Фото:

Ірина Тумакова

Самих паспортів ще не дають, натомість жителям невизнаних «республік» уже повернули їхню радянську молодість. Записатися в зошит ще затемна, отримати номер на руці, почубитися за місце в черзі, відпроситися з роботи на перекличку — люди дуже швидко пригадали, як ішли колись за холодильниками та кухонними гарнітурами.

Громадське публікує матеріал «Новой газеты» в межах партнерства незалежних медіа Східної Європи.

Указ президента Путіна про спрощене отримання громадянства РФ для громадян України, які мешкають в окремих районах Донецької і Луганської областей, вийшов 24 квітня. Вже за пару днів російські державні телеканали показали красиво обладнані пункти прийому документів у Ростовській області: в селищі Покровське і в місті Новошахтинськ для громадян «ДНР» і «ЛНР» відповідно. А ще компетентних і працьовитих співробітників цих пунктів, які першого ж дня прийняли «трохи менше сотні» комплектів паперів. І ще триста тисяч у них вже «в процесі оформлення».

Село Покровське розташоване в 30 кілометрах від Таганрога. Дуже близько, лише півтори години рейсовим автобусом на кшталт «буханця». Адресу та години роботи спеціального паспортного столу в інтернеті знайти неможливо, але на місці вам кожен покаже дорогу до сільського кінотеатру. З центрального входу показують кіно, а збоку він — паспортний стіл. Я приїхала сюди в понеділок, опівдні. Саме в робочий час. Над входом майоріли два прапори. Один — російський триколор. Інший — ніби вже злиті разом прапори Росії та України: зверху смуги жовто-блакитні, потім одна червона, а вертикально поруч — біла. Виявляється, так вдало виглядає прапор Ростовської області.

У паспортному столі двері були зачинені, їх охороняв поліцейський мікроавтобус.

— Ні, пункт не працює, — висунувся з віконця машини чоловік у сірому камуфляжі.

— Ну так, пишуть, що працює. Але не працює. Коли почне — не знаю.

Проїхавши 80 кілометрів до Новошахтинська, я побачила таку ж картину на вулиці Радянської Конституції: з фасаду — міський клуб, з торця — прапори, перед зачиненими дверима — поліцейська машина і самотній росгвардієць у береті.

— Тут тільки видаватимуть готові паспорти, — пояснив він. — Тут, окрім мене, взагалі нікого немає.

Якби не радісні телесюжети, я би не здивувалася. Від самого початку було відомо, що в Ростовській області все почнеться лише тоді, коли жителі «республік» подадуть папери у себе за місцем прописки. До пунктів на російській території документи привезуть уповноважені товариші з «ДНР» і «ЛНР». Але до цього, як я скоро побачу в Донецьку, а потім і в Луганську, ще дуже і дуже далеко.

«Люди, не будьте ж ви стадом!»

Донецьк, вулиця Щорса, 104. На фасаді будинку — весела вивіска із собачкою, що тримає в зубах порожню миску: «У домашнiх тварин теж є свiй магазин!» Внизу стоїть черга. Це і є вхід до паспортного столу Київського району міста. Час — 7 ранку. До відкриття закладу ще дві години. Але до дверей вже черга. Люди прибувають і прибувають.

— Як записатися? — кидається від людини до людини чоловік у смугастій майці.

— Он, бачите, як раз воно, — регочучи, повертається до нього жінка в тугій строкатій кофтині. — Чорна машина стоїть, на капоті — списки. У блокнотику — це на денеерівський паспорт, а просто на листочку — на російський. У першому кабінеті дадуть квитанцію — заплатити.

— І скільки платити? — уточнює «смугастий» чоловік. — Правда, що три п'ятсот?

— Ні, — підключається блондинка в капелюшку. — П'ять дев'ятсот.

— Це якщо ви ще закордонний хочете, — обриває її строката кофтинка. — А за російський лише чотири.

Два списки — це дві черги. Далеко не всі громадяни «республіки», як з'ясувалося тепер, раніше прагнули отримувати паспорти своєї юної батьківщини. Але наявність паспорта «ДНР» стала, згідно з указом Путіна, умовою для отримання російського. Паспорт «ДНР» потрібно чекати місяці два-три. Їх, як пояснили мені, «довго друкують».

Навпроти входу до будівлі стоїть домашня табуретка, накрита м'яким самов’язанним килимком, на табуретці — бабуся.

— Мама прийшла о 5.20, — каже молода жінка з дитиною на руках. — І була вже дванадцята.

Щоб у такий час зайняти чергу, потрібна певна сміливість.

У «ДНР» діє комендантська година — з 23.00 до 5.00. Якщо зловлять на вулиці в цей час, можуть закрити «на підвалі» на 28 діб.

— Навіщо вам російський паспорт? — питаю молоду жінку.

— Дуже хотілося би знати, як буде з пенсіями, з російським материнським капіталом, — зітхає вона. — Ось дочекаємося, хто отримає перший російський паспорт, і подивимося, яка в ньому прописка.

Це питання, яке обговорюють тут всі. Хтось чув, що для отримання пенсії неодмінно потрібна прописка в Росії. Не буває ж паспортів без прописки, вони точно пам'ятають це ще з Радянського Союзу. А як отримати її, якщо живеш в іншій країні? Жінка думає, що пропишуть «десь в Ростовській області». Я пояснюю, що в Росії це — кримінальний злочин, називається «фіктивна реєстрація».

Фото:

Ірина Тумакова

Пенсії

Путін пообіцяв, що бюджет Росії витримає донбаських пенсіонерів. Але це — якщо виходити з розміру стандартної російської пенсії. Та офіційної статистики, скільки пенсіонерів живе в Донбасі, немає. Її не було і до 2014 року.

— Ми в Донецьку і раніше не знали, скільки нас тут, — каже журналістка Оксана. — Останній перепис по Україні був у 2001 році. Оперували даними за двома показниками: за вивезенням сміття, ділили його кількість на якийсь коефіцієнт, і за обсягом випеченого хліба. Цифри дуже приблизні, але ми знали, що в Донецьку нас близько 950 тисяч. Область — ще два з половиною мільйони. Коли почалася війна, народ почав їхати, і в Донецьку залишилося тисяч п'ятсот. Але скільки точно виїхало, а скільки залишилося — це неможливо порахувати. Люди ж не завжди реєструються як переселенці, хтось просто сідає і їде, а числиться, як і раніше, в Донецьку. Якщо він зараз приїде умовно з Києва і отримає паспорт «ДНР», він теж зможе отримувати російську пенсію. У мене сусідка прописана в Донецьку, але живе в Маріуполі. Я плачу за її квартиру.

Теоретично, якби вона захотіла, могла би повернутися, отримати паспорт «ДНР», потім російський, оформити собі пенсію — і повернутися до Маріуполя.

У самої Оксани батько все життя пропрацював на шахті. Нині на пенсії. Збирається отримувати російський паспорт і оформляти пенсію в Росії.

— Що таке Донбас? Це вугілля і металургія, — продовжує Оксана. — Важкі, шкідливі виробництва, і зарплати у шахтарів і прохідників завжди були дуже хороші. Через умови праці шахтарі дуже рано йдуть на пенсію. Мій батько пішов у 50 років.

Згідно із законом, шахтарі можуть йти на пенсію після 20-річного стажу. Для жінок, зайнятих в цих галузях більше семи років, теж знижений пенсійний вік. З отриманням паспорта на російські пенсії почнуть претендувати і цілком молоді люди — 40+.

— Шахтарів тут багато, — зауважує Оксана. — Розмір пенсії розраховується із зарплати та стажу. Пенсія 15 тисяч гривень — це для шахтаря в Україні цілком реально. Мій батько отримує 8500 гривень. Зараз він теж буде в Росії претендувати на шахтарську пенсію.

Фото:

Ірина Тумакова

«О п'ятій годині прийшов. Сьогодні напевно не пройду»

Розмова про пенсії з молодою мамою на вулиці Щорса переривається: поруч плаче бабуся з сумочкою.

— Уявляєте, що вчора було? — скаржиться вона розгубленим голосом. — Неправильну мені виписали квитанцію, в одній цифрі паспорта в паспортному столі помилилися! Три дні простояли. З якими труднощами я зайшла! О третій ночі приходили з донькою! Тепер не знаю, що робити.

До дверей протискається військовий у камуфляжі. З черги на нього дивляться ще двоє. Але мовчать. Не тушується лише жінка з великою сумкою.

— Гей, а ви куди? — хапає вона військового за рукав.

З черги шиплять: мовляв, не зв'язуйся, хай іде.

— Куди ви?! — жінка не відпускає рукав.

— Я у справі, — крізь зуби цідить вояка. Але відступає і стукає у вікно першого поверху. Звідти ніхто не відповідає. Військовий залишає позицію, але відходить недалеко.

Поруч розговорилися дві сусідки, що зустрілися тут несподівано.

— До кінця року і отримаєте паспорт, — з усмішкою закінчує фразу перша.

— А кажуть, що зараз взагалі не приймають документи, — ділиться друга. — Тільки у військових. Я як раз тут стояла, а вони повісили оголошення: лише військові, судді та прокуратура. Але за годину зняли. І люди почали якось протискуватися. До кровопролиття доходило. Міліцію викликали. Це зараз спокійніше.

Поруч жінка розповідає, як черга просувається.

— Значить, вчора пройшов 43-й, потім 54-й і 57-й. Я була 60-я — і вже не пройшла.

Половина дев'ятої. Молодий військовий у формі, що постійно стояв біля машини зі списками на капоті, повільно підходить до черги і голосно оголошує: «У мене перший номер!»

— Ого, — повертаюся до нього. — Це ви о котрій прийшли?

— Е-е ... Є загальний список, — чомусь ніяковіє він. — Я був сорок четвертим. Потім двадцять другим. Але вчора-то я не по формі був...

І тут з'ясовується, що загального списку якраз і немає.

— Ох, а де ж вчорашній зошит? — схоплюється молода жінка в окулярах.

Вчорашній зошит зник. О четвертій годині ранку на обдертій чорній «Шкоді» з чорними номерами (як у військових в Росії) приїхав цей самий молодий чоловік. Уже «за формою». І виникли нові списки.

— А у кого раніше був зошит? — питаю.

— У Дениса! Денисе, можна вас? — кричить жінка в чергу. — Ви чому зошит не актуалізували?

— А як я його актуалізую? — огризається молодий хлопець з вусиками. — Я прийшов сьогодні — мені сказали, що знову жива черга.

— У вас який номер? — не відстає жінка від Дениса.

— Сімнадцятий. О п'ятій годині прийшов. Сьогодні напевно не пройду.

Поруч чоловік і жінка обговорюють, що отримати російський паспорт — це дорого, але воно того варте.

— Якби мені бюджет дозволяв, я би теж вліз в розтрати, — зітхає чоловік. — Але довелося зробити бюджетний варіант.

— А бюджетний — це як?

— Це стояти в чергах, — пояснює він. — Все як годиться.

— А як же без черг?

— Ну подумайте, — знизує плечима чоловік.

Фото:

Ірина Тумакова

Ще одна черга, невелика, стоїть на непарній стороні вулиці Щорса. Там можна купити листок паперу А4, правильну гелеву ручку, яку вимагають в паспортному столі, і зробити ксерокопії. Списки і тут: на ксерокопіювання, на фотографування, на заповнення заяв «на сайт Путіна».

— На який сайт? — перепитую.

— Ну заяву на паспорт! — дивується моєму незнанню чоловік з бородою.

За чверть дев’ята. Люди підтягуються ближче до паспортного столу, стоять щільним півколом. За п'ять хвилин двері відкриваються. Перші в черзі подаються вперед.

— Рука! — верещить хтось.

— Люди, не будьте ж ви стадом! — благає чоловічий голос з натовпу.

— Ви впевнені, що вам потрібні російські паспорти? — намагається хтось жартувати.

І тут з'ясовується, що це фальстарт.

— Лавочки прибирають, — повідомляє тим, хто подалі від центру, голений чоловік.

З дверей паспортного столу дійсно виносять дерев'яну лавку із зеленою наклейкою «ряд 18». Врізаючись в чергу, лава пробиває дорогу тим, хто її несе. Потім виносять ще одну. Жінки дисципліновано сідають на «ряд 18».

...А я їду до наступного району — Калінінського. Правила потрапляння в чергу всюди, як я вже знаю, абсолютно різні.

Фото:

Ірина Тумакова

«Обіцяють дати ще співробітника»

Двір перед будівлею райвідділу міліції перекрито помаранчевою стрічкою, щоб черга не заважала співробітникам паспортного столу. Списки тут почали вести на другий день після виходу указу Путіна, 26 квітня. До 15 травня в списку було близько шестисот чоловік.

— А скільки на день проходить? — питаю жінку зі списками.

— Людей шість-вісім.

Я теж записалася: № 539 на паспорт «ДНР» і № 468 на паспорт РФ мені намалювали на долоні. Якщо виходити з того, що паспортний стіл працює чотири дні на тиждень, то черга дійти до мене повинна десь за 4 роки і 9 місяців.

— Та ні-і, швидше, — заспокоює мене сивий дядечко. — Обіцяють дати ще співробітника.

Значить, розраховувати можна роки на два з половиною. Весь цей час треба приходити сюди вранці з шести до дев'ятої і відзначатися. Інакше викреслять. З учорашнього дня за рахунок таких «викреслених» черга просунулася відразу на 25 осіб.

Всі ці люди, які зібралися біля паспортного столу, відзначилися рано вранці і могли б цілий день не стояти. Залишаються ті, хто сподівається прослизнути сьогодні. Ситуація з термінами навіть ліпша, ніж здається: ті, хто спершу старанно відзначався щодня, за перші два тижні просунулися відразу на 101 людину. Таким чином, за паспортом «ДНР» доведеться стояти всього лише два з половиною місяці. Ще за кілька місяців його видадуть. Тоді і до російського недалеко. Біда в тому, що на російський черга коротша. Якщо вона підійде, а паспорта «ДНР» я не отримаю, доведеться займати заново.

Але паспорт «ДНР» дають не всім. Спершу треба довести, що ти був прописаний на території республіки за станом на 12 травня 2014 року. Тому той список, де я 539-я — це лише на перевірку документів.

— Тут ви пройдете, щоб у вас перевірили документи на «ДНР», — тицяє дядечко в цифри на моїй руці. — На кожний папірчик вам поставлять штампик: перевірено, перевірено, перевірено. А потім треба в чергу на подачу.

— А туди можна записатися вже зараз? — питаю.

— Попросіть охоронця, він вас пропустить сфотографувати номер телефону на стовпі, — чомусь пошепки підказує дядечко.

Ще декілька хвилин шукаю стовп з номером телефону.

— Ніякого номера телефону вже немає, — каже міліціонер, показуючи на стовп.

Фото:

Ірина Тумакова

«Коли надійде команда...»

У перший день оформлення документів, 6 травня, в обласному паспортному столі в Донецьку ставалися бійки за місце в черзі. Тому прийом відкрили в районних відділах. Тепер в центральному тихо. У палісаднику переминаються з ноги на ногу добре одягнені люди з акуратними кольоровими папками. Не старички, не бабусі, не мами з дітьми. Деякі вже увійшли до будівлі. Там є кондиціонер. Жодних блокнотів, зошитів, листочків зі списками. Тут документи подають співробітники держпідприємств (ДП) і держслужбовці «молодої республіки». Їм, як розповіла мені жінка з папкою, послуга обходиться дорожче, ніж іншим громадянам: з них за повний комплект беруть 7100 рублів, а не 5900. Але ці люди кажуть, що російські паспорти їм потрібніші, ніж усім іншим. Вони бояться переслідувань з боку України за службу невизнаній республіці.

На ґанок виходить міцний парубок у сорочці з краваткою.

— Запускатися будуть по декілька чоловік! — оголошує голосно. — Кожне ДП і кожне міністерство формує свою чергу. Коли надійде команда, заходимо по 3-4 людини від кожної черги. Таке розпорядження зверху.

— Звідки «зверху»? — підходжу до нього ближче.

— О! — юнак здивовано шукає очима, хто це тут не знає, що таке «зверху». — Я потім вам покажу фотографію.

— А прізвище є у фотографії? — не вгамовуюся я.

— Є, — пильно дивиться на мене хлопець. — А ви звідки? З міністерства зв'язку? Ні? З ДП? З якого?..

— Йдіть у свою чергу, а у нас тут своя! — кричить мені хтось.

І я йду на автовокзал. До Луганська їхати годин шість, хоча відстань — лише 150 кілометрів. Термометр на автовокзалі показує 43 градуси.

Фото:

Ірина Тумакова

«Хочеться просто якогось визнання»

Нічого нового в луганських паспортних столах у порівнянні з донецькими я не побачила: ті ж черги, ті ж списки, ті ж нещасні люди, які чергують з п'ятої ранку.

— Ви на першу консультацію? — жінка з папкою сама підходить до мене і тут же чітко інструктує: — Запам'ятовуйте свій номер. Це на перевірку документів. Стояти тут не треба. Перекличка о п'ятій вечора і о восьмій ранку. Якщо не приходите — вибуваєте зі списку. Будете заново займати. Вас перевіряють, дають платіжку — йдете в наступну чергу.

Близько п'ятої вечора я прийшла «відзначатися». На сходах біля входу до відділу вирували пристрасті: якась жінка намагалася увійти не одна, а з донькою. До закриття паспортного столу залишалося три хвилини. З дверного отвору вийшла паспортистка.

— Ми ж теж люди! — благала вона. — Ми тут працюємо без перерви!

Але черга з тих, кому не вистачило зовсім трохи, щоб пройти сьогодні, не розходилася.

А внизу, на подвір'ї, вже почалася перекличка. Поки я відзначалася в першій черзі, пропустила виклик у другій. Прибігла, коли після мене пройшло 7 номерів. Вмовила не викреслювати. Зранку знову прийшла. Коли вигукнули моє прізвище — промовчала. Викреслили з обох черг безжально.

У Луганську теж у кожному районі — своя система. У сусідньому жінка із зошитом відмовилася записати дядечку, який прийшов о 16 годині: пояснила, що «вже здала всі списки».

Дядечко розгублено відійшов у бік.

— Була робота — так відібрали, — поділився він зі мною. — Мені паспорт РФ дуже потрібен! У нас же поки ні України, ні Росії. А я в банку працював...

Колишнього банківського службовця звати Костя.

— Ми всі чекали, що нас звільнять. Тільки одні чекали, що це зробить Україна, інші — що Росія. Тепер розуміємо: не приший кобилі хвіст. І якось мені це перестає подобатися.

— Ви не хочете, щоб все назад повернулося, як було в 2014-му? — питаю обережно.

— Чесно? Ну, я ... Ні, ви не подумайте, що я проти Росії! Я росіянин за національністю, але нас же ніхто не питав, коли все це відбувалося.

— Як це — не питав? У вас референдум був? Ви ходили на референдум?

— Ні, не ходив.

— Але паспорт отримати хочете?

— Звісно, хочу. Хочеться просто якогось визнання. Якщо все це у нас почали, то повинно бути якесь визнання. А не так, як у Придністров'ї. Чи в Абхазії.

Фото:

Ірина Тумакова

«Ми всі чекали, що нас звільнять»

Я була в Донецьку в 2014 році, це було гарне, заможне місто, на центральних вулицях — дорогі бутики. Нині тут жартують: у нас, кажуть, з'явилася нова торгівельна мережа — «Оренда». Це слово висить на безлічі вітрин. На місці бутиків — секонд-хенди.

— Народ за п'ять років зносився, а новий одяг купувати — ціни ти сама бачила, — каже журналістка Оксана.

Бачила, так. Точно така ж сумка, як я купувала в мережевому магазині в Петербурзі за 900 рублів, висить у торговому центрі в Донецьку за 3 тисячі. Великі мережі пішли з невизнаної території, одяг імпортують з Росії. Шик — за вітринами з вивісками «Одяг з Польщі», це якось примудряються провозити ті, у кого є «безвізовий» український паспорт.

— Раніше я любила походити по секондах, а тепер перестала, — похмурнішала Оксана. — Ти знаєш, напевно, що там зазвичай у одягу запах специфічний — після санобробки. І ось якось заходжу — немає запаху. Ну, думаю, нарешті щось придумали, щоб його не було. Підійшла ближче, а від речей йде запах шафи. І мене тут як прострілило: господи, це ж мародерські речі… Потім я вже і в соцмережах читала: якась тітка побачила в секонді свої сукні, вони у неї ексклюзивні були — з-за кордону, а будинок рознесли... Перевірити це, звісно, неможливо, але читати страшно.

Сергій, з яким ми розговорилися на вокзалі в Донецьку, паспорт отримувати не збирається.

— Ви і на референдум не ходили? — питаю.

— На жаль, ходив. І голосував... Нас же залякали Бандерою. Народ же ж повірив. А коли почалися бойові дії, коли тут почалося свавілля, тут і стало зрозуміло, куди ми йдемо. Моментально. Але народ за інерцією ще вірив, що все буде добре.

— Свавілля — з боку України?

— Та місцеве ж! Людей просто з машин викидали, вбивали. Квартири віджимали. Місцева вшивота все це робила. Ось ця — яка в житті палець об палець не вдарила. Вони ж перші побігли туди! Ось він ходив, все життя нічого не робив — а тут він вже на «Крузері» їздить. І повні кишені грошей. За місяць. Звідки це в нього? У мене намагалися пару разів машину забрати. Просто на вулиці підходять і починають...

— Люди обстрілів, напевно, боялися? Українці ж мирні будинки обстрілювали?

— Вам чесно сказати?.. Україна стріляла тільки по тих позиціях, звідки по ній вівся вогонь. Якщо він вівся з приватного сектора, так туди і били. А всі ці масштабні бомбардування, як розповідають, це все пропаганда.

— Багато людей це зараз розуміють?

— Ну зараз, звісно, прозрівають.

— Якщо раптом Україна...

— Повернеться сюди? Її приймуть з розпростертими обіймами! І я перший побіжу.

читайте також

Поділитись: