«Коли турбуєшся про когось, перестаєш боятися за себе». Як жінка з Індії лікує українців

Для зручності вона називає себе Вібі, хоча її ім’я мовою маратхі звучить як Ваїбхаві. Жінка народилася в місті Пуне — одному з найбільших міст Індії. Як іноземна студентка Вібі вчилася в Національному медичному університеті імені Богомольця, вивчала медицину англійською мовою.

Українською раніше знала лише декілька фраз — аби порозумітися з продавцями в магазині. Коли почалася велика війна, Вібі як громадянка Індії могла скористатися евакуаційним літаком до Делі — так рекомендувало індійське посольство. Натомість вона стала волонтеркою в хірургічному відділенні однієї з київських лікарень.

Та як допомогти пораненим, якщо не розумієш їхніх скарг? Вібі за лічені місяці вивчила українську. Зараз у цьому ж відділенні вона працює як лікарка-інтерн. Ампутації кінцівок, формування кукси, травми черевних порожнин, чистка ран — лікує і військових, і цивільних.

«Я приїхала в Україну 18-літнім дівчам. Тут минули найкращі роки моєї юності, тут я стала дорослою жінкою. Я вивчила медицину завдяки українським викладачам. 

Почалася війна — лікарні без світла і тепла. Українські медики виїжджали за кордон, персоналу не вистачало, а людей, що потребували медичної допомоги, було так багато! Мені захотілося своєю роботою віддячити за все, що я отримала від України. Спочатку боялася обстрілів. Але коли чергуєш добу у відділенні та випадає багато нічних операцій, то вже не маєш сили на страх і не зважаєш на сигнали тривоги», — пригадує Вібі.

У гості до hromadske Вібі теж прийшла після добового чергування. Мініатюрна 25-літня жінка з тонкими зап’ястями. Обличчя, як у пісні: «Чорнії брови, карії очі — темні, як нічка, ясні, як день». Пацієнти часто наспівують її Вібі, а вона вже майже вивчила пісню напам’ять.

Побачила фотографа й утомлено посміхнулася: «Ой, я не готова до фотосесії, але нехай».

Бійцівський досвід

Вібі вже п’ять років не була в рідному Пуне — спершу через ковідний карантин, тепер через війну. В Індії у неї батько — інженер і бізнесмен; мама — юристка; молодший брат — школяр.

Вібі закінчила в Пуне приватну школу, у якій викладали англійською, потім англомовний коледж — студіювала біологію, хімію, фізику. Її сім’я належить до шляхетної касти кшатріїв, тож традиційно поважає гарну освіту та свободу, а вищою ціллю вважає служіння громаді.

«Я обрала медицину, бо це про допомогу людям. Добре, якщо людині хтось може допомогти, коли їй погано, коли вона хвора і беззахисна», — пояснює лікарка.

Англійська мова навчання в школі та коледжі відкривала перед Вібі дорогу до якісних іноземних університетів. Сім’я схвалювала її плани вчитися за кордоном. Для дівчини таке навчання гарантувало самостійність, якої вона дуже прагнула.

Вібі не хотіла зловживати батьківською фінансовою підтримкою, тому вирішила шукати не дуже дорогий варіант закордонної освіти. Як потенційні країни навчання розглядала Румунію, Молдову, Грузію та Україну. Зрештою, вирішила їхати в Київ.

«Про Україну я знала, що це європейська держава, що вона годує своїм зерном світ. Я знала про Майдан, про те, що українці викинули свого президента на смітник. І мені сподобалося, що українці знають, чого хочуть, що вони вміють боротися за свої переконання. 

Я дивилася відео про Україну: дуже красива природа, м’який клімат, цікава культура. Тому я поїхала в університет імені Богомольця. Батьки мені сказали: ти сильна, ти впораєшся. Ну от, я й пораюся», — говорить Вібі.

Разом з нею вчилися єгиптяни, нігерійці, студенти з Америки, земляки з Індії. Вібі була приємно вражена доброзичливістю українців: ніхто не ігнорував її та не виказував зверхність через те, що вона іноземка.

Щира підтримка розчулила Вібі. Особливо, коли почалася велика війна: «Українці жаліли мене, бо я опинилася далеко від дому. Завдяки їм я не почувалася самотньою, опанувала свою розгубленість».

«Де болить?»

Вібі закінчувала 5-й курс, коли почалася повномасштабна війна. Батьки ще від початку 2022-го кликали її додому. Знайомі іноземці пакували валізи.

Проте жінка не вірила в можливість великої війни. Каже, що її друзі-українці та викладачі теж не вірили. Зрештою, наприкінці лютого зі своєї студентської групи Вібі в Києві залишилася одна — хтось з однокурсників подався додому, хтось виїхав у Європу чи на захід України.

«Я не розуміла, навіщо виїздити. Ще не закінчила навчання — значить, мета не досягнута, а її треба досягнути. Подивлюся, як буде далі. Відчувала, що мені треба залишитися. Перший тиждень війни я була в шоковому стані: ракети, комендантська година. Але думала про людей в Харкові, яких цілодобово обстрілювали, про людей в окупованих містах — і розуміла, що їм важче, ніж мені; що я, порівняно з ними, у безпечному місці. 

Потім шок минув — захотілося вчитися, працювати, щоб не думати про ракети. От я і стала волонтерити в хірургічному відділенні. Коли турбуєшся про когось, перестаєш боятися за себе. А зараз узагалі в інтернеті можна відстежувати траєкторію польоту ракет — це допомагає опанувати страхи. Бо навіщо думати про ракету, якщо вона летить повз тебе?»

Вступаючи в університет, Вібі планувала відучитися 6 років, стати в Україні магістром медицини. Інтернатуру проходити збиралася у якійсь іншій країні, щоб розширити свій досвід. Війна скорегувала плани. Тепер до закінчення війни Вібі точно не поїде з України, навіть у гості до батьків.

«Мене вдома вчили так: не можна у важкий час кидати людей, які потребують підтримки — треба разом розв'язувати проблеми. Тому я вступила в інтернатуру в Україні. На моєму курсі, крім мене, іноземців більше немає».

У роботі Вібі затята.

«Як почала працювати в хірургічному відділенні, фізично було вкрай важко. На сон і їжу просто не було часу, бо хотіла гарно виконувати роботу, яку мені довіряли. А її з початком війни стало дуже багато. Режиму ніякого: трошки відновилася — і знову робота. Але мені подобається те, що я роблю, що моя праця полегшує пацієнтам їхній стан», — згадує лікарка.

Вона сама для себе — найприскіпливіший контролер якості. З’являється проблема, яка заважає гарно виконувати обов’язки, — її якнайшвидше треба усунути. Однією з перших перешкод був мовний бар’єр.

«Мені потрібно було швидко відповідати на запитання хворих і поранених. Слід швидко ухвалювати рішення — і я не мала права неправильно зрозуміти пацієнта, бо це небезпечно для його стану. Тому я записала фрази, які треба вивчити терміново, ось просто зараз, і концентрувала волю, щоб таки засвоїти їх. 

Перші слова, які я опанувала, були: “Де болить?” Мої українські колеги жартували, що цього вже достатньо. А я думала: нічого, потихеньку-потихеньку і я впораюся. Були книжки, онлайн-уроки, англомовні друзі-українці, постійна необхідність в українських фразах. 

Це все допомогло вивчити мову. Зараз я вільно спілкуюся з пацієнтами. Важко тільки, якщо вони розмовляють російською. Бо я російської не знаю. Але російськомовні українці цілком розуміють українську мову».

Був момент, коли Вібі намагалася потрапити на роботу у фронтові шпиталі. Та виявилося, що іноземці не так просто потрапити у військовий госпіталь.

«Але в нас у відділенні постійно є поранені фронтовики, тож я рада їм допомагати».

«Мені тут добре»

Найкращий відпочинок для лікарки — просто виспатися. Або погуляти Києвом — зізнається, що «мабуть, усі вулиці вже оббігала». Вібі любить посидіти в кафе з автентичною кухнею, послухати пісні гурту Go_A.

Кілька років тому дівчина вийшла в Україні заміж за українця. Було весілля в білій сукні та з вельоном у його рідному місті, було й весілля в казковому вбранні індійської нареченої в Пуне. Були поїздки в Карпати, на озеро Світязь і до чоловікової рідні.

Вібі показує мені фото часів свого заміжжя, слово «свекруха» вимовляє з ніжністю: «Свекруха навчила мене пекти деруни й млинці, варити супчики», «свекруха готувала для мене борщ з куркою — бо я ж індуска, не їм ні свинини, ні яловичини», «свекруха називає мене своєю дочкою, вона мене дуже любить», «ось цю сорочку свекруха для мене своїми руками вишила».

Зараз жінка має українське прізвище з традиційним закінченням «чук» — і диплом, і паспорт виписані саме на нього. На жаль, згодом сімейне життя не склалося, та це ніяк не вплинуло на ставлення Вібі до України.

«Україна вже мій дім. Мені тут добре. Тут дуже хороші люди. У мене в Україні з’явилися друзі, які на все життя», — наголошує Вібі.

Жінка прийшла на зустріч зі мною із якимось блокнотом у руках — під час нашої розмови поклала його біля себе. З’ясувалося — це щоденник, з яким вона ніколи не розлучається. Може писати в ньому навіть їдучи в метро, бо записи допомагають їй осмислити переживання, а для Вібі це важливо.

Вона веде щоденник англійською. На моє прохання вибірково зачитує якісь записи.

«Головне в житті — можливість різних людей світу об’єднуватися у досягненні найкращих результатів».

«Мені подобається, що я маю можливість і свободу робити те, що хочу — ставати лікаркою. Я хочу бути хорошою лікаркою і йти своїм шляхом до своєї мети».

Запитую у Вібі, чи щось вона писала в щоденнику про українців. Чим вони їй подобаються?

«Я так, без щоденника скажу. Українці уміють боротися. У важкий час вони демонструють свої найкращі якості. У них є стійкість і щире серце».