городів.

«Гамарджоба!», — традиційно вітаються жінки в місцевому кафе в Цаленджисі й щиро всміхаються, коли чують, що ми з України. Це єдине робоче кафе в центрі, поруч є ще тільки невелика пивна.

Кілька будинків біля місцевої мерії спалені, на інших — сліди вогню і куль. Це привиди громадянської війни в Грузії 1992 року: тоді прихильники першого президента Звіада Гамсахурдії увійшли в місто і підпалили кілька будівель.

«У мене таке ж питання: чому за 30 років ці будинки не реставрували? — з запалом говорить Тамара Бєлканія, нова віцемерка Цаленджихи. — Мабуть, владі це було не потрібно».

Мер Цаленджихи Георгій Харчілава — представник партії Саакашвілі, а Тамара Бєлканія з іншої опозиційної партії — «Лело». Цаленджиха стала прикладом компромісу, якого досягнули опозиційні партії, — себто спільний коаліційний уряд, за якого місця у владі отримали представники різних партій.

Проросійські настрої та насильство

Тамара Бєлканія недарма зауважила, що одним із факторів перемоги мера Харчілави були його «порядність» і «сімейність». Грузія — дуже патріархальна, релігійна і консервативна країна. Вірність родині і традиціям тут дуже поважають, а в селах священники — досі найбільш впливові й шановані люди. Щоправда, на тлі сильних консерваторських настроїв у Грузії набирають силу проросійські рухи.

«Від самого початку незалежності [Грузії] завжди були люди, які намагалися увійти в політику і провадити інтереси Росії, — пояснює «Забороні» редактор JAMnews Дмитро Аваліані. — Був, наприклад, колишній голова КДБ [Ігор] Гіоргадзе, який втік з Грузії. Був керівник Аджарії [Аслан] Абашидзе, який дуже дружив з Кремлем. Зараз Кремль робить ставку на консервативні сили. Вони декларують близькість до церкви, до традицій і налаштовані різко антизахідно. Вони кажуть, що головний ворог Грузії — це Захід, і з ним треба боротися. А допомогти боротися із Заходом може тільки Росія: вона ж бо єдиновірна, християнська країна, яка захищає традиційні цінності».

«Дуже багато років (і до Саакашвілі, і після, з 2010-го) тривають масштабні інвестиції в інформаційне поле Грузії, — додає Маргарита Ахвледіані. — Це м’яка сила, яка активно підкорює місцеві медіа та створює свої. Вони пишуть грузинською мовою та всіляко хвалять народ Грузії — мовляв, незвичайний і винятковий, а західний вплив дуже його псує».

Один із найпотужніших проросійських майданчиків — телекомпанія та інтернет-платформа «Альт-Інфо», яка створила свою політичну партію «Консервативний рух». Голова цієї партії Зураб Махарадзе відмовився спілкуватися з «Забороною» — йому не сподобалася стаття про сексуальні злочини і російський вплив у грузинській церкві. Дмитро Аваліані каже, що церква для консерваторів — головний союзник, який дуже їм допомагає.

«Альт-Інфо» не приховує своєї проросійської спрямованості. Ба більше: пов’язані вони з найрадикальнішими представниками російського націоналізму — наприклад, із ультраправим Олександром Дугіним. Так, на сайті «Альт-Інфо» виходило інтерв’ю з ним, а один зі спонсорів проєкту, консервативний бізнесмен Леван Васадзе, зустрічався з Дугіним у Москві.

Влада проти журналістів

Саме «Альт-Інфо» була головним ідеологом і рушійною силою нападу на грузинських журналістів під час «Тбілісі Прайду». В ефірах цього медіа прямо закликали громити і бити учасників акції.

«Це [партія “Консервативний рух”] явище дещо іншого порядку, ніж їхні попередники, — розмірковує Дмитро Аваліані. — 5 липня вони змогли влаштувати справжній погром: організовано звезли людей, розбили їх на групи. Призначили командирів, які спілкувалися між собою по рації. Вони знали, куди йти, кого бити і кого громити. І ці люди щодня говорять зі свого каналу! Кажуть: “ліберастів” можна і вбити, це не гріх, бо треба силою захищати наші традиції та інтереси. Такого ще не робила жодна проросійська партія в Грузії».

На думку Аваліані, «Грузинська мрія» безпосередньо опікується такими рухами. За його словами, серед затриманих після 5 липня не було жодного організатора — лише ті, хто брав участь у нападі. А «Альт-Інфо» вже пообіцяла допомогти цим людям матеріально.

«У “Грузинської мрії” немає чіткого світогляду, крім виконання бажань олігарха Іванішвілі, — пояснює Аваліані. — Як скаже Іванішвілі — такою і буде політика: зовнішня, внутрішня. Іванішвілі панічно боїться Путіна, і це дуже добре далося взнаки після виступу журналіста [Георгія] Габунії на “Руставі-2”, коли той матом лаяв Путіна. Влада тоді одразу запанікувала, МЗС о 12 годині ночі зробило заяву. Хтось (найімовірніше, сам Іванішвілі) злякався, щоб Путін не подумав на нього».

І Дмитро, і Маргарита зазначають: влада не захищає журналістів. Навіть більше — вона перейшла до боротьби з ними. Незалежні медіа дратують «Грузинську мрію», а це зрештою, призвело до того, що й суспільство почало ставитися до журналістів із підозрою.

«Для мене головним шоком була реакція людей [на побиття журналістів під час “Тбілісі Прайду”], — зізнається Маргарита Ахвледіані. — У Грузії так прийнято: якщо вам стало зле або якщо на вас напали, без огляду на те, жінка ви чи чоловік, — вам завжди допоможуть. А тут дівчинку з мікрофоном б’ють ногами, а повз проходять люди і не втручаються. Відбулася дуже сильна дегуманізація суспільства».

Що далі?

Соцопитування показують, що 75-80% грузинського населення дотримуються прозахідного курсу. Разом з тим проросійські настрої дійсно ростуть — але поки що вони таки в меншості.

Маргарита Ахвледіані критикує грузинську опозицію: каже, що та не працює з консервативним електоратом. З цим згоден і Дмитро Аваліані.

«Консерватори останніми роками успішно працювали передусім на молодіжну аудиторію, — говорить Аваліані. — Не можна було залишати консервативний сегмент проросійським силам».

Поки скидається на те, що криза в Грузії далека від розв’язання. Міхеїл Саакашвілі чекає на нові вироки, втім, наші співрозмовники впевнені, що він отримає не більш як 6 років ув’язнення — в Грузії строки не додаються один до одного. Опозиція вимагає звільнити його та провести дострокові вибори до парламенту наступного року, але навряд чи влада піде на поступки щодо цього. Президентка країни Саломе Зурабішвілі вже заявила, що жодної політичної амністії для Саакашвілі не буде. Проте, за словами Маргарита Ахвледіані, щонайбільше його депортують в Україну — адже у Саакашвілі немає грузинського громадянства.

А от її колега Дмитро Аваліані впевнений, що в Саакашвілі після повернення до Грузії побільшає прихильників, оскільки він і сам бореться проти влади.

Що ж до дострокових виборів, то в «Грузинській мрії» вже заявили, що їх не буде. «Хоч опозиція і не виграла вибори, але вона програла всього кілька відсотків голосів. Це свідчить про дуже велику підтримку населення. Зараз треба припинити ходити по вулиці з прапорами та співати пісень — треба йти працювати, готувати країну до парламентських виборів 2024 року. Якщо опозиція покаже, що на неї можна покластися, що вона в сім’ї батько й мати — я думаю, ми прорвемося. Жоден диктатор не зможе втримати владу, якщо його припинять підтримувати на кухнях», — каже Маргарита Ахвледіані.

Автори: Юліана Скибицька, Олександр Сташевський, «Заборона». hromadske публікує матеріал за підтримки «Медиасети»