«Найскладніше — жити звичним життям. Для мене це неможливо». Михайлина Скорик-Шкарівська про Бучу після окупації

До місцевих органів управління її привела особиста драма й бажання знову стати активною. Михайлина Скорик-Шкарівська — депутатка Ірпінської міської ради, а з травня 2022-го — заступниця міського голови Бучі. Вона відповідає за залучення в міський бюджет міжнародної допомоги й розриває шаблони: жінка з дитиною може бути в керівництві міста навіть після трагедій, які спіткали Бучу, — коли обсяги роботи в міських чиновників величезні. 

В інтерв'ю hromadske Михайлина розповідає про свою політичну кар'єру, що почалася в київському передмісті, евакуацію та повернення до Ірпеня, вибиті вікна в її домі та повільне повернення Бучі до нормального життя.

День Бучі

Із заступницею міського голови Бучі Михайлиною Скорик-Шкарівською ми зустрічаємося на день міста, який цього року відзначають під гаслом «Вистояли — відбудуємо».

Михайлина виходить із короткою промовою, потім дає інтерв'ю журналістам, неодноразово наголошуючи: попри те, що Буча — місце трагедії, громада хоче, аби місто стало й символом відновлення України.

«України, яка вистояла. України, яка бореться за ту велику перемогу, на яку ми зараз всі чекаємо», — каже вона.

Далі ми їдемо вулицями Бучі. Заступниця мера розповідає про катівні, що лаштували окупанти, про місця поховання, про колосальну роботу з ідентифікації загиблих.

«Це було важко, — продовжує Михайлина, кермуючи автівкою. — Але маємо налагоджений процес та вважаємо, що бучанський досвід може бути корисним усій Україні».

Михайлина показує зруйновані будинки та звертає увагу на машину, що їде попереду, — та навантажена новими склопакетами. Розповідає, що відкриваються ресторани, у які нема часу ходити, та супермаркети. Бізнес повертається до міста, і це важливо, каже чиновниця, бо це — податки в міський бюджет.

Михайлина справляє враження надзвичайно сильної жінки. Вона зосереджена та уважна, нічого не випускає з поля зору й міцно тримає за руку сина.

У міську раду заходила, розуміючи, що це «чоловічий світ»

Михайлина Скорик родом із Дніпра. До столиці переїхала на навчання в Інституті журналістики, тут же почала свій шлях як журналістка. Коли зустріла чоловіка, оселилася в його рідному Ірпені. Спочатку, каже, містечко поблизу Києва вражало тишею — хотілося міського шуму. Але з часом затишок передмістя відкрив свої переваги.

Саме тут розпочалася нова політична віха у кар'єрі Михайлини. Жінка балотувалася до парламенту на 95-му виборчому окрузі, але набрала недостатньо голосів. Так само сталося і 2020-го на перегонах за крісло міського голови Ірпеня. Зараз Михайлина — депутатка Ірпінської міської ради та заступниця мера Бучі.

До місцевих органів управління вона потрапила після того, як 2016 року намагалася відстояти дорогу, що веде до виїзду з її будинку. Ділянку віддали у приватну власність для забудови. Коли нові власники почали перегороджувати дорогу, Михайлина вийшла з'ясувати, у чім річ, та почула у відповідь: «Вибачте, ми приватні власники. Всі питання — до міської ради».

«Запитань виникало все більше, тож на певному етапі я почула: "Михайлино, якщо ти така розумна і знаєш, як робити, то зайди й зроби". Подумала: зайду і зроблю», — згадує вона. Зовні розв'язати ту проблему їй тоді справді здавалося просто.

І частина правди в цьому таки була — зміни в невеликій громаді впроваджувати легше ніж, наприклад, у Києві. Проте є й інша сторона — стереотипні погляди.

«Як правило, у маленьких містах суспільство консервативніше, зі своїми традиціями, прагненнями, власним баченням ситуації. І воно може бути не готовим до якихось речей, які дуже просто сприймаються в столиці», — каже Михайлина.

На лацкані її світло-коричневого піджака — зелений значок, складений із двох простих геометричних фігур, з’єднаних між собою. Це новий логотип Бучанської громади. Торік, щоб його затвердити, довелося доводити необхідність сучасного брендингу і боротися зі стереотипами.

Стереотипи є в малому, і в великому. Через них на керівних посадах у містах та в Київській області досі мало жінок.

«Серед кандидатів на пости голів громад завжди були жінки, але їх не обирали. Чому? Бо був запит на міцного господарника і дуже чіткі стереотипні образи. Міцний господарник — це чоловік, а жінка — берегиня. Берегиня не може бути міцною господаркою», — ділиться Михайлина.

На такі стереотипи вона натрапила під час виборчих перегонів на посаду міського голови: «Ми спілкувалися зі спонсором та чули: "Ти — жінка, ти мусиш займатися дитиною". Або: "В тебе дитина, ти не зможеш керувати містом"».

Проте Михайлина з оптимізмом дивиться у майбутнє: «Я бачу багато громад, де вже є певний баланс. Керівником громади може бути чоловік, але за розподіл фінансів відповідає жінка. І це не просто виконавиця, а людина, яка пропонує та ухвалює рішення. Активних жінок багато, але вони частіше на других ролях, ніж на перших. Думаю, що одні-другі вибори — та все буде набагато динамічніше змінюватися».

«Ми моделювали багато ситуацій, але не могли уявити, наскільки росіяни готові до контролю міста» 

До війни міська влада Бучі ремонтувала приміщення старої казарми під створення штабу територіальної оборони. Казарма розташовувалася біля аеропорту «Антонов», який швидко захопили.

«Ми купували генератори, але не були готові до повністю знеструмленого міста. Важко було повірити, що за тиждень всі блага цивілізації можна відключити на такій величезній площі», — каже заступниця мера.

У громаді, за її словами, розуміли, що росія нападе, але ніхто не думав, що ця війна буде радикально відрізнятися від Донбаського і Кримського етапів.

«Ми моделювали багато ситуацій, але не могли уявити, наскільки росіяни готові до контролю міста», — розповідає жінка.

На початку повномасштабного вторгнення Михайлина вивезла родину з Ірпеня у безпечний район Київщини, потім на Закарпаття, а пізніше — до Німеччини. Сама ж повернулася. Зранку третього березня завозила «їжаки» на укріплення Бучі та встигла вискочити з міста до того, як зайшли ворожі танки. Депутатка знала, що вона у «чорних списках» росіян. Після деокупації Бучі, у квітні, приїхала в геть порожнє місто без машин, майже без людей, без зв'язку та електрики.

«Мене вразив міський голова. Він весь час перебував в окупації, і це його змінило. Мене вразили колеги: кожен робив те, що міг. Тобто, це реально був такий собі якщо не бджолиний вулик, то мурашник, де кожна мурашка знала, що їй робити в цій системі, і як цей розкуйовджений світ збирати докупи», — згадує Михайлина.

У першу ніч вона ночувала в колеги. Люди боялися вмикати навіть ліхтарі. Темрява здавалася безпечнішою.

«Люди хотіли виговоритися. Постійно були розмови: "Тут лежав той чоловік, той чоловік, той сусід, той сусід". Ця тактика росіян — не прибирати тіла і розстрілювати публічно — психологічно сильно спрацювала. Кожен знає когось із загиблих. Це лякає, і місто реально застигло, воно не рухалося, — розповідає депутатка. — Можливість виходити, йти до міської ради ніби давала свободу».

Бучанці раділи простим речам: свіжому гарячому хлібові, проїзду першої електрички, мобільному зв'язку.

У той час її син залишався в Німеччині, але згодом попросився додому. На урочистих заходах Гліб тулиться до мами і, як будь-яка дитина, ставить купу запитань. Під час інтерв'ю дивитися мультики та сміється. Михайлина говорить, що бути вдвох із сином непросто, та й батьківські хвилювання не відпускають.

«З одного боку, в Україні мають бути люди. Тому що Україна без українців — це і є те, чого прагне путін. З іншого боку, дітям безпечніше за кордоном. Ми порадилися в родині, і поки що вважаємо Київщину умовно безпечною. Вибрали школу з укриттям, де персонал має досвід евакуації великої кількості людей».

«З вікнами мій дім буде таки повноцінним домом» 

Бучу давно розчистили від російської техніки, яка була скрізь на вулицях. У місті вже працюють всі комунікації. Місцеві повертаються додому. Багато хто був готовий прибирати місто та власні домівки самотужки.

«Мої друзі повністю все виносили, робили нові ремонти, закуповували меблі. У власника одного з ЖК розграбували офіс, там жили росіяни. Каже: “Все, тут не буде мого офісу, я хочу музей Бучі”», — пригадує Михайлина.

Заступниця мера визнає, що відновлення міста зараз йде не тими темпами, як би хотілося. Здебільшого бучанці все роблять самі, але працюють і місцеві програми та гуманітарні фонди.

«Люди не готові сприйняти, що 3 тисячі зруйнованих будинків — великий обсяг та великий бюджет, якого немає в місті, що пережило окупацію та не отримує тих податків, що були до війни. За місцеві кошти закуплені покрівельні матеріали, адже наше ключове завдання — зробити якомога більше покрівель до зими. І друга програма — це вікна та двері. Процес просувається, і він уже системний», — розповідає вона.

Чиновники намагаються залучити кошти на відбудову. Михайлина відповідає за міжнародний напрямок, веде переговори з гуманітарними фондами, з приватними особами, з містами-побратимами.

У її будинку ще немає вікон: «У мене в хаті такий польовий режим, треба певне натхнення, щоби зрушити все. Друзі кажуть: зберімося толокою і капітально приберімо. Вікна розбиті. Скло я позмітала, але від кожного потужного вітру на підлогу знову лягає дрібний скляний пил. Нагадує жовтий пил, що спадає із сосен, коли вони цвітуть. Чекаю на вікна, розраховую, що з ними це знову буде повноцінний дім». 

Зараз Михайлина працює без вихідних, часу на відпочинок немає: «Найскладніше — пробувати жити звичним життям. Для мене це неможливо. Як у період Майдану: ти наче й розумієш, що паралельно десь там працюють ресторани, є нормальне життя — таке повноцінне, як воно має бути. А я не можу не думати про роботу, яку маю зробити. Вона в мене в пріоритеті. решта не має такого значення».

Партнерський матеріал опубліковано на правах реклами. Матеріал створено у співпраці з проєктом ООН Жінки «Реформи децентралізації та безпека в громаді: трансформаційні підходи до гендерної рівності та розширення прав і можливостей жінок в Україні», що фінансується Урядом Данії.

Над матеріалом працювали: журналістка Оксана Павленко, редакторки Христина Коціра та Вікторія Бега, дизайнерка Тетяна Костік, креативна продюсерка Анна Соха.