«Мій син загинув на "Азовсталі". Я хочу, щоб ви про нього розказали!»

Зі слів, які я винесла у заголовок, розпочалася наша довга телефонна розмова з Наталією, мамою Євгена Лєпіна, воїна полку «Азов». Він до останнього захищав Маріуполь. Наше спілкування продовжилось уже в Ірпені. Сюди Наталія втекла зі зруйнованого Маріуполя з сестрою Ларисою. Жінки виїхали з окупованого росіянами міста 15 травня. На підконтрольну Україні територію добиралися два тижні — через росію та Білорусь.

«Які татуювання? Там тіла вже у такому стані, що ти нічого не опізнаєш»

Зараз Наталія разом із невісткою Олею чекають на тіло Євгена. Його привезли до Києва ще 6 червня. Але бюрократична тяганина до цього часу не дозволяє поховати Женю. Військкомат, поліція, патронатна служба — і знову по колу. Куди далі звертатись, Оля просто не розуміє. А відповіді на це запитання ніхто не дає.

«Коли загинув чоловік, мені сказали — все згодом, просто чекайте, створили групу в телеграмі з родичами загиблих. От привезли тіло. 5 червня повідомили мамі: тіло вашого сина приїхало. Куди? Що? Нічого. 6-го зранку мені дзвонить поліція і каже: дайте нам документ про те, що ваш чоловік загинув. В мене немає таких документів. Кажу — ось тільки тіла приїхали. Куди? Що? Вона мені говорить: тіло вашого чоловіка в Києві, на вулиці Оранжерейній. А! Дякую, що сказали».

Опізнання тіла — окрема процедура. Тут теж виникла плутанина. В поліції стверджують, що тіло Євгена Лєпіна опізнали за татуюваннями, у патронатній службі кажуть, що за формою. Родину до цієї процедури поки не допускають, чекають на результати тесту ДНК.

«Я телефоную Наталці в патронатну службу: “Наталочко, мені тут дзвонять із поліції стосовно ДНК…” Вона каже: “Що поліція розуміє? Це ж усе не так швидко, не так легко”. Я її питаю: “А можна дізнатися, за чим опізнали мого чоловіка?” — “За формою”. А ми лежимо з мамою на дивані: “За формою?” — “Ну так, за шевронами, у них же наліпки”. Говорю, що мені поліція сказала, мовляв, за татуюваннями. — “Які татуювання? Там тіла вже у такому стані, що ти нічого не опізнаєш”».

«У мене такі асоціації, ніби це День пам’яті, але насправді — день мого весілля»

Оля показує весільні фотографії, читає повідомлення від Жені, посміхається.

«Серденько моє, я така зараза, що хрін мене здихаєшся. Люблю тебе безмежно. Все буде добре. Ми назавжди разом».

«Ти — моя зараза. Безмежно люблю».

Фотографіями Євгена заставлена вся квартира. Оля пригадує, як вони познайомилися в Ірпені лише півтора року тому. Тоді Женя приїхав до свого друга в гості. І йому так сподобалась Оля, що вже за місяць під час телефонної розмови запропонував їй одружитись.

«Ми тоді з’їхали з цього питання. Але вже 30 серпня на кухні вирішили, що нам кров з носа треба одружитись. 24 вересня я приїхала в Маріуполь, ми подали заяву, 25-го розписались. І цього дня в нас була така весільна подорож: ми поїхали в Урзуф, на День пам’яті загиблих “азовців”. А тепер я дивлюсь на ці відео, і в мене такі асоціації, ніби це День пам’яті, але насправді — день мого весілля».

«Картина, як із фільму жахів»

14 лютого, за 10 днів до повномасштабного вторгнення росії в Україну, Євген у справах поїхав в Урзуф (село в Маріупольському районі).

«У нього невдовзі вже мав закінчуватися контракт, і його переводили в Київ. Тобто в лютому на мій день народження ми приїхали сюди з Маріка, у нього була зустріч із керівництвом — і все, його мали перевести. У ніч проти 14 лютого він поїхав назад в Урзуф. А я 25-го мала їхати туди», — розповідає Оля.

Але вже 21 лютого Євген зателефонував дружині й категорично заборонив їй приїжджати. І недарма.

У Маріуполі почалися жахи. Мама Євгена Наталя ретельно записувала в щоденник усе, що бачила і відчувала.

Щоденник

«Перший день війни.

Про війну просто між собою не говорять. Наташа була на роботі. Антон чекає на рашку. Повна невизначеність. Нічого не зрозуміло. Ввечері дзвонила Олечка. У них жах. Вони в магазині влаштували бомбосховище. Усі сидять там».

Щодня Наталя описувала події, які відбувалися на її очах. Перші вибухи, перші знищені будинки, мародерство… і зраду маріупольців. Деякі сусіди розповіли росіянам, де живуть родини «азовців». І тоді в маріупольському будинку Наталі почалися багаторазові обшуки.

«Сусіди знали, що він уже в “Азові”, і не казали нічого, але один такий знайшовся. Також сусід, я його знаю, не буду називати. І вони прибігли, був паспортний контроль», —розповідає мама Євгена.

Щоденник

«14-й день війни.

Пройшлися проспектом. Усі магазини пограбували, скрізь валяються папірці та сміття. Чоловіки всюди пиляють дерева, люди готують їжу на вулиці. Картина, як із фільму жахів. Ми зайшли до шпиталю. Жека (син — ред.) говорив, що зв'язок можна тримати через госпіталь. Але мені сказали, що можна лише дізнатися, чи є він серед поранених. У списках його не було, і від цього я вже була щаслива».

«Чорний-чорний дим завжди над “Азовсталлю”»

З 18 березня активні бойові дії перекинулися з міста на «Азовсталь». Попри те, що Маріуполь на той час уже був окупований росіянами, територія комбінату залишалася під контролем України. На «Азовсталі» разом з іншими бійцями був і Євген Лєпін із позивним «Ліпа».

Біль, сльози і молитва. Щодня з вікон власного будинку Наталія спостерігала, як росіяни знищують «Азовсталь». Знати, що десь там її син, було пеклом.

«“Азовсталь” переді мною на горизонті. Зовсім недалеко, кілометрів 7-8, якщо по прямій. І він постійно чорний. Чорний-чорний дим завжди над “Азовсталлю”. Вони просто знищували все. То було дуже страшно. Літаки літають. Дивишся — 7-8 бортів, розвертаються. Все небо списане, якщо немає хмар. Рідко небо було чисте. Усе в тих хвостах від ракет і літаків. От вони відстріляються кожні три секунди впродовж 20 хвилин. Наступні 20 хвилин немає, інший заходить. Коли ми ходили забирати трудову книжку на Ілліча, де я працювала, там потрібно було пройти повз мерців. Трупи вже були чорні, а одне тіло їла собака… То було страшно, ніхто їх не прибирав».

«Бомблять, але ти не переживай, все добре»

Дружина Жені — Оля — розповідає, що до 15 квітня чоловік її постійно заспокоював, казав, що все добре. Писав, що впораються.

«Ми сильні, ми справимось. Нам просто потрібна допомога зброєю. Людей нам не треба, ми сильні, все буде добре». 

«Я кожного дня писала — ти ж тільки повернись живим… “Ти що? Я повернусь, я ж тобі обіцяв, у нас стільки планів. Ні-ні, все добре”. До 15 квітня в нього все було добре».

«Ті, хто кричить про жахіття війни — і йде бомбити й убивати, заслуговує на найважче покарання»

15 квітня на «Азовсталі» точились інтенсивні бої. Саме цього дня Євген Лєпін перестав виходити на зв’язок. Оля почала телефонувати всім, кого знала — від побратимів до командирів. А втім, тоді ніхто чіткої відповіді не дав. Оля не стримує емоцій.

«16-го мені ніхто не пише, ніхто не відповідає, відео жодних нема. Я думаю — проблеми зі зв'язком. 17 число — те ж саме, проблеми зі зв'язком. 18-го мені від побратима приходить повідомлення, бо я ж їм пишу. Каже: “Я зараз дізнаюсь, як Ліпа”. Це було о 13:40. За сім хвилин мені написали: “Мої співчуття, але його більше немає”. — “Як це сталось?” — “Авіабомба”».

З цього дня щоденник Наталії, мами Євгена, наскрізь пронизаний горем і відчаєм.

Щоденник

«День 80. 

Я живу одним днем. Навіть не боюся за своє життя. Мені все одно. Рашка зламала моє життя. Моє оточення. Вони просто звірі. Ті, хто кричить про жахіття війни — і йде бомбити й убивати, заслуговує на найважче покарання».

Попри особисте горе, жінка годувала сусідських дітей, приймала у власному будинку людей, які втратили домівки. А потім проходила «фільтрацію». Наталія посміхається — мовляв, того «судного» дня їм пощастило. Було 9 травня, окупанти святкували й особливо нікого не перевіряли. Врешті-решт на клапті туалетного паперу все-таки поставили штамп — «Дактилоскопирован».

А вже за кілька днів черговий шок — вони з сестрою можуть виїхати, але виключно в росію. Усіма правдами й неправдами протягом двох тижнів через росію та Білорусь жінки добиралися до України. Тут Наталію вже чекала невістка Оля.

Зараз для того, щоб хоч трішки відволіктися, жінки волонтерять. Наталія допомагає готувати їжу для тих, хто цього потребує. Оля їздить у Вінницький госпіталь доглядати за пораненими військовими. Але ненароком дівчина зізнається, що тепер мріє піти у військо — помститися росіянам за те, що забрали у неї найдорожче, її Женю.

Листування

Оля: я завжди тебе чекатиму

завжди

бережи себе, ти все моє життя

люблю безмежно

Женя: ти теж бережи

           люблю безмежно

Матеріал створений за підтримки «Медиасети».

Авторка: Інна Попович