Маніфест Свободи. 6 років після Євромайдану

Аби почати дискусію про цінності та роль громадянського суспільства в Україні, рік тому, рівно за 5 років після початку Революції Гідності, ми створили Маніфест Свободи. Його підписала низка журналістів, активістів та політиків. Але за рік після публікації Маніфесту в Україні багато чого змінилося, тож ми запитали у підписантів про їхні думки й спостереження за станом свобод в Україні.

Денис Кобзін, голова НГО «Харківський інститут соціальних досліджень»

Ключові виклики залишилася такими ж, як і були. Протягом року з боку влади були спроби встановити контроль над громадянським суспільством та обмежити свободи, ввести військовий стан та атакувати громадські організації.

Після зміни влади маємо монобільшість та концентрування ресурсів у руках однієї політичної сили, а це завеликі ризики для свободи нашої молодої демократії.

Існує зростання нетолерантності в суспільстві. Наприклад, місцева влада Харкова хотіла заборонити проведення ЛГБТ-прайду, суд визнавав порушниками рівненських активістів, які вийшли на пікет із вимогою відставки президента Зеленського. Постійно вводяться якісь заборони стосовно інших людей. Місцева чи центральна влада намагається обмежити право людей на зібрання.

Нетолерантність зростає і в самому суспільстві. Протягом президентських та парламентських виборів політики та “лідери думок” навмисне розділяли суспільство на групи, розколювали його. Навіть примудрилися розколоти патріотичний сегмент.

Є спроби введення штучних стандартів у роботі ЗМІ та громадських організацій. Розділити на чорних та білих, добрих та поганих. Одним дати працювати, а іншим — ні. Фактично це — обмеженням свободи слова.

Не відбулося змін у правоохоронній діяльності. У МВС керівництво не змінилося. Це відомство стало відомством однієї людини. Громадського контролю там не додалося. Просування по резонансних справах я не бачу.

Існують все ті ж загрози, що були і раніше. За цей рік ніякого зсуву в питаннях свободи не відбулося. Маємо те ж, що і в 2018 році.

Максим Буткевич, правозахисник, координатор проєкту «Без кордонів»

Читати зараз текст Маніфесту свободи сумно. Він є ознакою свого часу, однак із незначними змінами його можна публікувати і сьогодні. Попри те, що деякі загрози, які там відзначені, за минулий рік начебто відсунулися від загрозливого наростання, всі вони залишаються актуальними і зараз.

Права людини і громадянські свободи мають бути наріжним каменем у творенні України та її розвитку. Однак цього не сталося. Мені видається, що жодна з політичних сил, які на слуху, і тих, що представлені у Верховній Раді, не висловилися однозначно і не посіли принципової позиції щодо непорушності прав людини і громадянських свобод. Навіть ті, що вважалися на момент виборів ліберальними.

Пасивність правоохоронних органів у питаннях захисту мирних зібрань, різноманіття. Злочини проти журналістів, громадських активістів, злочини часів Майдану й надалі залишаються нерозслідуваними. Правоохоронна система не зазнала якихось перетворень.

Були радісні моменти — повернення українських політв’язнів з Росії, більш поважна до різноманіття риторика влади. Були моменти, які турбують, а саме — конституційна влада в руках однієї дуже аморфної політичної сили, яка, як видається, не має чіткої програми.

Треба реагувати на всі порушення прав і свобод, на всі прояви нетерпимості, незаконного насильства та вимагати розслідування злочинів. Інша справа, що інструментів у громадян для цього дуже мало.

Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова правління громадської організації Центр Громадянських Свобод

Проблеми, окреслені в Маніфесті, здебільшого, набули гостроти. Існують розкол і поляризація суспільства, його атомізація, коли різні структури працюють у своїх вузьких дуже важливих справах, але спільного простору, який об’єднав нас на Майдані, простору співдії очевидно бракує. Особливо в умовах, коли соцмережі передають не просто інформацію, але й емоційні стани. Передвиборчий рік загострив протистояння між людьми, які мають різні політичні погляди, вони просто знищують одне одного у соцмережах.

Актуальне питання безкарності і, відповідно, реформування слабких правоохоронних органів і неефективної судової системи. За кілька років збільшилася кількість нападів на громадських активістів, журналістів. Якщо проблеми не вирішують, то в неї є властивість ставати більшою. Хоч і зробили кроки з реформування правоохоронної системи після Євромайдану, цього недостатньо.

Анна Шаригіна, співзасновниця КиївПрайду

Чомусь сьогодні Майдан усе більше асоціюється з насильством. Я почала задумуватися над тим, чи можна виборювати свободу, порушуючи свободу іншого. Мені здається, що зараз здобутки відчуваються менше, ніж якісь програші. Я дуже рада, що відбулися вибори так, як відбулися, хоча і не голосувала за тих, хто переміг. Гадаю, що це наслідок того, що ми, активісти й активістки, робили, починаючи з Майдану. З іншого боку, нехтування проблемою насильства, яка підсилюється в нашому суспільстві, може зіграти з нами погану гру.

Ми провели перший ХарківПрайд. Не впевнена, що це пов’язано із владою, але це точно пов’язано зі свободою. Це було важко, але раніше це було неможливо. Зі мною інакше розмовляла поліція. Реформа триває вже довго, але тільки цього року зі мною розмовляла поліція, хоча і в присутності іноземних представників.

Я вважаю, що нам додалося роботи, бо влада її не зробила.

Альона Луньова, менеджерка з адвокації ZMINA. Центр прав людини

Ситуація змінилася, але під Маніфестом я би підписалася ще раз. І ще трішки розширила б його. Я би хотіла, щоб влада була трішки передбачуванішою, щоб ми могли уявляти, який крок буде далі. При тому, що деякі речі, які зараз почали з’являтися, важко було уявити ще рік тому: відновлення мосту в Станиці Луганській, питання, що стосуються мешканців окупованих територій, нова політика.

Якщо ми хочемо побудувати правову державу, то хочу, щоб політику вели за певними векторами. Якщо вектор заданий, то не страшно, що наступний крок буде не такий, як ми очікуємо.

Інша проблема — не-комунікація із громадянським суспільством. Вона проходить в односторонньому порядку. Вони не залучають нас до прийняття рішень, не залучають до обговорення, а лише інформують.

Люди, що прийшли до влади, нас трішки побоюються: активістів, громадський сектор, бо вони не знають, що з нами робити. Але нам потрібно робити те, що ми зазвичай робимо: бути готовими до якісних експертних рішень.