«Ми не хочемо здаватись»: як Київ та малий бізнес прокидаються після карантину — репортаж

— Скільки коштує полуниця? — питаю у продавця в чорній масці, що спала нижче носа, на Житньому ринку.

— 100 гривень за коробку, вам за 90 віддам, — відповідає чоловік.

Торговця звати Хасім. Він стоїть у спорожнілій будівлі ринку майже біля самого входу. Окрім полуниці продає гранати, лимони, огірки та сік. Чоловіка пустили на місце площею не більше двох метрів у магазині з елітними сирами, оливками та соусами.

Я веду носом на ціну Хасимової полуниці та на прощання питаю:

— А базар коли відкриють?

— У вівторок мають, завтра, проведуть інспекцію там, — каже він.

У цьому районі Подолу, де завжди повно хіпстерів, торгівлі домашньою консервацією на землі та літрів дешевого алкоголю — зараз тихо. Навіть біля Фролівського монастиря не так людно. Та Поділ не спить, так, ніби дрімає.

Більш помітними та видимими під час карантинної дрімоти міста стали бездомні. Вони, як і раніше, займають лавки у парках для обіднього відпочинку, але окрім них тут тепер майже нікого немає. Їхні обличчя та руки загорілі, подекуди подерті, або ж зі слідами запеченої крові. Повз них лише зрідка проходять патрулі поліції у зелених жилетах та масках.

— Але ви після мене будете, — каже до мене чоловік в черзі до перукарні на вулиці Костянтинівській. Він помітив, що я хочу зайти в середину, але в салоні все розписано від учора.

У перукарні працюють три майстрині. Увесь карантин вони були вдома. Кажуть, це «вдарило» по їхнім гаманцям. Одна із них — Тетяна. У неї ідеально підстрижене волосся і я починаю трохи соромитись своїх поламаних за карантин пасм.

— Грошей немає, дітей годувати треба. У мене їх двоє. Ви уявляєте як це? Увесь карантин вдома. А на роботі ми відпочиваємо. Ми живемо роботою, — каже Тетяна.

Жінка палить тонкі сигарети та весь час поправляє маску. Майстриня розповідає, що в перший день послаблення карантину до них записались десять відвідувачів.

— У багатьох же вихідний зараз. Ті, що дзвонили, питали, як багато нас працює в салоні? Але ми й не усі на роботу вийшли. У нас більше майстрів, ми просто так розбили роботу.

Поруч із перукарнею — декілька крамниць із кавою. Власники відкривають двері чи вікна, кладуть поряд антисептики, рукавички та серветки. Одна із кав'ярень зробила фарбою розмітку на асфальті. Квадрати дистанцією метр чи півтора. У них стоять 5-6 людей.

«Хто тут замовляв «капч»? — кричить офіціантка і виносить капучино.

Фотографка, режисерка та співзасновниця кафе «Veterano Brownie» Юлія Кочетова-Набожняк зустрічає нас на вулиці у масці. Місце, де печуть тільки десерти брауні, Юля разом із чоловіком відкрили минулого року. За час карантину, розповідає, продажі впали лише на два відсотки.

— Тьху-тьху, але по цифрах це типу нічого. Спрацювала безкоштовна доставка. Звичайно, збільшились транспортні витрати. Але щось зменшилось. Ти просто щось оптимізуєш, у щось вкладаєш, — каже дівчина.

Зараз заклад робить «підвішені брауні» для медиків. Будь-хто може замовити шоколадний пиріг та залишити у закладі, а власники вже відвезуть його лікарям. Проте, розповідає Юля, на початку карантину готувались до повного локдауну із забороною на пересування. Тоді вона разом із командою розвозила пакети з їжею своїм працівникам.

— Бо ти береш відповідальність за людей. Багатьом із них по 22-23 роки, вони переїхали сюди, у них немає тут батьків, фінансової подушки, когось хто буде вирішувати за них проблеми. Тут дуже багато молоді, які самі будують своє щастя і самі йдуть своєю дорогою. Було дуже приємно, коли вже пройшов шок перших декількох тижнів, одна наша бариста сказала: «Я була так розчулена, коли приїхала додому, а там стоїть пакет із продуктами. Я зрозуміла, що про мене хтось піклується, що я тут не одна», — додає Юлія.

Зберегти працівників та проєкт було першочерговим для подружжя: «Ми не хочемо здаватись. Ми, напевно, не вміємо».

Ми прощаємось із Юлею та ідемо в бік Андріївського узвозу. Він порожній. Декілька ковалів та різьбярів виклали свої вироби. Але немає для кого. Поодинокі пари підіймаються схилом, не затримуються надовго.

Далі — Десятинна Церква, Пейзажна алея, Львівська площа та Золоті ворота. Усюди однаково. Пусто, тихо, зелено від каштанів.

Дорогою заходимо до пиріжкової «Ярослава».

— Із вишнею та сиром, — замовляю.

Продавець складає усе в один пакет. Наважуюся: їсти зараз чи потім. За три години прогулянки містом не було можливості помити руки. Врешті згадую, що пандемія навчила завжди мати із собою санітайзер. Розприскую його на долоні, від того трохи тхне спиртом, але тепер можна їсти.

Вже під кінець прогулянки помічаємо першу відкриту літню терасу. Ресторан ліванської та європейської кухні. На вітрині написано: «халяль». Трохи незвично посеред пустого міста знайти ніби звичне життя. Таким, як до карантину — з голосною музикою та розмовами просто неба. Проходимо всередину майданчика та помічаємо, що кожен тут тримає дистанцію — правила все ще діють.