Громадське публікує авторську колонку директора харківського Інституту соціальних досліджень Дениса Кобзіна.

Щоранку, коли я виходжу з метро, ​​бачу чергу, яка чекає можливості проїхати за пільговим посвідченням. Іноді співробітниця метро кудись відходить, але люди терпляче стоять — вартість поїздки для них критична, може не вистачити на щось інше. Контроль над власним життям у цих людей мінімальний, хоча вони багато працювали або працюють; воювали або тікали від війни. Вони не будують довгих планів.

Увечері, коли я дивлюся чергове журналістське розслідування, я бачу там історії задоволених життям співробітників державних органів та їхніх близьких, чиї окуляри коштують більше, ніж щоденний проїзд у метро за кілька років.

Вони впевнені у собі, подорожують, купують нерухомість і відпочивають поруч із селебрітіз. Вони не бояться хизуватися ані своїм багатством, ані своїми зв'язками. Це не відірваність від реалій, вони знають, що відбувається навколо, і від цього насолоджуються процесом подвійно.

Останнє розслідування команди Bihus.INFO нічого не оголило. Воно чудове, та всі вже знають: на корупції в цій країні роблять величезні гроші і жодних моральних або інших обмежень для такого «бізнесу» немає. Його ризики мінімальні, тому що гроші є одночасно і метою, і засобом — усі, хто може представляти загрозу «схемам», мають свої розцінки — чи то старі, чи нові правоохоронні органи, РНБО чи депутати парламенту, чи ще хтось. А репутацію як таку не можна зіпсувати — замість неї говорять твої витрати — більше можеш собі дозволити, значить усе робиш правильно.

На боці корупціонера виступив навіть Конституційний суд — його рішення, ухвалене начебто в ідеальному світі бібліотечної кімнати, робить боротьбу з корупцією можливою тільки в умовах цієї кімнати. У реальному житті це рішення, як прокляття, замикає пошук справедливості безнадійним кільцем — факт незаконного збагачення потрібно довести, а доведенням будуть займатися ті, хто збагатився або був куплений тими, що збагатилися.

Іноді ми спалахуємо, коли вони коять, здавалося б, немислиме. Ось Лозинський буквально полював на людей, довелося його ізолювати ненадовго, а Пашинський вже відбувся легким переляком. Скільки високопоставлених водіїв, які збили на пішохідних переходах людей, залишилися непокараними, ніхто вже й не рахує. Когось одного засудили — і на тім спасибі.

Подумки вичерпавши всі варіанти відновлення справедливості, люди давно розмірковують про акції прямої дії — який сенс чекати звуку запуску дизеля державної машини, якщо він остаточно і безповоротно заіржавів.

Бажання вирішити все тут і зараз, покарати тих, хто переступає червону лінію вже за звичкою; пошкодити, спалити і розібрати їхнє майно — будь-який спосіб зійде, тому що терпіти це вже неможливо.

Ці рядки я пишу без будь-якої іронії — справді, немає сил дивитися на відгодовані пики людей на потоках, їхню спокійну впевненість у своїй обраності, безкарності і підприємницьких талантах. Час від часу, коли я читаю чергову історію, мої кулаки стискаються, як і кулаки багатьох людей у цій країні, прибитих радянськими цвяхами до зовнішнього боку Європи. Залишається ключове запитання — як повернути контроль над тим, що з нами відбувається?

Очевидно, вибори не можуть бути єдиним способом — чекати надто довго і на них завжди перемагає той, у кого достатньо коштів і впливу.

Непрацюючі інститути практично не залишають варіантів. Ми починаємо чекати, що хтось дасть владі ляпаса, струсоне їх, закличе до порядку. Ми хочемо бачити їхні перелякані обличчя, чути їхні виправдання, ми хочемо повернути контроль собі, хоча б ненадовго.

Можливо, справді прийшов час ухвалювати рішення на місці, змусити їх тремтіти за себе, свої будинки і машини? Чому б і ні, запитаєте ви?

Але ось чому — ні. Ця опція уже куплена тими, на кого наш гнів і спрямований. І куплена давно. Пам'ятаю, як «протест вулиць», мов «ефективний механізм», застосували в Харкові 16 грудня 2006 року, коли Добкін і Кернес привели натовп спортсменів у білих рукавичках для «правильного» вирішення господарського конфлікту. Успішну технологію поступово взяли на озброєння і поширили — згодом усі, хто мав достатньо грошей, отримали свої команди спортсменів, готових за першим покликом, за невеличку платню, включитися в будь-яку силову акцію. У них є рекрутери, які працюють із залами і тренерами, підшукують «молоді таланти». Є згуртовані групи, навички рукопашного бою, бажання заробити, помірна готовність до ризику.

Безперечно, це не завжди виключно заради грошей, у деяких випадках цих людей об'єднує ще й ідеологія. Невелика частина з них справді горить ідеями і втомилася терпіти те, що коїться навколо.

Але нехай вас це не обманює. Як і те, що частина акцій, у яких вони беруть участь, може дійсно збігатися з вашими бажаннями. Людину з ідеями можуть легко залучити на акцію ті, хто працюють за гроші, шукають впливу або надають послуги. Копни глибше — і за силовим протистоянням із забудовником вилізе бізнес-конфлікт або вимога віддати квартиру; за зіткненням із політиком — інтереси конкурента; за атакою на бізнес — банальне вимагання; за виступом проти продажного чиновника — інтерес того, хто мітить на його крісло тощо.

Свої «неформальні» сили для вуличної боротьби є і в поліції, і в прокуратури, про всяк випадок — іноді їх оформляють як громадські формування. Політичні сили можуть мати своїх прихильників з ідеологією, а можуть користуватися легіонерами на виїзді.

Якщо можна купити партію, медіа, депутата, правоохоронця, лідера громадської думки, армію ботів у мережах то чому не можна купити вуличних бійців?

Звісно, українці мають успішний досвід щирого вуличного протесту. Час від часу вулиця в сучасній Україні створює історію — відстоює вибір народу, вектор розвитку країни, змінює керівництво країни.

Але чи може вона створити системні зміни? Відбудувати справедливу систему суспільних відносин? Подолати корупцію? Звісно, ні. Крім того, люди не можуть залишатися на вулиці вічно — нескінченний протест втрачає сенс, нескінченний протест у країні, яка перебуває у стані війни, стає погрозою. Таким чином, з часом вулиця залишається хлопцям із фаєрами та в одностроях; або без фаєрів, але в спортивних костюмах.

На жаль, оптимістичних висновків не буде. Є тільки констатація, що «вулиця» як опція уже продана тим, хто може заплатити, і вона не здатна відновити справедливість або вирішити соціальні проблеми. Іноді вона може покарати зло, але тільки якщо це буде потрібно іншому злу. Контроль залишиться у тих самих людей, що й раніше.

Все, що нам залишається — дуже схоже на Сізіфову працю — вибудовування інститутів і процедур, що дають силу впливу простим людям; налагодження системи стримувань і противаг, щоб ніхто не зміг узурпувати важелі управління; розвиток вільних медіа, щоб знати правду і різні точки зору; удосконалення норм, щоб вони працювали на людей і спрощували їхнє життя; відбір кращих та переслідування гірших у системі державної влади.

Все це поступово сформує середовище, де продажний чиновник і його рідня почуватимуться дедалі менше затишно. Усвідомлення того, що на це може не вистачити життя, — дуже неприємна річ, але схоже, це єдиний варіант, який вони не поклали до своєї кишені, заплативши грошима з нашої.

Поділитись: