Півтора місяці з важкими пораненнями лише на корвалолі: історія звільненого з полону «азовця»

«Були думки, що все почнеться восени, оскільки влітку 2021-го вони вже почали стягувати свої сили. Або навесні, коли були їхні а-ля навчання. Взимку вже з'явилися літери Z і V. А там згодом і Білорусь долучилась. Усі бачили, де розташовані їхні війська. Було зрозуміло, до чого все йде. Було лише одне питання: коли?»

Пощастило не померти

Він — молодший сержант, 27 років. Світле волосся, зелені очі та футболка з написом Steel hardened in hell («Сталь, загартована в пеклі» — ред.). На шиї — татуювання з хрестом Straight Edge — руху, який категорично не визнає будь-які речовини, що затьмарюють свідомість.

За плечима цього хлопця дитинство, залишене в Маріуполі. У тих же дворах — місяці оборони міста, у якому народився, та країни, за яку йому пощастило не померти. Після повернення з полону його часто стали називати героєм. На що він категорично заперечує: «Ми не герої, доки живі. Наше звання героя ми можемо поміняти на наші життя». 

Він підірвався на розтяжці 12 квітня, коли повертався з позицій на набережній. Поранення припало лише на одну ногу, тож зміг надати собі домедичну допомогу, а не стекти кров’ю. Відкритий перелом, осколки в кістках. Зараз лікарі борються за збереження кінцівки: переломи вже зрослися, хоч і не зовсім правильно. Залишилося зшити порвані нерви. Але через велику кількість залишкового металу це зробити складно.

Олександр показує на телефоні свій рентген-знімок: нога всіяна сотнею дрібних білих порошинок. Жартома коментує: якщо все ж не відріжуть, матиме нову розвагу — дзвенітиме в аеропортах.

«Буде нагода розказувати людям, що сталося».

У рукаві немає ножа

До полку «Азов» Олександр приєднався чотири з половиною роки тому. До цього він вчився на юридичному факультеті, проте згодом розчарувався як у системі університетської освіти, так і в подальшому працевлаштуванні.

«Я прагнув справедливості. І прийшов по це. А потрапив у місце корисливості, де все вирішують знайомства. Тож зрозумів, що це не моє». 

Змінивши кілька робіт, від салону «Київстару» до різних IT-ініціатив, у 2018 році Олександр обрав інший шлях, остаточно замінивши своє ім'я на позивний «Торк».

«Строкова служба — я зараз скажу, як є, а ви там потім переробіть, — це “очко”. Це всі розуміють. Сенс іти витрачати купу часу, деградувати, фарбувати комусь бордюри та марширувати по кілька годин поспіль? Тоді як є “Азов”, де все ґрунтується на взаємоповазі й цінностях. В Україні немає більше нічого хоч приблизно схожого. “Азов” — це сім’я». 

Одним із виявів довіри та поваги до побратимів у азовців є традиція вітатися, тиснучи один одному не долоню, а передпліччям. Таким чином вони демонструють, що в рукаві немає ні ножа, ні будь-якої іншої зброї.

Кожен новоприбулий рекрут має спершу пройти співбесіду та медкомісію. Зі схвальними рекомендаціями психолога скеровують на наступний етап — КМБ. Олександр пояснює, що азовський «Курс молодого бійця» не має нічого спільного з радянською традицією. В основі цієї програми підготовки — система вишколу американських «морських котиків», де в пріоритеті максимальне фізичне та психологічне навантаження з метою найвищого загартування. Якщо новобранцю вдається скласти усі іспити — і тактичну медицину, і фізпідготовку, і тактику, — командир полку «Редіс» вручає пропуск у родину — шеврон із монограмою літер I та N — «Ідеєю нації».

«З нашого заїзду КМБ приблизно половина хлопців, навіть більш ніж половина, вже загинули. За різних обставин. Хтось у бункері від прильоту бомби. Хтось у близькому контакті під час перестрілки. Але, крім того, багато наших зараз у полоні. Я не всіх знаю особисто, проте ми разом стояли там. В одному бою: спина до спини. Захищали одне і те ж. Це і є цінність. Тому зараз моє основне завдання — говорити про них, афішувати новини, висвітлювати на всіх доступних майданчиках».

Шеврон, прорив та удача

На середину квітня 2022 року в оточенні були як позиції військових у Маріуполі, так і «Азовсталь». Надійшов наказ прориватися на завод. Це сталося за три дні після поранення Олександра. В нього були глибокі рани, і була потрібна термінова операція, яку могли зробити лише лікарі на операційній заводу.

Бойові медики наклали бандаж та затампонувати пошкодження, проте час збігав. Варіанту евакуації його як пораненого не було ні небом, ні водою. росіяни обстрілювали вертольоти, які намагалися дістатися до «Азовсталі», а також запускали ПТУРи по човнах. Тож у хлопця лишалося два варіанти:

«Мені сказали так: або ти чекаєш на якесь чудо, або ось сокира та налбуфін. Щоправда, налбуфінчик тобі мало чим допоможе. І всі прекрасно розуміли, що це геть не жарт». 

Олександр мав їхати на «Азовсталь» разом з іншими пораненими у КРАЗі, проте в обох машинах, передбачених для цього, вільного місця не знайшлося. Так він опинився у «Козаку». Колона з близько 20 одиниць техніки рушила, проте далеко проїхати не встигла — росіяни розпочали обстріл. Звідусіль вибухали снаряди. По КРАЗах із пораненими прилетіло прямим попаданням.

«Всі зупинилися. Крик: “Виходимо!” У відповідь я спромігся лише усміхнутися. Я тоді самостійно не в змозі був навіть трохи встати, не те що зістрибнути на землю. Гукнув, аби мені допомогли. Один із хлопців ззовні прийняв мене на руки. Дістали, поставили. І питання: що далі? Довкола темрява, нічого не розбереш».  

Тоді повз них проїжджав БТР. Олександр навпомацки схопився за нього, а далі — за когось із хлопців, таким чином видершись нагору. Але буквально за п’ять хвилин все обірвалося: БТР полетів у річку.

«Я плавати не вмів і не вмію. Думав, все. Ось саме тієї миті, коли я пірнув, це було настільки мерзенне відчуття: ну невже я зараз помру просто через те, що задихнусь і потону?»

А далі кадри змінювалися один за одним. Важкість наскрізь промоклої куртки. Хлопці в броні, що йдуть на дно. БТР у воді на тілах тих, хто сидів з протилежного боку. Міст. Обстріли. Вибухи. Холод. Один кросівок та боса поранена нога без штанини у розтягнутих бандажах, які вже ніяк не спиняли кровотечу. У кишені шеврон, фотографія коханої і кілька гривень — увесь набір особистих речей.

Перечекавши під мостом деякий час, Олександр поповз у бік «Азовсталі». Подолав зо два кілометри й через дві години дістався до місця.

«Я заповз на територію заводу. У цей час в небі літала “пташка” — російський безпілотник “Орлан”. Впала ракета — а я під навісиком. Тож лише камінчики попадали згори, не зачепило. Повзу далі: метрів за двадцять — друга ракета. Думав, тут і залишусь. Але раптом нізвідки з'явилися двоє хлопців із Нацгвардії. Гукнули: “Зараз ми тебе витягнемо!”»

Ця ідея здалася Олександру самогубством. У небі й далі кишіло «пташками», тож в разі влучання ракети на місці загинули б усі троє. Однак нацгвардійці повернулися вчотирьох вже з ношами. У гру вступив міномет, який працював прицільно по евакуаційній групі. Тож хлопцям довелося рухатися короткими перебіжками від точки до точки, долаючи всі завали каміння й заліза. Так Олександр опинився спершу в «МедЕваку», а згодом — на операційному столі.

Загартовані у пеклі: «Азовсталь»

Завод. Один із місцевих бункерів. Довгий коридор, у якому замість повітря — стіна пилу. Близько 200 поранених лежать тісно один біля одного. Поміж ними клопочуться вдесятеро менше медиків, які працюють 24/7. У цьому приміщенні немає різниці між днем і ніччю: світло від генератора не вимикається ні на мить. Поранені прибувають знову і знову. З коридору можна потрапити у кілька кімнат, серед яких — операційна, де у перший час лікарі надавали допомогу. Після прильоту ракети, внаслідок якого стався вибух кисневого балона, наступні ампутації відбувалися вже за кілька метрів від інших поранених у загальному коридорі.

«Жодна гуманітарка до нас не доїжджала. Усе дуже швидко закінчувалося. Допоміг коронавірус — у деяких зруйнованих цехах залишилися запаси антисептика. Його використовували для санітарної обробки. Для перев’язок у хід йшло усе, що знаходили: старі бинти, одяг, ганчірки».

Кількість поранених зростала щодня. А медики гинули. Один проводив цивільну, показував дорогу з одного бункера в інший — спрацював АГС (автоматичний гранатомет — ред.), хлопця вбило осколком. Двоє медиків вийшли до машини, щоби забрати рештки медикаментів, — ніхто не повернувся.

Померлих не ховали. Усі тіла намагалися складати в рефрижераторі. Сподівалися, що 200-х обміняють насамперед, аби сім'ї загиблих ідентифікували своїх. Але росіяни обстрілювали не лише бойові позиції українських військових, снаряди прилітали також в ангари, де зберігалися тіла.

«Вони обстрілювали все. Стріляли й по бункеру. Хоч прекрасно бачили по своїх “пташках”, що туди приносять лише 300-х та 200-х. Було очевидно, що туди не прибуває ніхто з протитанковою зброєю чи ще з чимось. Але їм було байдуже. Вони цілеспрямовано туди лупили, аби погратися — показати, що “ми вас і там дістанемо”». 

Олександр лежав у загальному коридорі разом з іншими 300-тими. Біль у нозі унеможливлював будь-яке пересування. Єдине, що йому лишалося, — думки наодинці з собою та розмови із тими, хто лежав поруч. Говорили про родину, майбутнє. Без ворога, без війни. А поміж тим думали, чи доживуть до ранку.

«Історії, які ми розказували один одному, не давали з’їхати з глузду. Комусь, гадаю, допомагали не накласти на себе руки. Бо коли ти лежачий — від тебе мало користі. Ти тягар. Мало того, ти елементарно не зможеш врятуватися, якщо прилетить ракета. Ти навіть підвестися не встигнеш — тебе просто привалить плитою».

Дні минали в очікуванні рішень. Хлопці чекали на евакуацію. Розраховували на виконання Женевських конвенцій та екстракцію. Проте про які домовленості може бути мова, коли по той бік — росія?

«Я не можу тебе знайти»

«Він розбудив мене о 5-ій ранку. Сказав: “Почалось”. Я дивлюся на нього, а по щоках вже течуть сльози. Він ходить по кімнаті, збирає речі, викликає таксі. А я сиджу і не можу поворухнутися. В голові купа думок: що робити? Як це зупинити? Впасти зараз на коліна? Благати, щоб лишився?»

Вони обійнялися. Вона вчепилася в нього, увіп’ялася пальцями. Розуміла, що він має йти. В нього немає вибору. І в неї вибору немає також. Бо так, почалось.

Ліза — наречена Олександра. Пара разом рік. Після початку повномасштабного вторгнення і до моменту повернення вони бачилися двічі: на ранок 24 лютого, коли прокинулися в одному ліжку, а згодом — десь за тиждень — у підвалі. Тоді Маріуполь уже тонув під обстрілами, тож місцеві поступово переїжджали до сховищ. За кілька днів до того, як остаточно зник зв'язок, вода та газ і в місті запанувала кам'яна доба,

Олександр написав Лізі коротке повідомлення: «Скоро буду». Привіз їй воду та свої теплі цивільні речі. Тоді у підвалі вже було людно, тож про особистий простір тут не йшлося. Він відвів її у бік.

«Саша дуже хвилювався. Він одразу перепросив. І сказав, що хотів би зробити це інакше. Але зараз немає часу чекати. Потім став шукати щось у кишені. А далі все сталося. Після цього він поцілував мене й одразу поїхав працювати далі. Усі наступні дні, коли були прильоти, я сиділа в підвалі, обійнявши цю обручку. Щільно заплющувала очі і сподівалася, що цього разу прилетить не в нас».

Ліза прожила у підвалах Маріуполя два місяці, перш ніж вирішила виїхати з міста, а згодом — за кордон. Дівчині доводилося змінювати місце ночівлі, оскільки снаряди падали на житлові будинки. Через це всі подальші спроби Олександра знайти її та пересвідчитися, що вона жива, були марними.

На початках, коли військові ще мали доступ до Starlink, він писав їй: «Де ти? З тобою все добре? Я не можу тебе знайти», — проте всі повідомлення залишалися без відповіді. Телефон дівчини вже не працював. Один із будинків, у якому Ліза тимчасово перебувала, був розташований на схилі. Звідти відкривався краєвид на «Азовсталь».

«У день прориву ми прокинулися від гучних вибухів. Усе тремтіло. Вони крили з усього, з чого тільки можна було. Ніхто з наших не висовувався з підвалу, аж доки все не стихло. Близько 9-ї ранку я мусила вийти з моїм собакою Реєм. Тоді побачила наші згорілі машини. І кількох хлопців, які рухалися у напрямку заводу».

«Зітремо твою Україну»

16 травня 2022 року. Коли по них прийшли, ніхто не знав, на який розвиток подій чекати далі. Наказали збиратися, поранених забрали з бункерів «Азовсталі», занесли в буси на кшталт «Богдана», перероблені під реанімобілі, склавши ноші в три яруси. І повезли у невідомому напрямку. В дорозі хлопці думали: «Або в рашку, або на розстріл». І не знати, що гірше.

Як виявилося згодом, 53 поранених бійців вивезли в Новоазовськ, а потім — у Донецьк, на територію так званої «ДНР». Ще кілька сотень опинилися в окупованій Оленівці, де згодом у ніч проти 29 липня на території колишньої виправної колонії 50 із них загинуть внаслідок теракту, близько 70 отримають поранення, а перед цим невідома кількість зазнає катувань.

«Страх вимкнувся ще у березні, десь за тиждень-два після того, як усе почалося. Далі вже було не до цього. Дуже рятували чорні жарти. Коли було складно, ми розмовляли з хлопцями. Ну, здохнемо і здохнемо. Буває. Але ми виконуємо своє завдання. Ми маємо стримати цю купу овочів, аби російська навала не перейшла на Київ. Ось так. Київ, звісно, відбивався по-своєму. Але ми своє завдання виконали. Тепер треба, щоб Київ виконав свою щодо хлопців, які зараз там».

Олександр перебував у Донецьку півтора місяця. Без медичної допомоги — давали лише корвалол. Казали, терпи. Стан ран тільки погіршувався, внаслідок чого кінцівка зараз атрофована. Хлопець не міг спати, засинав лише після повного виснаження організму — тож провалювався у сон лише кілька разів на тиждень.

Поміж тим — допити, провокативні питання і погрози. Найбільше уваги привертали татуювання Олександра: працівники Слідчого комітету рф уперто шукали на тілі хлопця свастики, але марно. Тож пообіцяли «розібратися» з іншим нацистським татуюванням – картою України, яку хлопець набив ліворуч на грудях.

«Вони казали, давай тобі зараз зітремо твою Україну. Почнемо зі східної частини і Криму. А західна вже давно буде під Польщею, коли ти звідси вийдеш, років так через десять. А там вже і решти не залишиться».

Звістка

«Торк» повернувся разом з іншими військовими внаслідок найбільшого обміну військовополоненими від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну.

29 червня на території, підконтрольні Україні, прибули 95 оборонців «Азовсталі». Серед них — 43 військовослужбовці полку «Азов». Із Запоріжжя їх скерували до різних медичних установ. Звідти Олександр вже зателефонував до мами та Лізи: «Видихайте, я вдома».

Його дім разом з усім матеріальним, що нагадувало про минуле життя, лишився в Маріуполі. Зараз Саша та Ліза мусять відновити документи, шукати нове житло, нове місто і створювати новий дім з нуля. Проте, за словами Лізи, усе це не має значення.

«Коли він зателефонував, я готова була кинути все, зібрати валізи і пішки йти в Україну. Думаю, мій крик тоді почув увесь поверх. Дочекалася! Перебуваючи в Німеччині, я постійно сиділа в новинах. Практично нічого не їла, нікуди не ходила. Мені без Саші немає життя. Я це завжди казала. А зараз, після усього, що ми пережили, я лише вкотре у цьому переконалася. Ми — це все, що нам треба». 

Зараз Ліза та Олександр живуть у реабілітаційному центрі, де хлопець проходить курс лікування. Щодня вони виходять на коротку прогулянку: Олександр почав ходити, спираючись на милицю, лише тиждень тому. На території центру поміж рясної зелені де-не-де можна зустріти інших бійців. Хтось на милицях, хтось на візку. Прогулюються із батьками, дружинами або наодинці.

Починає накрапати дрібний дощ. Олександр кличе Лізу сховатися у шатрі, хлопцю треба відпочити — печіння в нозі посилилося. Таблетки, які він вживає безперервно, не тамують усього болю. Кожен занурений у стрічку у своєму телефоні. Гортають Instagram і перемовляються. Обговорюють спільну знайому, яка поміж сторіз про прогулянки, каву на терасі та косметику виставляє поодинокі репости дописів зі згадками про «Азовсталь». Відео хаотичні, але з окремих уривків вдається розчути: «Розпаковка! Забрала посилку із новою косметикою». А далі щось про хайлайтер за привабливою ціною.

На мить Олександр відволікається. Промовляє півголосом: «Ну от, знову». 

Замовкає і далі зосереджено набирає текст, у якому він вкотре повідомляє про смерть свого побратима. Відколи повернувся, йому пишуть ледь не щодня. Матері, дружини, сестри. Розповідає: одні приходять більше за тим, чого насправді не хочуть чути. Тож коли розуміє за настроєм розмови, що жінка не витримає реальних новин, втішає та каже, що наразі інформацію ще з'ясовують. Або що той зник безвісти, ще шукають.

«Найважче відповідати на питання, чи хлопець живий, коли він, скажімо, підірвався у тебе на очах. Або ти бачив обгоріле тіло, яке на наступного дня практично перетворилося на попіл. Не всі готові чути правду». 

У російському полоні й надалі залишаються понад дві тисячі українській бійців, примусово вивезених з території «Азовсталі». Сотні родин перебувають у невідомості та продовжують щодня читати новини, очікуючи прочитати те, що насправді воліли б, може, ніколи не знати.

Розповідь Торка є частиною спецпроєкту «У сталевих обіймах», який об'єднує 35 історій різних людей, яких об'єднала «Азовсталь». Усе це — історії про надію й боротьбу, про жагу до свободи й любов до України.

Авторка: Ксенія Чикунова