(Не) служу українському народу. Як в Україні судять зрадників?

18 березня у різних містах росії та в окупованому Криму відбулося «святкування» восьмої річниці російської анексії півострова. Найбільший концерт під гаслом «Кримська весна — разом назавжди» пройшов у Москві на стадіоні «Лужники». У ньому взяв участь путін.

hromadske нагадує про тих військових і правоохоронців, які допомогли анексувати півострів та перейшли на бік ворога ще до початку повномасштабної війни росії проти України.

Цей матеріал ми готували ще до повномасштабного вторгнення росії. Зараз його авторка Вікторія Рощина ймовірно перебуває в полоні російських окупантів.

Зрадник чи ні — ось у чому питання

16 грудня 2021 року в Оболонському суді Києва мав відбутися розгляд справи колишнього військового Збройних сил України Тараса Синичака. У січні 2017-го його засудили до 8 років позбавлення волі за державну зраду й дезертирство. Та через рік апеляційний суд вирок скасував, тож справу повторно розглядають досі. Сам Синичак — не за ґратами, а на «особистому зобов’язанні». На розгляд своєї справи в суді він з’являється.

За даними слідства, навесні 2014-го, коли російські солдати захопили кримський санаторій «Судак», де була одна з військових частин ЗСУ, Синичак перейшов на бік Російської Федерації.

«Приступив до фактичного виконання обов'язків за посадою заступника начальника центру з медичної частини — начальника медичної частини Центру “Судак”, який був реорганізований окупаційною владою у Федеральну автономну установу Міністерства оборони Російської Федерації “Центральний спортивний клуб Армії”. Він організовував проведення реабілітаційних заходів із військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації, а також надання іншої медичної допомоги військовослужбовцям Збройних Сил Російської Федерації», — йдеться в обвинуваченні Синичаку. Окрім цього, слідство встановило, що він отримав паспорт громадянина Росії.

Синичака затримали 2016-го року під час його переїзду з Криму до Херсонської області. Своєї вини він не визнав. Заявляв, що в березні 2014-го намагався звільнитися зі служби — передав рапорт, а також особисто приїздив до Києва, але зустрітися з керівництвом не зміг. За його словами, навесні 2014-го він залишився працювати в санаторії «Судак» як цивільна особа й участі у підривній діяльності проти України не брав.

«Немає там ніякої зради, це все надумано заради показників», — коротко сказав нам один з адвокатів Тараса Синичака Ярослав Зейкан.

Дезертир — державний зрадник?

На перше січня 2022 року за статтею кримінального кодексу «Дезертирство» було зареєстровано 3 754 кримінальні провадження — такі дані на наш запит надали в Офісі генерального прокурора. По тисячі проваджень — у 2014 та 2015 роках. Не всі вони про окупацію чи зраду Батьківщини. У статистику потрапляють і справи, не пов’язані з переходом на бік ворога. Наприклад, коли солдат без дозволу покинув військову частину.

«Згідно з інформацією ДСА (Державна судова адміністрація — ред.), у 2014-2017 роках судова влада не вела окремої статистики щодо справ за статтею 408. У 2018 році у справах за статтею "Дезертирство" винесли 242 вироки (не обов'язково обвинувальні), у 2019-му — 241, у 2020-му — 152», — каже керівниця «Медійної ініціативи за права людини» Ольга Решетилова. Вона наголошує: якщо говорити про військових дезертирів, які зрадили Україну або сприяли окупації, то «в комплекті» до 408 статті кримінального кодексу «Дезертирство» йде 111 стаття — «Державна зрада».

Дикий схід зрадника Дикого

Ще один обвинувачений у державній зраді та дезертирстві — ексміліціянт Олексій Дикий. Навесні 2014-го його призначили на посаду начальника Управління боротьби з організованою злочинністю Донецької області. Але він перейшов на бік «ДНР» — очолив так зване «Міністерство внутрішніх справ».

Російські ЗМІ розповідали, що Дикий — конкурент самопроголошеного очільника «ДНР» Дениса Пушиліна. Саме Дикий керував захопленням адмінбудівель Донецька, зокрема прокуратури області. А в серпні 2014-го організував у Донецьку «марш полонених», коли вулицями вели затриманих українських військових, а натовп викрикував прокляття і кидав у них сміття.

Дикого часто бачили на базі Василя Євдокімова («Леніна») — одного з творців донецької катівні «Ізоляція». Натомість сам Дикий, за словами українських полонених, створив своє «королівство» у селищі Сєдове. Більшість його охоронців були з нібито підконтрольних йому воєнізованих формувань «СОБР» і «Тайфун». Окрім цього російська преса писала, що Дикий покривав наркоторгівлю на окупованій території та «віджимав» підприємства. А терорист Ігор Гіркін в одному зі своїх інтерв’ю розповідав, що Дикий має наркотичну залежність.

У 2017 році в російських ЗМІ з’явилась інформація про нібито затримання Дикого та його команди й відправлення під домашній арешт. Того ж року український суд заочно засудив Олексія Дикого до 12 років позбавлення волі.

Від посади керівника української поліції — до голови адміністрації «ДНР»

Колега Дикого — колишній керівник маріупольського відділення поліції Олег Моргун, заочно засуджений українським судом до 11 років позбавлення волі.За даними слідства, навесні 2014-го Моргун узяв участь у пресконференції, яку проводили представники так званої «ДНР» Кузьменко та Борисов («Чечен») у захопленій на той час будівлі УБОЗ у Донецькій області.

Слідство вважає, що Моргун не зробив нічого, щоб звільнити захоплену адмінбудівлю та затримати членів терористичної організації, чим умисно порушив присягу. Йому інкримінували перевищення влади та участь у терористичній організації. Наразі Олег Моргун обіймає посаду «голови адміністрації Новоазовського району “ДНР”».

Слідчий із катівні «Ізоляція»

Експрацівника Донецького СБУ Євгена Косяка затримали в серпні 2015-го нібито під час передачі матеріалів з обмеженим доступом співробітникові «Міністерства держбезпеки “ДНР”».

У травні 2016-го Косяка засудили до 5 років позбавлення волі за статтями «Дезертирство» та «Створення терористичної організації або участь у ній». Одним із ключових свідків був той самий колишній працівник «МДБ “ДНР”», якому Косяк через довірену особу передавав флешку. Чоловік нібито працював у «ДНР» під прикриттям і навіть викрав для наших правоохоронців важливу інформацію.

«Я скопіював собі цю флешку. Там були вкрадені в СБУ справи, якийсь обвинувальний акт. Я чув від “МДБ”, що він начебто хоче працювати. І тому йому потрібно було продемонструвати свою корисність, що він не блефує, а справді виконує завдання. Красиво, звісно, нічого не скажеш. У нього там трикімнатна квартира була, купа всілякої нерухомості. Для нього це було більшою цінністю, ніж службовий борг. Корисна тварина», — каже нам свідок у справі. Чоловік обурюється, що Косяка не засудили за статтею «Державна зрада» й не конфіскувати майно.

«Косяк був із переконаннями або ж перевербований, тому що 90% працівників СБУ в Донецькій області були перевербовані чи просто латентні шпигуни. Але з іншого боку — переконання переконаннями, а потім уже немає куди діватися», — каже нам колишній полонений «ДНР» Валерій Соколов. Євген Косяк допитував його в катівні «Ізоляція».

У вересні 2016-го Косяка обміняли на волонтера Володимира Жемчугова та співробітника ООН Юрія Супруна. А вже у грудні того ж року у ЗМІ з’явилась інформація про підрив його автомобіля в Донецьку. Тоді Косяк залишився без ніг, але вижив. «Нагорода знайшла свого героя», — прокоментував підрив ексочільник Служби безпеки України Василь Грицак. Де зараз Косяк, достеменно невідомо, але колишні полонені, які перебували на території «ДНР» до 2019 року, пригадують його як чинного слідчого «МДБ “ДНР”».

Услід за Януковичем

Дезертирство та держзраду інкримінували й екскомандувачу Військово-Морських сил України Юрію Ільїну. 19 лютого 2014-го року тодішній президент Янукович звільнив Ільїна з посади командувача і призначив його начальником Генерального штабу.

Після втечі Януковича Ільїн продовжував видавати накази, схиляв до зради своїх підлеглих, в.о. президента Олександра Турчинова називав нелегітимним і не визнавав указ про своє звільнення. Згодом з України втік. Пізніше навіть намагався захищати в українському суді честь і гідність та вимагав компенсації від української влади, але без успіху. За останньою інформацією, Ільїн переховується в Росії.

Контрадмірал, зрадник, охоронець готелю

На сайті Військово-Морських сил ЗСУ в розділі «Зрадники» можна знайти інформацію й про колишнього начальника штабу ВМС України, контрадмірала Дмитра Шакура. Його в Україні за дезертирство та державну зраду судять заочно. Справу розглядає Подільський районний суд Києва. За даними слідства, Шакуро з початком окупації Криму перейшов на військову службу до росіян і був заступником командувача Каспійської флотилії ВМС РФ.

«Я думаю, що Шакура завербували спецслужби Російської Федерації. 2 березня він разом із Березовським (контрадмірал ВМС України у 2012-2014 роках, 20 квітня 2014 року указом Путіна призначений заступником командувача Чорноморського флоту Росії — ред.) був у штабі ЧФ РФ. А 28 лютого, як говорять військові, він пішов “на больнічку”», — казав минулого року в коментарі «Радіо Свобода» Сергій Гайдук, командувач ВМС України у 2014-2016 роках.

Шакура «за станом здоров'я» з лав російської флотилії звільнили. За останньою інформацією, він працює начальником охорони одного з готелів Севастополя.

Заочно судять і ексголову Севастопольського управління СБУ Петра Зиму. Він був одним із перших українських силовиків, який перевівся на службу в Росію. Попри те, що в лютому 2014-го він ще офіційно служив в Україні, на практиці активно сприяв російським силовикам в анексуванні Криму. На початку березня Сергій Аксьонов призначив Зиму начальником «Кримського управління СБУ», а невдовзі його підвищили по службі й перевели до Москви. Там Зима допомагав формувати «органи держбезпеки» в самопроголошених республіках.

«Є велика різниця між тими рядовими військовими та молодшим офіцерським складом, які залишилися в Криму за сімейними обставинами чи з певних особистих причин, і вищим командуванням, яке перейшло на бік ворога, свідомо підбурювало підлеглих або своїм прикладом спонукало їх до співпраці з агресором. Ось щодо останніх ми мали би бачити гучні відкриті судові процеси з публічним обговоренням наданих прокуратурою доказів. Це була би справжня сатисфакція для українських військових та їхніх сімей і хороший запобіжник на майбутнє», — вважає правозахисниця Ольга Решетилова.

Не зовсім «дезертири»

Дезертирів, які вчинили злочини після 2015 року, правозахисники виокремлюють в окрему групу. «Після початку бойових дій причиною дезертирства часто ставав банальний страх або посттравматичний розлад військовослужбовців після інтенсивних обстрілів чи боїв», — каже керівниця «Медійної ініціативи за права людини» (МІПЛ) Ольга Решетилова.

Крім того, серед підозрюваних у дезертирстві є й ті, місцеперебування яких не вдалося встановити. «Так, у 2018 році під час виходу на позицію поблизу Майорська зник солдат 24-ї бригадиЮрій Дяченко. Бригада не стала розбиратись і записала його в дезертири, прокуратура відкрила провадження. Рідні написали заяву про зникнення. Але, по суті, Юрія ніхто не шукав. Тільки після "великого звільнення" заручників у грудні 2019-го МІПЛ від звільнених стало відомо, що Юрій перебуває в полоні "ДНР"», — каже Ольга Решетилова, яка слідкувала за справою. Як розповідав сам Дяченко, його викрали з лінії розмежування і з мішком на голові відвезли в полон на окуповану територію.

Схожа історія відбулася з колишнім бійцем луганської 92-ї механізованої бригади Владиславом Локтіоновим. 2016-го він потрапив до полону бойовиків «ЛНР», де його утримували приблизно два роки.

Коли Локтіонова визволили з полону, українські органи порушили проти нього кримінальну справу. А втім, Локтіонов у суді наполягав, що самовільно військову частину не залишав і намагався отримати фінансову компенсацію за час, що пробув у полоні.

Водночас військове керівництво заперечувало версію ексбійця, наголошуючи, що під час несення служби він покинув частину самостійно і переплив річку на бік противника.

Судовий процес Локтіонов виграв. У 2019 році повернувся на службу. У липні того ж року загинув від осколкових поранень під час виконання бойового завдання в районі окупованої Горлівки на Донеччині.

«Кріт» Шайтанов

Навесні 2020-го СБУ заявила про затримання генерал-майора СБУ Валерія Шайтанова. Його нібито завербувала Федеральна служба безпеки Росії. Шайтанову висунули підозру в державній зраді та підготовці терактів.

В СБУ заявили, що він на замовлення співробітника ФСБ Ігоря Єгорова планував убивство добровольця Адама Осмаєва. Шайтанов нібито знайшов кілера й навіть отримав від замовника аванс у 20 тисяч доларів. Загалом «за голову» Осмаєва Єгоров мав заплатити $200 тисяч.

А втім, «кілер» Іван Лукашевич, якого найняв Шайтанов, пішов до СБУ і злив інформацію службовцям. Ті інсценували вбивство Осмаєва. Лукашевич зробив фото «вбитого» на телефон і під час зустрічі віддав його Валерію Шайтанову. Чоловіка затримали того ж дня. Телефон із фотографіями «виконаної роботи» вилучили.

Нам вдалося поспілкуватися з Іваном Лукашевичем. У нього немає жодних сумнівів, що Шайтанов працював на Росію. Каже, що багато доказів слідство поки ще не оприлюднило.

«Ми ніколи не форсували події, намагалися максимально обережно вивчити всю їхню організацію: агентуру, завдання від ФСБ, засоби передачі інформації, зв'язку, контакти з іншими особами тощо. Загалом документування тривало приблизно шість місяців», — каже Лукашевич.

Крім того, він запевнив, що напередодні затримання генерала готувалася міжнародна операція.

«Так, основну роботу зробило саме 5 управління Департаменту контррозвідки (ДКР), але за активної допомоги дружніх спецслужб. Неможливо групі офіцерів ДКР СБУ просто так виїхати в Німеччину чи Францію, не погодивши всі аспекти з відповідними спецслужбами цих країн», — додає Лукашевич.

Він також наголошує, що керівництво німецьких спецслужб перед початком активної фази операції виставило умову СБУ щодо гарантій безпеки для свідка і групи офіцерів ДКР, які були залучені під час її проведення. «Вони добре розуміли, з якими моральними потворами ми маємо справу», — каже свідок.

Співробітника ФСБ Ігоря Єгорова, за його словами, мали затримати в Німеччині під час передачі грошей за вбивство Осмаєва. Однак нібито через коронавірус Єгоров до Німеччини не приїхав. Наразі матеріали щодо Ігоря Єгорова виокремлені в окреме провадження.

Сам Валерій Шайтанов нам у коментарі заявляв, що його підставили. Інкриміновані звинувачення він не визнає.

Без вироків

«Винесення обвинувальних вироків у цих справах, хай навіть заочне, має велике символічне значення для чинних військовослужбовців, які повинні розуміти, що присяга народу України — це не порожній звук, за її порушенням стоїть і суспільний осуд, і кримінальна відповідальність», — каже правозахисниця Ольга Решетилова.

Однак порушених справ багато, а от із вироками — проблема. Суди роками розглядають справи за статтями «Дезертирство» і «Державна зрада». Цю проблему розв’язали б окремі військові суди, але наразі їх в Україні немає.