Отрута Зміїного острова

«Від початку широкомасштабної збройної агресії рф проти нашої країни пропагандисти окупанта декілька разів змінювали свою риторику. Трансформація їхніх наративів свідчить про те, що жоден із планів Кремля щодо захоплення України наразі не реалізовано».

Це непросте для сприйняття формулювання належить людині з непростою посадою «заступник начальника Головного оперативного управління Генштабу ЗСУ» Олексієві Громову. Сказано це було на брифінгу 30 червня. А важливість повідомлення полягає не так у тому, що це — офіційна позиція Генштабу, як у тому, що ці слова цілком відповідають істині.

Загалом під час війни слова одного супротивника про іншого почасти не відповідають істині. Але наразі, як побачимо далі, сперечатись не доводиться.

«Жест доброї волі»

Свіжа історія зі втечею окупантів з острова Зміїний у всіх на вустах не просто сама по собі, а радше завдяки заяві російського міноборони про «крок доброї волі» із так званим відведенням звідти окупаційних військ. Майже так само — «жестом доброї волі» — агресори називали і свою втечу з-під Києва, з Чернігівської й Сумської областей… Тоді з цього теж не сміявся тільки лінивий.

А ще смішнішим видається друге «пояснення» росіянами їхнього відступу: мовляв, тепер-то Київ не посміє заявляти, що окупанти заважають вивозити зерно з українських портів!

Штука в тому, що обладнані раніше ворогом на Зміїному радарні станції та їхнє прикриття ППО справді неабияк посилювали здатність агресора контролювати північно-західну частину Чорного моря. А проте, засобів для цього не бракує: російське військово-морське угруповання в цьому районі (з авіацією та силами підтримки) навіть після всіх втрат лишається потужнішим за сили всіх інших чорноморських держав разом узятих.

З іншого боку, навіть наявність окупаційного гарнізону на Зміїному не могла би стати перешкодою для цивільного судноплавства — якби цей гарнізон, як у відомому мемі, «просто перестал стрелять». От тільки про такий наказ чомусь не йдеться — є тільки голослівні заяви Кремля та російського міноборони про «неперешкоджання» беззбройним транспортним кораблям.

Справді: для відновлення судноплавства достатньо було би просто опублікувати відповідний наказ. Але наразі його нема.

Природно, що й довіра до агресора так само відсутня, про що 30 червня сказав генсек НАТО Єнс Столтенберг (і, схоже, прямо зацитував біблійного вірша про необхідність «судити по справах»).

Звісно, історія зі Зміїним — ще далеко не та перемога, якої всі ми прагнемо. Залишається важкою ситуація на Донбасі, де ЗСУ відійшли з Сєвєродонецька і Лисичанська. Лишається актуальною загроза атаки з боку Білорусі (хоча, звісно, загроза тут не у слабкій і деморалізованій білоруській армії, а в доукомлектованих російських регулярних частинах, які вже звезли туди достатньо засобів вогневої підтримки — аж до ракетних комплексів «Іскандер»). На півдні ворог посилено фортифікує межі окупованої Херсонщини... Є ще сила-силенна проблем.

Словом, спочивати на лаврах ну дуже зарано.

Але висвітлення ситуації зі Зміїним у російській пропаганді, як у краплі води, відбиває становище пропаганди в цілому — і можна гадати, що це становище найліпше описуватиме слово «крах». Схоже, російська пропаганда «покришилася» значно швидше, ніж російська воєнщина під ударами озброєних Заходом українців чи російська економіка під дією санкцій. А найцікавіше — російська пропаганда добилася цього сама.

Двісті відсотків уражених цілей

30 червня великого розголосу набуло розслідування про те, що агресор, за своїми офіційними даними, вже знищив більше української техніки (зокрема ВПС), ніж Україна, за його-таки даними, мала на початку війни. Ідеться саме про російські порівняльні дані щодо стану нашої оборони.

Автор цих рядків буквально кілька днів тому переглянув дані міжнародних структур на кінець 2021 року, і там було ще цікавіше.

Наприклад, за максимальною оцінкою поважних світових агенцій The Military Balance і Flight Global, наприкінці минулого року Україна мала до 34 винищувачів Су-25, до 37 винищувачів Міг-27, до 14 фронтових бомбардувальників («штурмовиків») Су-24, 40 транспортників, розвідників і спецлітаків (вони бойовими машинами не є). Плюс начебто до 47 навчальних Л-39.

Скільки цієї збіса застарілої техніки було «на ходу» — не знає ніхто. Ще раз: ідеться про максимальну оцінку, а мінімальна відрізняється більш як удвічі.

Проте це не завадило російському міноборони наприкінці червня заявити про те, що вони знищили сумарно 215 бойових літаків України.

Ще цікавішою є ситуація з гвинтокрилами. За міжнародними даними, на початок війни Україна мала від 15 до 47 гелікоптерів, а за даними росіян — 122, і ще 28 отримала за час війни від союзників. До всього, «знищила» армія рф (за даними росіян) цілих 132 з них.

Усе це не надто корелює з тим фактом, що авіаудари українських військ (зокрема і з задіянням гвинтокрилів) стають дедалі частішими саме протягом останніх двох місяців. Усі, мабуть, пам’ятають відважний рейд двох українських ударних Мі-24 на нафтобазу в Білгороді. Та й історії про вертольотників, які героїчно возили на «Азовсталь» припаси, медикаменти і людей, а назад забирали поранених, уже теж не є таємницею.

А чути про 84 «знищених» БПЛА «Байрактар» (коли навіть за російськими даними ми мали їх 62, включно з тими, що надійшли під час війни) вже й геть смішно (посилання на порівняння російських даних із російськими ж даними — тут). Що ж до міжнародних аналітиків, то, за їхніми оцінками, на початок війни ми взагалі мали «аж» шість безпілотників...

До речі. Час протягом війни минає швидко, і сьогодні багато хто вже забув про погрози «вдарити по центрах прийняття рішень у Києві» у відповідь на ракетну атаку захоплених росіянами газовидобувних вишок на Чорноморському шельфі 20 червня.

Так от, відповіддю агресора тоді став удар по аеродрому під Одесою, де нібито стояли «Байрактари» (офіційна заява росіян про це є, наприклад, тут, проте може знадобитися VPN).

Де там були «центри прийняття рішень» — ніхто не знає і дотепер. А міноборони росії, судячи з офіційних повідомлень, воліє цю історію просто не згадувати.

путін у пошуках виправдань

Найкращим розвінчувачем міфів роспропаганди став, як не дивно, сам-таки володимир путін — той, хто за останні роки узяв на себе місію головного пропагандиста і міфотворця імперської «величі». Варто лише згадати його виступ про «необхідність» напасти на Україну вранці 24 лютого (місцями наче аж скопійований з аналогічної промови Гітлера про Польщу!) або й більш ранні статті про «неіснування України». Їх кремль намагався публікувати ще й українською і припускався під час перекладу не лише граматичних, а й анекдотичних історичних помилок.

Тільки з цього травня справи для агресора пішли вже значно гірше. Благеньке привітання путіна напередодні «девятого мая» дало автору цих рядків підставу спрогнозувати, що на жодні різкі рухи, всупереч остраху частини співвітчизників, москва «до дати» не наважиться. Бо має важливішу задачу: заспокоїти вже невдоволених і просто розгублених власних громадян.

Так воно і сталося.

Далі, в середині червня, у Санкт-Петербурзі відбувся традиційний 25-й за ліком «міжнародний економічний форум», на який не приїхав жоден поважний представник цивілізованих країн. Зате приїхала делегація «Талібану» (нічого дивного: після того, як таліби загарбали владу в Афганістані, з їхніми делегаціями вже мінімум тричі офіційно спілкувався у москві голова російського мзс лавров. Водночас «Талібан» і досі офіційно заборонений в росії — така амбівалентність!)

Найцікавішою там, одначе, стала на участь талібів, а промова того ж путіна 17-го червня. Геть неоковирні заяви про напад на Україну, який «був вимушеною відповіддю» та наголошення на тому, що «ми співпрацювали з усіма прозахідними урядами в Києві» сусідили зі старою темою про «Захід, який не вислухав наших пропозицій» і необхідність «захистити Донбас». А найхарактернішою стала мантра, згідно з якою «військова спецоперація іде за планом», але «штурмів українських укріпрайонів не буде», бо:

а) росія береже своїх солдатів і «має величезну перевагу в артилерії»;

б) «добре, дуже добре воюють військові "ДНР" і "ЛНР"».

Себто путін уперше визнав три речі: окупанти зазнають великих втрат; окупанти радо кидають під вогонь «гарматне м’ясо» з-поміж тих, кого вони «визволили» від «українського нацизму»; окупанти не менш радо винищують артилерією всіх українців, яких ще тільки збираються «визволити».

Ну а ще пряміше все було сказано під час візиту президента Індонезії до путіна — де російському вождю, звісно ж, довелося відповідати на ті самі трикляті запитання.

Вкотре повторивши промовисту тезу про «сохранєніє жизнєй наших рєбят», путін уперше на такому високому рівні заявив, що терміни «спецоперації» можуть зсуватися. Раніше він та його посіпаки завжди казали, що терміни ці «не слід обговорювати», але «все йде за планом». А тепер виявилося, що плану немає.

Путін також «пояснив», що кінцевою метою його «спецоперації» є «визволення "ДНР" та "ЛНР"», а також «ліквідація загрози для росії». Суть цієї загрози він пояснив максимально розпливчасто (хоч і дуже старими словами): бач, «з України стали робити антиросію», і це перетворювало першу на «дамоклів меч» для останньої.

Можна тільки уявити, з яким подивом усе це слухали індонезійські чиновники та журналісти, не вельми обізнані про сутність цього конфлікту... А от західні журналісти, з огляду на публікації про це, не оминули увагою неадекватну (м’яко кажучи) «аргументацію» російського керманича.

Як відігнати НАТО, щоб вони прийшли

Ще дивнішою мала би видаватися заява про те, що вступ до НАТО досі нейтральних Швеції й Фінляндії, виявляється, не є проблемою для росії! «Хочуть, то хай вступають», — заявив путін, і тим самим миттєво перекреслив абсолютно всі свої тези попередніх двох років (у яких ішлося про нібито небезпеку «наближення НАТО до російських кордонів») і абсолютно офіційні вимоги своїх дипломатів до НАТО «забиратися назад у межі 1997 року».

Населення росії, либонь, вже й не пам’ятає, що саме це й було приводом для ескалації на українських кордонах, а непрямо — загалом ціллю війни проти України.

От тільки решта світу пам’ятає.

До речі, цей уже очевидний вступ у НАТО Фінляндії та Швеції подовжує спільні кордони росії з Альянсом більш як удвічі та робить Балтійське море фактично внутрішнім морем Організації. А питання «долітання ракет НАТО з Харкова до москви» стає геть неактуальним — до петербурга, в разі чого, тепер летітиме швидше. А тут ще й заплановане Альянсом збільшення чисельності Сил швидкого реагування у Східній Європі всемеро…

Можливо, хтось у кремлі чи в російській глибинці ще вірить, що це просто спроба виграти час. Проте нині вже не той час, коли росія (у) когось вигравала.

Нюанс: після численних запевнень у тому, що росіяни аж ніяк не обстрілюють цивільні об’єкти в Україні, путін спробував акуратно перекласти провину за знищення торговельного центру в Кременчуці... на своїх же військових.

«Ми маємо всі можливості визначити, де що розташовано... Але деталі я, звісно, дізнаюся, коли повернуся до москви».

Саме так і сказав.

Підсумуємо

Може, російські війська після «жесту доброї волі» у вигляді втечі з-під Києва таки виявили певну здатність до адаптації й змінили тактику, проте російська пропаганда і її натхненники (на чолі з путіним), схоже, не здатні змінитися вже ніколи.

російська армія «з’їла» сотні мільярдів доларів, а виявилася колоссом із глиняними ногами. Проте такою вона стала саме завдяки ще одній армії пропагандистів, які спершу «наїли» на мільярди, а зрештою обдурили і завели в глухий кут самі себе. А заразом і все слухняне стадо, котре й дотепер звеличує путіна як великого вождя, який врятував усіх від «поганих 90-х» і дав усім «жирні 2000-ні».

Менше з тим, навіть стаду стає все очевидніше, що тепер його ведуть ну аж ніяк не жирувати.

Все написане вище (якщо ви вже дочитали аж до цього місця), сподіваюся, демонструє, що кремль боїться правди не тому, що раптом її дізнається Захід — тобто цього теж боїться, але насамперед боїться того, що його власні піддані (навряд чи тут годиться слово «громадяни») усвідомлять реальність. Адже будь-який диктаторський режим не менше залежить від підданих, ніж демократичний — від громадян.

Тільки от у демократичних країнах «вгодовані буржуа» набирають зо 2-3% голосів на будь-яких виборах, і після кожних виборів ситуація може змінитися. А у тоталітарній країні важливо, щоб вождя підтримували (чи хоча б боялися) щонайменше три чверті населення, інакше імперії падають. Так було і з російською, і з совєтською.

Саме через це путін і вся його пропагандистська рать так розгубилися в теперішній ситуації недосягнення й недосяжності «цілей спецоперації». У межах їхньої картини світу цього просто не могло статися. А тепер, коли таки сталося, вони не знають, що робити.

Наголошуємо: усе це все-таки не привід розслаблятися. Донесення реальності до кожного росіянина (від путіна до тьоті люсі з дєрєвні іваново) — це завдання ЗСУ та західної зброї. Просто російська пропагандистська машина «посипалася» раніше за військову і економічну. Але позитив от у чому: ці дві останні створила саме пропаганда.

А отже, якщо Україна та союзники триматимуть свій дух достатньо довго — «діти» роспропаганди впадуть слідом за нею. Знову ж таки: згадайте гітлерівський рейх та ссср.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.