Ламав ребра, падав в ущелини, але пережив британську королеву: шлях 100-річного альпініста
Іван Кашин — найстарший альпініст України, що встановив національний рекорд. Уперше він піднявся в гори в повоєнні роки й уже тоді відчув, що краще гір можуть бути лише гори. У далекі 1960—ті завдяки йому українська команда альпіністів здобула золоту медаль.
«Друзів пережив і навіть королеву Великобританії»
Іван Кашин народився в Києві 18 січня 1924 року.
«Ось, сідайте», — помалу підводиться зі свого старенького крісла Іван Андрійович, пропонує своє місце.
Над його «троном» красуються надувні кульки. Декор облаштували ще на честь столітнього ювілею.
Ми завітали в гості до чоловіка разом із його другом, теж альпіністом Віктором Мацьком.
Відколи коронавірус забрав дружину в засвіти, Іван Кашин мешкає сам. Дітей у подружжя не було, тож час від часу до столітнього альпініста навідується племінниця — привозить продукти, допомагає з побутом.
Серед речей у кімнаті помічаю книгу про альпіністів, зокрема там є оповідь про Івана Кашина — майстра спорту з альпінізму.
«Я все життя живу скромно, пережив своїх друзів, навіть королеву Великобританії Єлизавету. Вона жила в розкоші, але прожила менше ніж я. А яке моє життя? Дитинство в голоді, бідності, що я їв? — риторично запитує і тут же відповідає: — Лушпайки від картоплі, крихти хліба».
При згадці про королеву на його обличчі з’являється маленька усмішка. Загалом Іван Андрійович любить усміхатись. Здається, всі зморшки на його обличчі виграють якоюсь радістю й любов’ю до життя.
Жменю золота виміняли на хліб та рибу
У 1932 році 8-річний Іван застав Голодомор. Згадує, як до них у вікна стукали знесилені селяни й просили хоча б крихту хліба. Родина Кашинів ділилася останнім.
«У ті важкі сталінські часи хліба в продажі не було. Все видавали по картках по 400 грамів, лише тим, хто працював. А що таке 400 грамів на родину? Нас було четверо дітей і двоє батьків. Ділили по шматочку, навіть 100 грамів не виходило на людину.
Мама нічого не брала — все віддавала нам, тому швидко опухла з голоду і в 1938 році померла. Пам’ятаю, батьки зібрали все золото: хрестики, обручки та здали в тодішній ломбард. Отримали мізер: трішки хліба і рибу. Ми це з’їли за кілька днів і все», —пригадує чоловік.
У 1941-му Іван Кашин закінчив школу. Коли в Україну прийшла Друга світова, ходив рити окопи. Невдовзі його схопили німецькі солдати, загнали у вагон і відправили в Німеччину на примусові роботи.
«Там з нас ніхто не знущався, Я працював на кондитерській фабриці. Ми розвантажували цукрові буряки, і коли залишалося кілька бурячків, ми їх брали та варили. Це було щастя. Так смачно!».
Я не можу собі цього уявити, але погляд мого героя переконує, що це так. Після завершення війни Іван Кашин знову сів у потяг — цього разу у зворотному напрямку.
Каже: вчасно помітив, що радянська влада погано ставилася до тодішніх остарбайтерів. Його везли не до рідної столиці, а в Сибір. Коли Іван це зрозумів, вистрибнув із вагона у Фастові, а потім пішки дійшов додому.
Після повернення замовчував цей факт, остерігаючись репресій. З цієї ж причини не міг вступити до провідних вишів, зокрема в Політехнічний інститут. Йому відмовили, аргументуючи, що він — «ворог народу».
Після декількох років поневірянь чоловік все ж вступив до Київського інституту фізичної культури. Водночас завжди марив горами.
«Гори — це щось особливе, —замріяно каже Іван Кашин і погляд його стає таким умиротвореним, ніби після довгої молитви.— Вийдеш на вершину, а там так тихо, що страшно поворухнутись. Таке відчуття, неначе сам Господь спостерігає за тобою».
Стійка на семитисячнику
«Моє перше знайомство з горами було у 1947 році. В інституті фізкультури я займався гімнастикою й акробатикою. Тренувався разом з Володимиром Моногаровим (пізніше він став президентом федерації альпінізму), з ним і потрапив на Кавказ.
В ущелині Адил-Су розташувалася українська школа інструкторів з альпінізму. Спортивного спорядження й одягу не мали: замість наплічників — звичайні мішки з лямками, з одягу — фуфайки, на ногах — робочі черевики. Але в гори закохався на все життя, вони вражають».
Вершин у житті Івана Кашина було чимало — всі не пригадає. Найчастіше згадує сходження на пік Абу Алі ібн Сіни. Це вершина в гірській системі Памір на кордоні Киргизстану і Таджикистану, висотою 7134 метри.
«За моєї молодості цю гору називали пік Леніна. Була ще гора пік Сталіна, але на Сталіна молодь не дуже охоче здійснювала сходження, —каже Іван Андрійович. — На пік Леніна я ходив із Володимиром Моногаровим. Сходження робили 38 людей, усі з України.
Ми ретельно акліматизувалися до умов високогір'я, адже на висоті понад п'ять тисяч метрів кисневе голодування дуже сильне. Кожен крок дається важко, постійно мучить задишка. Це небезпечна гора. Незабаром після нашого сходження на його схилах загинула жіноча команда, до якої входили найсильніші альпіністки Радянського Союзу».
Аби організм звик до кисневого голодування, Іван Кашин і його команда підіймалися до певної висоти, ночували там, потім спускалися відпочивати. Він переконаний: гори ніколи не потрібно підкорювати, їх потрібно просити прийняти.
«З кожним виходом здіймалися все вище та вище. Потім досягли вершини. Піднялася вся команда, а я зробив там стійку на руках. Таку ж стійку він виконав на піку Леніна і в 1962 році. Для мене це нескладно, адже я займався акробатикою та гімнастикою», — додає альпініст.
Про пригоди в горах
У 1961 році Іван отримав медаль чемпіона Радянського Союзу, не дивлячись на 6 зламаних ребер. Тоді золото завоювала вся українська команда з шести людей.
«На Кавказі в гірському районі Безенгі (гірський район Кабардино-Балкарії, центральна, найвища частина Кавказьких гір) поруч один з одним розташовані п'ять вершин заввишки понад 5000 метрів кожна. Піднятися на них дуже складно. Мій друг Володимир Моногаров запропонував піднятися на всі за один вихід, не спускаючись на відпочинок.
І от нам залишилося перейти через місток — брилу льоду. Майже вся команда щасливо перейшла по ній. А я тільки ступив на “місток”, як він провалився. Я полетів униз, врятував наплічник. Ущелина мала форму конуса (звужувалась донизу), тому на дно я не впав — застряг на глибині 18-20 метрів.
Отримав безліч саден та подряпин. Чую, хлопці кричать: “Ваня, ти живий?”. Колега із Донбасу спустився до мене, але я знайшов у собі сили самостійно вибратися на гору мотузкою.
Якось шкандибав до базового табору. Хлопці покликали мене в намет. До початку штурму п'яти вершин залишалося два тижні, за цей час я оговтався і пішов із командою. Тоді я не знав, що в мене шість зламаних ребер».
Найбільше врізалася в серце альпіністу гора Ушба — одна з вершин Великого Кавказу в грузинському регіоні Сванетія. Мовляв, серед усіх ця гора найбільш акуратна.
Мріяв Іван Андрійович піднятися на Еверест, проте альпіністу забракло коштів, аби здійснити це бажання. Але пригод вистачало і без цього.
«Пригадую, на одній з вершин Кавказу ми знайшли записку і банку згущеного молока. Згущене молоко відкрили, воно було дуже смачне, хоч і пролежало аж 10 років. Ще був випадок, коли ми робили закладки з їжею на траверсі на Кавказі в горах Безенгі — зібрали всі продукти й зверху накидали каміння, створили так звану піраміду. Коли поверталися по харчі, побачили лише обгортки розкидані — все з’їли гірські птахи. Ми змушені були повернутися назад. Наступного разу ми робили міцніші піраміди».
Секрет довголіття
Іван Кашин завжди прагнув бути серед молоді. Працював у гірському таборі турклубу Київського політехнічного інституту «Глобус», був Начальником рятувальної служби, а до своїх 95 років працював у Київському політехнічному інституті.
«Платили копійки, але для мене важливо було бути серед молоді, я відчував себе теж молодим і повним енергії».
Навіть у свої 90 він вирішив пробігти разом зі студентами на стадіоні, коли ті здавали нормативи. Під час активної пробіжки раптово зірвав собі п’ятку, а пізніше потрапив у ДТП та отримав травму ноги. Проте вдивляючись у спокійний погляд пана Івана роблю висновок, що негаразди ніколи не ламали його сили духу.
«Я не можу без фізичної зарядки. Прокидаюсь і найперше роблю вправи руками, —показує наочно, піднімаючи руки вгору, розводячи в боки. — Раніше на вулиці займався на майданчику, кожного дня вправи з гантелями. Любив купатися в річці. Тому я постійно був чимось зайнятим.
Їм також все в міру, не переїдаю, люблю яблука, фрукти. Алкоголем не зловживав, не палив. Тому, мабуть, і досі у свої 100 років я ще можу милуватися приходом весни. Хочеться, звісно, щоб в Україні був мир і щоб молодь, як і ми свого часу, ходила в походи, а не на війну».
Авторка: Леся Родіна
- Поділитися: