«На 18-ліття мені подарували бронік та каску», — розмова з Івоною Костиною, головою Veteran Hub

Чи можна знайти свою справу в житті та досягти успіху, якщо не маєш вищої освіти і навіть не здав ЗНО? Чи безпечно неповнолітній дівчині, яка не має закордонного паспорта, самостійно подорожувати автостопом Європою? Чи є в Україні молодь, яка володіє англійською мовою краще, ніж російською?

22-річна Івона Костина, голова платформи Veteran Hub, на ці питання відповідає ствердно. Громадське поговорило з Івоною про її незвичний життєвий шлях, а також про Майдан, АТО та про діяльність у справі реабілітації ветеранів. Розмову записано для програми «Життя інших» з Тетяною Огарковою. Публікуємо скорочену версію, повну розмову дивіться на відео.

Ти — голова платформи Veteran Hub, тобі 22 роки, коли почався Майдан ти навіть не була повнолітньою. Під час розгону студентів 30 листопада 2013-го року, ти була під стелою. Як це було?

Мені було 17, коли почався Майдан. А та ніч... напевно, тоді це було найбільшим актом фізичного насильства в моєму житті. Ми були в центрі самої стели, але мені вдалося вихопити звідти ще двох дівчат, і ми втекли.

Всі, хто були довкола, постраждали набагато більше. Ми бачили, як людям розбивають голови, як їх забивають кийками.

І вже наступного ранку ти знову була на Майдані?

Тоді ми втекли з Майдану, сховалися на Бессарабській площі в якійсь піцерії, змусили дівчат зачинити двері і викликали моїх батьків, які приїхали за нами машиною о четвертій годині ранку.

Вранці ми доїхали до Михайлівського собору, долучилися до людей, які там були. Моїх знайомих, з якими ми тікали, забрали автобусами додому у Львів, а я пішла на свої курси. Я тоді вчилася на бармена.

Чому на бармена?

Я хотіла подорожувати, а це були легкі гроші, як мені тоді здавалося, і це була дуже легка освіта. На цих курсах у мене стався конфлікт з людьми, які їх викладали. Вони дуже поверхнево розуміли те, що відбувалося. Говорили про Майдан так: «у мене є бізнес», «мене це не хвилює, це мені зашкодить».

У мене тоді була травма, я щойно пережила складні для мого віку події, і мене це дуже «винесло». Я дві години по телефону переказувала мамі, плачучи, те, що відчуваю. Я пішла з тих курсів і ніколи більше туди не поверталася. А вже наступного ранку мене мама виштовхала в 11-й ранку на Майдан.

Чи мама не боялася тебе відпускати?

Напевно, боялася. У неї теж є своя політична позиція. Вона розуміла, що відбувається, і що я все одно там буду.

Вранці я прокидаюся, і мама каже: там сьогодні марш, там купа людей, давай, їдь. І я поїхала. Першого грудня ми зібралися під стелою. Люди, які були там уночі 29 листопада, тепер позначили себе розпізнавальним знаком. Ми всі нарешті познайомилися, і вирішили залишатися на цьому місці. Відтоді ми чотири місяці працювали на кухні під цією стелою.

Про життя в Африці, британську та українську освіти

В дитинстві ви довго жили в Африці, і навіть початкову школу ти відвідувала в Африці. Як так сталося?

Ми багато подорожували в дитинстві. В мене дуже багато яскравих спогадів з півторарічного віку, коли ми подорожували круїзом по Європі. А потім мій батько отримав роботу в Африці в українському посольстві. Спершу в Лівії, потім в Нігерії. Загалом ми майже три роки прожили в Африці. В обох країнах десь плюс мінус по півтора роки.

Я вчилася у британській школі, це була позиція батьків. Тоді в українські посольства оплачували дітям працівників лише російську школу. Самостійно платити за школу було доволі дорого, порівно з зарплатою, але мої батьки на це пішли. Вони сказали, що для них важливо, щоби я перейняла іншу культуру, мала інші зв'язки, знайомства та досвід.

Вони не віддавали мене в російську школу, адже вся родина була україномовною.

Чи можна сказати, що ти знаєш англійську з дитинства?

Я її вивчила раніше, ніж російську. Ми не спілкувались вдома російською майже, лише з бабусею інколи, тому англійську досконало я вивчила раніше, ніж російську.

Згодом ви повернулися в Україну, і ти пішла до звичайної української школи тут, у Києві. Чи був контраст? Як система освіти відрізняється?

Для мене це був дуже складний перехід. У британській освіті акцент на тому, щоб ти зрозумів те, що тобі викладають, пройнявся,обрав, саме те, що цікаво тобі в чому ти хочеш розвиватися.

Система викладання дуже логічно побудована. Якщо ми вивчаємо певний історичний період, то математика і всі інші дисципліни підтягнуті під цей історичний період у той самий час навчання.

Наприклад, якщо з історії вчимо Давній Рим, то на творчих заняттях малюємо щити Римської імперії, а потім, на уроках фізкультури, з цими ж щитами вибудовуємося в «черепашки», якими вони ходили.

В українській освіті все було заточено більше на здачу іспитів, що в принципі не стояло як пріоритет у британській освіті. Там іспит був радше перевіркою самого себе, тож у мене ніколи перед ними не було страху. В принципі, цей страх не вибудувався в українській школі. Слава богу, це база, яку не переламали.

Про автостоп, мандри та комуну 

Після завершення школи батьки відпустили тебе мандрувати автостопом за кордон. Це була Франція?

У 15 років, коли я приїхала з чергового фестивалю і мала піти в 11 клас, сказала: «Мамо, я не поступаю в університет. Я не знаю, чим хочу займатися, я не буду витрачати 5 років свого життя незрозуміло на що».

Мама засмутилася, але в неї була подруга, яка працювала деканом одного з університетів. Коли моя мама поскаржилася їй, та відповіла: «Це найкраще рішення, яке вона може ухвалити в 16 років». Це була достатньо авторитетна думка для моєї мами, щоб не змушувати мене обирати університет.

Ще через декілька місяців я прийшла до батьків і сказала: якщо ви були готові інвестувати в мою освіту, чи не могли б ви допомогти мені інвестувати в мою життєву освіту, відправити мене подорожувати?

Серед моїх друзів з 16-річною дівчиною їхати ніхто не хотів, бо це велика відповідальність, тому я прийшла до мами і сказала: «Я їду сама, я буду обережна, але я хочу поїхати». Ми дуже довго сварилися через це. Я певна, що їй було дуже непросто мене відпустити. Потім нам з нею було непросто переконати батька, адже я потребувала дозволу на виїзд.

У тебе ще навіть не було закордонного паспорта?

В мене був проїзний документ дитини. І в усіх аеропортах мене запитували, чи подорожую я з дитиною, бо я виглядала трошки старше свого віку.

Я полетіла в Португалію. А звідти доїхала до Франції. Там я познайомилася з австралійкою, яка вивчала мистецтво і теж подорожувала Європою.

Нам було комфортно удвох. З нею ми дісталися до комуни. Всю дорогу я дуже хотіла спагетті з помідорами. І от коли ми прийшли, там було багаття, довкола якого сиділи люди. На вогні стояла величезна пательня, а на ній — спагетті з помідорами!

Наступного ранку ми зрозуміли, що ми в комуні, де живуть хіпі. Вони живуть там просто так, обирають такий стиль життя, там не потрібно нічого платити, нічого робити, ти можеш допомагати, можеш не допомагати.

Мені там було настільки комфортно, що я вирішила залишитися. Там не було нічого: не було інтернету, струму, тобто там не можна було зарядити телефон. Я на останній зарядці сказала батькам: отут я знаходжуся, у мене все добре, я спущусь в місто, заряджуся, але зв’язку у мене зазвичай не буде.

Я почала вливатися в цю спільноту. Якоїсь миті відчула себе монгольською жінкою, яка виносить килими з юрти.

А спілкування? Це були цікаві люди? Про що були розмови?

Вони були не настільки цікаві своїми життєвими досягненнями, а радше тим, що це закрита спільнота, в якій дуже типові чіткі ролі, які вони обирали відповідно до своїх схильностей. Є ролі, які мають обов'язково бути зайняті, навіть якщо людина під них не ідеально підходить. Моя роль була — готувати їжу і оберігати це колективне місце.

Тобто кухня Майдану — це було продовження того досвіду насправді?

Так. Я занурилася в це життя, воно мені дуже подобалося. Це був такий консервований життєвий досвід. Туди приходять люди, на яких ти не можеш жодним чином вплинути. Людина може просто прийти, і ти повинен з цим бути. Ти не можеш її вигнати або скерувати в потрібному тобі напрямку, адже ти теж гість. Ти маєш навчитися із цим бути. Там у мене було найбільше важливих життєвих осяянь про те, як люди спілкуються між собою.

Цей райський в якомусь сенсі досвід обірвався, адже ти повернулася.

В якийсь момент я собі уявила зимові фотографії, де я стою на фоні юрти. А через півтора місяці почала задумуватися про те, що я або зараз залишуся і буду будувати щось тут, або повинна рухатися далі. Для мене це був складний вибір, тому що мені дійсно подобалося. Я зрозуміла, що хочу рухатися далі, я готова залишити цю комуну як спогад, як місце, куди я можу колись повернутися, якщо вона ще буде існувати.

І я полетіла додому навіть раніше, ніж закінчилася віза і мій план. Мені просто було достатньо. Я не сумувала за домом, не мала бажання повернутися. Я просто відчула, що мені наразі досить, і можна рухатися далі.

Я пішла вчитися на курси барменів, і от буквально через два місяці після мого повернення почався Майдан, і все змінилося.

Про Майдан як спільноту та Устима Голоднюка

Що поєднує той досвід, який був у тій комуні, із Майданом, і тим, що відбувається зараз? Наразі ти також працюєш у спільнотах, але це вже ветеранські спільноти.

Майдан був доволі складною спільнотою, в якій я відігравала свою роль. На мене поклали дуже багато відповідальності, мені було 17 років, і не з усією цією відповідальністю мені було легко давати раду, тому що це була спільнота дорослих людей, дуже різних, з різним соціальним досвідом.

Один із охоронців нашої кухні — чоловік, який відсидів за вбивство дванадцять років, він пиячив. Я не могла його усунути з цієї спільноти, мені бракувало сили. Але в певний момент у нашій компанії я стала для нього єдиним авторитетом, він максимально мене слухався, все виконував.

Що на нього діяло?

Я думаю, що повага. Я завжди намагаюся спілкуватися з людьми з повагою, незалежно від їхнього попереднього досвіду. Якось мала з тим чоловіком довгу бесіду, в якій довела йому, що якщо хочеш бути частиною спільноти, то повинен їй відповідати, мати певні цінності. І він почав відповідати.

На самій кухні було дуже багато моментів, до яких я була не готова, — пліток, інтриг. Коли люди довго живуть в одному просторі, у них починаються звичайні соціальні процеси. Спільнота не стає ідеалістичною від того, що її назвати Майданом. Вона просто відображає те, що є в суспільстві.

20 лютого 2014-го у тебе загинув друг на Майдані. Це Устим Голоднюк. Розкажи цю історію.

Через якийсь час я почала приходити на Майдан уночі. А згодом зрозуміла, що вже напевно три тижні не бачила сонця. Бо дні короткі — я їду додому і ще темно, приїжджаю на Майдан — вже темно.

Я вирішила залишитися до восьмої ранку, щоби просто побачити, як сходить сонце. З-за готелю «Дніпро» було видно, як щоранку о 7.30 вилітають птахи. Це була неймовірна картина — вони вилітали кожного раноку в один і той самий час. І після цього сходило сонце. Я залишилася до цього моменту. І тут коли сходить сонце, з’являється на стелі Устим. Нізвідки прийшов, каже: «Я Устим». Я кажу: «Я знаю».

Ми дуже сильно подружилися. У нас була хороша компанія, ми дуркували. Це був досвід дружби, безпеки в спілкуванні. Зараз розумію, що можливо він трошки романтизований. Але для мене настільки цінно, що ті три місяці все було саме так, романтизовано, по-юнацьки, дуже наївно, але дуже глибинно.

Устим часто приїжджав до нас додому, ми його затягували на сніданок. Звісно, в якийсь момент він став похмурим. Він розумів, до чого це все йде. Вони готувалися, вчилися оборонятися. Якось він прийшов до нас і сказав: дівчата, якщо треба буде піти вперед, я буду серед тих, хто піде вперед. Ви просто повинні бути до цього готові, я до цього готовий, я цього хочу. Потім були події 18 лютого.

Ми дуже мало перетиналися усі ті дні, тому що нас якось розкидало. Він бився, майже не спав.

А 20 лютого нам позвонили. О дев’ятій ранку я якраз їхала на Майдан, мені подзвонила мама, і каже: «Устима вбили».

Наступного дня, здається, привезли труну з його тілом. Це було таким переломним моментом — побачити що його справді немає, що він ось тут.

Про повноліття в зоні бойових дій, ветеранів та мистецтво жити

Далі в твоєму житті дуже швидко з’являється ветеранська спільнота, війна, люди, які мають дуже травматичний досвід. Як це почалося?

Я почала їздити в зону АТО. Це було логічно. Мені там виповнилося 18 років, і на повноліття мені подарували броник і каску, що було дуже символічно.

Одного разу, коли я приїхала, у нас зламалася машина, ми шість днів просиділи без машини. Ми змушені були залишитися, це була зима. Я вперше спілкувалася з військовими так серйозно. Ми говорили на теми сім'ї, друзів, які вдома, їхні переживань, їхні ротації.

Я зрозуміла, що мої переживання після Майдану можуть бути чимось схожими на це. І я подумала: можливо, цей досвід можна об'єднати, застосувати з користю для них. Після повернення в Київ я почала шукати людей, які цим займаються, писати перший драфт проекту на цю тему. Тоді це було не настільки популярно.

Згодом я познайомилася з організацією «Побратими», з якою з вересня 2015-го дуже тісно працюю, і з ними врешті ми створили Veteran Hub. Ми разом упродовж цих років виробляли певне ставлення до того, чим є ветеранська спільнота, що їй потрібно. Ми їздили за кордон, познайомилися з багатьма фахівцями у сфері ветеранських справ. В Україні ця сфера тільки зароджується, а у світі вже існує понад 20 років. Вони чимало зробили для того, щоб ми зараз були там, де ми є, — купа досліджень, проектів, на яких ми можемо вчитися.

Війна триває з 2014-го року, вона сильно змінилася за цей час. Чи спільноти й люди, з якими ви працюєте, змінюються, чи змінюється потреби?

В 14-му році ми були розгублені, адже досвід, з якими зіткнулися, був для нас незвичним. За 5 років це стало частиною життя не тільки ветеранів, а й кожного, хто живе в Україні. Ми всі живемо в інформаційному просторі, в якому щодня щось відбувається. Ми всі живемо в небезпеці, вчимося з нею бути, давати їй відсіч навіть на рівні власного життя.

Раніше ми вміли тільки виживати, а зараз перед нами найбільший виклик — навчитися жити навіть у тих обставинах, в яких ми є. Насолоджуватися життям, продовжувати його, робити щось цінне, за що варто було би воювати.

Зараз ветерани, особливо ті, хто повернувся раніше, вже перетворюються на спільноту, яка створює щось нове. Якщо спочатку їм потрібно було закрити власні питання, то зараз вони вже переходять до питань про те, що можуть дати суспільству.

Ти голова платформи Veteran Hub, обличчя цієї вже доволі великої структури. Тобі 22 роки, ти дівчина, ветерани, як правило чоловіки, дуже часто дорослі. Чи виникали питання на кшталт, «а чому оця дівчинка знає, що мені потрібно, чому я мушу їй довіряти?»

Я ніколи не позиціонувала себе як того, хто вирішить, як це має бути. Я створюю умови для того щоб була можливість вирішувати. Я менеджер. Я вмію зробити так, щоб люди зійшлися і поговорили про важливі теми. В цьому моя сила як керівника проекту.

Моє завдання — спрямувати їх, модерувати, об’єднувати, знаходити спільну мову, але не вирішувати за всіх, як їм це потрібно.

Але ми не є єдиними творцями всього, ми — платформа. А на цій платформі вже працюють люди, які фахово вміють робити це в своїх напрямках.

Де ти себе бачиш через 10 років? Війна, будемо сподіватися, рано чи пізно завершиться. Проблема ветеранів зникне? Можливо, якісь інші закриті спільноти, які переходять у відкритті, будуть тебе цікавити?

Процес ветеранського переходу від одного статусу до іншого доволі подібний на мою думку, на процес міграції. Коли люди змінюють закриті культурні спільноти на великі глобалізовані.

Ми це бачили, коли через конфлікт у Сирії багато людей мігрували до європейських країн або до Штатів і осідали там. Їх складнощі з інтеграцією в цій спільноті були інакшими, але в чомусь мали подібний алгоритм.

Я бачу себе через 10 років як людину, яка використовує досвід ветеранських спільнот як інструмент для того, щоб зрозуміти більші процеси, які відбуваються в спільноті людей залежно від зміни перебування в просторі або їхнього переходу від своїх традиційних спільнот до відкритих.