«Перечекаю молодість у лісах Кремінної». Історії студентів, яких росія змусила піти на війну

«Зараз у мене неймовірна втома… Батьки напевно чекають мого дзвінка, але я не знаю, що їм говорити. Сил на слова не залишилось. Сил на емоції немає. Я сміюсь, але розумію, який тягар має моя душа. Чи винесу я його?» — ділився військовий Юрій Дебрецені у своєму пості.

В Instagram Юрія у розділі «біо» написано: «Перечекаю молодість у лісах Кремінної». Коли хлопець пішов на фронт, йому було 19. Студент істфаку КНУ імені Тараса Шевченка на наступний день великої війни з’явився до військкомату.

Багато студентів від початку повномасштабного вторгнення приєдналися до Сил оборони: хтось продовжує здобувати освіту дистанційно, хтось узяв перерву, а хтось узагалі кинув навчання на час війни. Як студентам-військовим далося рішення піти служити та що вони думають про університетське життя — у матеріалі hromadske.

«Соромно, що хтось поранений, а я — ні»

Юрій Дебрецені зізнається, що раніше вважав армію «чимось трешовим».

Але на початку повномасштабного вторгнення в гуртожитку університету Шевченка хлопець побачив, як студентів-військових повезли захищати Київщину — це й стало основним поштовхом до дії.

«Усередині було відчуття сорому. Мені хотілося бути поряд із захисниками, і кожного разу, коли я бачив їх, відчував це», — згадує Юрій. Та до війська його взяли не з першого разу — довелося зачекати. Згодом, уже після того, як у червні 2022-го його прийняли до лав ЗСУ, хлопець напише:

«Вже захищаючи Україну, мені все одно соромно. Соромно, що хтось штурмує, а я — сиджу в окопі. Соромно, що хтось поранений, а я — ні. Соромно, що хлопці за 200 метрів від мене перебувають в небезпечніших умовах, ніж я. Соромно, що не зміг врятувати життя побратиму, і він загинув».

Коли Юрій був місяць на навчаннях, він відчув певне розчарування у системі: його засмутили неповага з боку командування, ставлення до його побратимів.

«Відпустка пройшла не дуже»

Перша відпустка у студента на академці, нині піхотинця, була торік у липні. Через рік у боях на сході. Він мав 10 днів, половину з яких вирішив провести у столиці, а іншу — вдома у батьків. Але, як виявилось, п’ять днів удома було навіть забагато.

«Відпустка пройшла не дуже, якщо чесно. Було важко. Думав, що краще б у Київ надовше поїхав. Вдома тиша, і вона ніби ще більше заганяє в депресію. А коли я був у столиці, вона мене вразила байдужістю», — пригадує Юрій.

І додав, що тоді його вразив вечірній Хрещатик із його галасом, музикою та п’яними цивільними. Один із них ще й закричав до Юрія: «Служба окончена, сюда!». Попри те, що студент зазвичай це все ігнорує, але останнього разу відчув розчарування.

«Хотілося, щоб усіх, хто бухає вночі, мобілізували. Але, тут теж, на фронті, таких вистачає, тому є різні думки щодо цього. Хочеться просто, щоб усі ці байдужі люди просто звалили з України», — обурюється військовий.

Про перехід в «Азов»

У вересні 2023-го хлопець перевівся до «Азову». Обрав саме цей підрозділ, бо знав, що там є ідейні люди. До цього кроку Юрія мотивував його друг. Раніше студент думав, що йому буде важко: «Я доволі фізично слабка людина, у мене вага 60 кг, ніколи не займався спортом».

«Я перевівся, тому що рік служив з алкашами, говоритиму прямо. Це була байдужість із боку командирів. Не цінували особовий склад. Мені казали, що якщо хочеш, щоб тебе поважали в цьому колективі, ти маєш принести водяру, а не штурм. Це є у Збройних силах, із цим треба боротися», — розповів хлопець.

І додав: «Коли я служив з алкашами, мені не було з ким поспілкуватися наживо. Взагалі. Це тривало протягом року й це дало такий момент, що мені тепер важко спілкуватися наживо з людьми. До батьків можу тиждень не телефонувати. Вони про це знають, бо я їм одразу пояснив».

«Ця дитина навіть не курила у своєму житті»

З групою в універі, у якій Юрій навчався до академвідпустки, зараз хлопець не спілкується. Лише з двома одногрупницями, які не байдужі до війни. У нього немає бажання контактувати з однолітками, та й загалом з усіма іншими. Так комфортніше.

Студент розповів, що іноді в нього з’являється думка щодо людей, які мають активну громадянську позицію, але не йдуть воювати. «Бачив коментар від студента: "Я навчаюся. Що, кидати навчання?". Неприємно це бачити. Я покинув своє навчання», — докоряє військовий.

Він також пригадав, як серед рекрутів в «Азові» побачив багато молодих. Хтось із них сказав: «Фу, я зараз помру від цього запаху цигарок». Юрій подумав: «Ця дитина навіть ніколи не курила у своєму житті. Цвіт української нації зараз тут. А хтось там далі бухає».

«Я зрозумів, що так не можна жити»

Ще один військовий, Данило Вігілянський із Кривого Рогу, теж приїхав вчитися до Києва — вступив до Університету архітектури та будівництва. Як і багато однолітків, хотів опинитися якомога далі від батьків, шукав мрію у столиці. Розповідає, що його життя до великої війни нічим не відрізнялося від життя однолітків: пари, гулянки в гуртожитку, знову пари.

Щоправда, Данило не хотів десь навчатися, але батьки наполягали. Батько — будівельник, саме він порекомендував спеціальність. Та вже на першому курсі хлопець переконався, що це не його. І це стало однією з причин, чому він зважився піти на війну. З перших днів повномасштабного вторгнення другокурсник залишався в гуртожитку.

«Нічого корисного не робив для суспільства, знищував себе алкоголем. Врешті я зрозумів, що так не може продовжуватися. Якщо не хочу навчатися, у майбутньому цією справою приносити користь, як-от у відбудові, то маю щось інше зробити. Вирішив піти в один із добровольчих батальйонів Києва», — пригадує студент.

Він також узяв академвідпустку. Розумів, що буде складно, бо до цього не робив у житті нічого, що б могло допомогти у війні. До війська його теж узяли не відразу. Перша спроба була ще на початку літа 2022-го.

«Я не займався спортом, був у жахливому фізичному стані. Мене відправили додому. Не здався, взяв контакти в одного із бійців, який уже служив, порадився з ним, що мені краще робити, щоб підготувати себе. Наступні два місяці готувався», — розповів Данило. Вже через декілька місяців, після навчань, поїхав як піхотинець на Запорізький напрямок.

«Можу сказати, що мені тоді сподобалось. Це звучить, мабуть, безглуздо, але цей побут, коли ти живеш два місяці в лісі без гарячої води, миєшся на вулиці, коли вже навіть не літо, — це прикольно. Це дає тобі зрозуміти, на що ти спроможний», — поділився хлопець. У добробаті він пробув майже рік, а далі перейшов у Повітряні сили, у ППО.

У Данила є друзі, які не пішли воювати, але продовжують навчатися. Хлопець вважає, що якщо вони цим принесуть користь, то нехай буде так. Ті самі одногрупники, які зараз вчаться на будівельників, згодом можуть відбудовувати країну.

«А щодо гулянь, то я сам люблю у відпустці гулянки. Обожнюю ходити по барах. І ставлюсь до цього нормально, бо людям потрібно відволікатися. Та не розумію виставляння цього напоказ. Усе одно не треба забувати, що йде боротьба за наше існування», — додав військовий.

«На стипендію я жив ці два роки в армії»

Є й ті студенти, які навчання поєднують із війною, як-от хлопець із позивним Фенікс. Першокурсник-політолог Київського університету імені Вадима Гетьмана у війську вже з першого дня повномасштабного вторгнення. Він долучився до ініціативної групи, яка згодом розрослася до добровольчого батальйону «Реванш».

«Академ не брав, бо на стипендію жив ці два роки, перебуваючи в армії. Попри брак часу, іноді пишу роботи, щоб не втратити бюджетне місце», — розповів Фенікс. Він додав, що було складно збирати спорядження, але потроху зробив усе завдяки благодійним зборам.

У «Реванші» Фенікса в бій спершу не брали — через вік, комплектацію та відсутність нормального екіпірування. Каже, що якщо й був на позиціях, то сидів в окопі, ховаючись від снарядів.

Згодом намагався підібрати собі конкретний військовий фах: як штурмовик, оператор БпЛА, зв'язківець або артилерист. За плечима у нього оборона Києва, Запорізький і Харківський напрямки тощо.

«Ми не знаємо, коли закінчиться війна»

Серед студентів-добровольців у війську є й дівчата. Анна Чепинога — третьокурсниця КНУ імені Тараса Шевченка. У липні 2023-го вона доєдналася до Окремої Служби БпЛА Української добровольчої армії. Дівчина з початку великої війни розуміла, що піде служити. Питанням було — коли?

Із серпня Анна почала їздити на бойові завдання на Запорізькому напрямку. Службу вона намагається поєднувати з навчанням. Дистанційна форма дозволяє за можливості під'єднатися до семінару чи лекції будь-де. Бувало й під час перебування на позиціях у перервах між виконанням завдань.

«Академку точно брати не планувала і дуже сподіваюсь, що не доведеться. Ми не знаємо, коли закінчиться війна, і так затягувати з навчанням можна ще дуже довго, тому користуюсь можливістю вчитись онлайн, як і всі мої однокурсники, і поки можливо — поєднувати свою військову діяльність із навчанням», — пояснила Анна.

Нині вона виконує обов’язки штурмана та вчиться бути операторкою дрона.