Мой язык русский. Наша мова — українська

Вільно створити Telegram-канал, вести репортажі в Instagram, або писати у Facebook — це все доводить, що сьогодні усі ми — медіа. Свободу слова не спинити. Але з силою приходить і відповідальність. До дня свободи преси hromadske попросило 6 відомих журналістів поділитися з нами їхніми принципами, настановами, якими слід керуватись у світі, де кожен — сам собі незалежне медіа.

У цій колонці не має бути жодного слова російською, крім перших трьох у заголовку.

Не вірте, коли нас намагаються переконати, що «мовне питання» не розокремлює нас. Не є тут доказом жодні результати соціологічних опитувань, в яких розставляємо те, що нас турбує, за ступенями стурбованості. Ми часто не усвідомлюємо, на яких рівнях це розокремлення відбувається. Доказом є повсякденність життя — нинішнього і майбутнього.

У черзі на посадку до літака, коли я востаннє повертався в Україну з-за кордону, української майже не було чути. Як воно і буває в туристичних подорожах. Років три тому я вперше усвідомив (до того відчував), що за кордоном на тяжких роботах працюють переважно україномовні українки та українці, а відпочивають переважно російськомовні. Принаймні, у європейських країнах на захід від України. Принаймні, в мене таке враження склалось на підставах спостережень і досвіду. А хто тяжко працює, ті літаками в Україну, як правило, не повертаються. Мова виокремлює українок та українців за класовою ознакою за кордоном, як і вдома.

У літаку, щойно я вмостився, молодик років двадцяти восьми запитав англійською, чи не пересяду я вперед, щоби він міг сидіти поруч із другом. Почувши його акцент, я відповів українською, що звісно ж, пересяду. І тут мені доведеться порушити дану в першому реченні обіцянку, бо молодик сказав російською: «А, так Вы говорите по-нашему». Досі не отямившись від роздратування російськомовною чергою, я різко відповів, мовляв, якщо наша мова українська, чому він не розмовляє українською. Молодик пробурмотів у відповідь щось на кшталт, що і він, і його друзі можуть українською, якщо справді треба, але ж яка потреба у цьому випадку.

У тоні молодого пасажира не було агресивності, як, утім, не було і спроби уникнути загострення. І це означає, що не було усвідомлення того, що я був за мить від емоційного зриву (важка була та моя подорож, не туристична, а тут ще такі суперечності — мова «наша», а розмовляти нею нема потреби).

Проте була, певно, здогадка, що у розокремлено-перемішаному житті світу цьому незнайомцю і багатьом іншим потрібне відчуття належності до спільноти не окремої, але відмінної від інших спільнот. Щоби точно знати: мені, тобі, їм легко визначити — цих людей я маю право попросити про допомогу у скрутну хвилину, а вони мають таке саме право щодо мене.

І от що я вам пораджу — тим, хто дочитав до цього речення: якщо ви зараз на карантині, скористайтесь нагодою навчитись української чи покращити знання і навички користування українською. Дуже знадобиться після закінчення цієї нашої спільної біди.

Сполучати у собі відмінність і подібність можна — якщо подібність дає нам відчутні переваги спільності, а відмінність увиразнює переваги окремішності. Єдність і боротьба протилежностей, що не кажи. Тому багато хто з нас можуть і мають сказати дещо подібне до двох речень, що в заголовку.

До речі, хто досі не знає української, але читає російською, я готовий для вас перекласти цей допис російською. Ви маєте право у той спосіб, який вам зручніший, дізнатись про те, що я вважаю (якщо, звісно, вважаєте за корисне дізнатись). А я маю право співвідносити власну зручність із бажаною дієвістю способів.

Плутано? Непереконливо? Суперечливо? Можливо. Але ж думки на карантин не заженеш.

От пишу все це — і зупинитись не можу, бо тема така нескінченна. А тому вихід один — поставити підпис. Все одно вирішуватимете щодо себе ви.