Перекладачі «Дюни» Катерина та Анатолій Пітики: «Українська Січ — наша найбільша знахідка в романі»

У 1957-му році молодий журналіст Френк Герберт вирішив написати статтю про те, як Міністерство сільського господарства США намагається зупинити рух піщаних дюн в Орегоні. З цього почалася історія одного з найвідоміших науково-фантастичних романів в історії. Два невеликі тексти: «Світ Дюни» та «Пророк Дюни» — розрослися до 700 сторінок рукопису «Дюна». А той, своєю чергою, пізніше виріс до трилогії, а потім — аж шести томів. Ба навіть після смерті Френка Герберта «Дюна» надихала інших людей на приквели, фільми та комікси.

Цієї осені вона знову стала однією з головних тем. Як перекласти «Дюну» і не зненавидіти її? Звідки в романі Герберта взялася наша Січ? Чи потоваришував би Герберт сьогодні з Ґретою Тунберґ? Про це та багато іншого hromadske поговорило з українськими перекладачами роману «Дюна» — Катериною та Анатолієм Пітиками.

Хочу почати саме з перекладу в парі як свідомо обраної стратегії. В одному з інтерв'ю Борис Стругацький, описуючи свою літературну діяльність уже після смерті брата, сказав, що він і далі пиляє колоду літератури дворучною пилою, «але без напарника». Сильний образ спільної літературної діяльності.

А чим для вас є переклад у парі?

Катерина: На кожній зустрічі з читачами хтось обов’язково запитує: «А як ви перекладаєте вдвох?». Може, це і справді незвично. Але для нас більш незвично, коли перекладати доводиться самому. Переклад удвох значно кращий за будь-який переклад, який ми могли б зробити окремо. Хтось має хист до пошуку влучних слів і підбору яскравих образів, хтось краще пильнує підступні граматичні конструкції та розуміється на синтаксисі. Переклад у парі — це нагода максимально використати сильні сторони кожного з нас та мінімізувати слабші.

«Дюна» — справді виклик для перекладача. По-перше, це величезний і досить складно сконструйований роман. По-друге, автор не боїться поєднувати запозичення з різних мов: від івриту до арабської. Це створює відчуття космополітичності описуваного простору, і навіть певною мірою убезпечує від колоніального погляду. Якою була ваша стратегія перекладу у таких випадках?

Анатолій: Структура «Дюни» — це окрема тема розмови. Навіть сьогодні роман здається досить великим, а за часів, коли на ринку панувала коротка форма — оповідання — Гербертова цеглинка справляла доволі специфічне враження. Проте великий розмір — не єдина особливість роману.

«Дюна» також містить епіграфи, які ніби взяті зі старих книжок, пісні, що схожі на середньовічну провансальську лірику, стилізації під священні тексти. Автор майстерно працює з кольорами й темпоритмом історії, узгоджуючи ритми тексту з природними ритмами пустелі. Він то сповільнюється, то прискорюється, що витворює, за його ж власними словами, «ритм злягання». Стиль Герберта — плавний, щільний, близький до поезії, проте не громіздкий. Нам дуже хотілося дати читачам можливість відчути на собі його музичність.

Під час творення свого епосу Френк Герберт свідомо поєднував елементи різних культур: наприклад, фримени (яких прийнято насамперед асоціювати з мешканцями Близького Сходу) мають також певні риси корінних американців і амазонських племен. Те саме і з мовою: «Дюна» просто-таки пересипана арабізмами (мабуть, це головний шар запозичень). Окрім того, в ній є й слова слов’янського походження, і навіть одна яскрава реалія з української історії.

Катерина: Для перекладачів робота з таким калейдоскопом — завжди виклик. Хочеться вдати, ніби не бачиш усіх цих запозичень, і просто перекладати їх крізь призму англійського тексту. Авжеж, так легше. Проте цей підхід нівелює авторський задум, і зрештою не залишиться жодної східної атмосфери. Герберт шукав способи зробити текст роману дивовижнішим, перенести читача до суворої Аравійської пустелі — і завданням перекладачів було йому допомогти. Нам було необхідно зрозуміти джерело запозичень, щоб адекватно відтворити їх в українському тексті. Ми годинами сиділи на тематичних форумах, читали численні наукові дослідження, спілкувалися зі спеціалістами.

Якою перекладацькою знахідкою ви пишаєтеся найбільше? 

Катерина: Безперечно, це січ. Гербертові фримени — сміливі борці за свободу, що ведуть постійну партизанську війну із загарбниками — живуть у січах. Словом «sietch» Френк Герберт називає фрименське місце збору в часи небезпеки (згодом назва поширилася на всі печерні поселення посеред пустелі). Найімовірніше, слово справді походить від козацької січі, бо надто багато паралелей. До того ж це не єдиний слов’янізм у «Дюні». Можливо, якби слово було записане за сучасними правилами — sich —то й питань би не виникло, але форма була своєрідною: звідкілясь узялися літери «e» і «t». То січ чи це чи не січ? Ось так і почалося детективне розслідування.

Звідки американський письменник міг дізнатися про нашу січ? Можливо, через російське та французьке посередництво. Коли на початку ХІХ столітті у Європі почалася мода на романтизм — екзотичний образ вільних і звитяжних козаків зажив особливої популярності. Байрон, Меріме, Гюго — всі цікавилися українськими героями, але ніхто не мав змоги поговорити з ними особисто (за винятком хіба що французького військового інженера Ґійома Левассера де Боплана за півтори сотні років до того).

Більшість європейських письменників-романтиків дізнавалися про козаків із франкомовних праць російського дворянства (звідси і додаткова «e», бо ж російською «сечь», і додаткова «t», бо буквосполучення tch — єдиний спосіб передати звук [ч] французькою). Форма sietch перекочувала і в англомовну літературу, вживаючись до середини ХХ століття нарівні з іншими — siech, sich. Прикладів багато, але, мабуть, найпромовистіший — англійський переклад «Тараса Бульби» 1907 року. Було приємно повернути січ додому, знявши зайві російські та французькі нашарування.

Серед фанатів «Дюни» не вщухають суперечки щодо того, як передавати імена персонажів, і чи варто через переклад розшифровувати реалії. Досі немає згоди навіть про переклад melange/spice — речовини, що її видобувають на Дюні. Яку стратегію обрали ви?

Анатолій: «Спеції» звучать надто кулінарно, а «спайс» — надто молодіжно. До того ж це порушує причинно-наслідковий зв’язок: наркотики стали називати «спайсом» уже після того, як «Дюна» стала популярною. За часів Френка Герберта головним новим наркотиком було LSD. У деяких чернетках персонажі говорять про прянощі як про щось нове для свого світу, та й симптоми впливу прянощів дуже схожі на ефекти від вживання LSD. Дивовижний вплив культури на сферу наркоторгівлі.

У цьому сенсі повторити успіх «Дюни» вдалося тільки серіалу «Пуститися берега»: коли він набув максимальної популярності, деякі наркоторговці справді підфарбовували метамфетамін синім кольором, аби було як у кіно. А ось українське слово «прянощі» уповні передає закладені автором конотації. Цей образ дуже цікавий: він символізує і нафту, за яку люди готові вбивати одне одного, і наркотики…

В окремих критиків я читала думку, що «Дюна» — це текст для певного віку. Мовляв, її слід прочитати років у 17-25, і тоді буде шанс полюбити на все життя. А от якщо пропустив цей етап, то, дуже ймовірно, «Дюна» не зайде. Як вважаєте?

Анатолій: Складно відповісти досить об’єктивно, бо перекладали ми «Дюну» саме в такому віці — і вона була прекрасною. Але й тепер «Дюна» для нас є такою ж. Власне, ми не вважаємо, що «Дюна» належить до тих текстів, які обов’язково треба встигнути полюбити, доки ти молодий і зелений. Сам Герберт навмисне писав роман так, щоб його можна було читати на різних рівнях. Він називав це «вертикальними шарами».

«Дюна» — це і роман про дорослішання, і екологічний памфлет, і трактат про мистецтво інтриг, і дослідження культу героя. Ви можете прочитати усе це одночасно, а можете поступово відкривати для себе нові шари. Можливо, йдеться не так про вік, як про загальну начитаність та інтереси у конкретний відрізок часу.

Катерина: Окрема тема — це очікування від роману, які закладають анотація та загальний флер навколо книжки. Лицар без страху та догани потрапляє у вороже середовище, долає перешкоди і зрештою перемагає ворогів. Якщо поглянути з такого боку — справді, банальніше нікуди.

Однак «Дюна» — не те, чим здається. Погляньмо хоча б на героя: Пол походить зі шляхетної родини, для якої честь — понад усе, його воїни — сміливі герої, що вірні традиціям до останнього подиху. Сам він здатен натхненними промовами підняти тисячі людей на боротьбу. Цікаво, що під час створення його образу Герберт багато в чому надихався історією іншого харизматичного лідера, який вів за собою людей, — Адольфа Гітлера.

І тут уже мають закрастися сумніви: а чи справді наш Пол такий білий і пухнастий, як здається спершу? Гербертові було цікаво подивитися, як віра в героя веде цивілізації до загибелі, і що взагалі буває, коли люди починають аж надто покладатися на супергероя.

Ризик для будь-якої наукової фантастики — швидке застарівання. Навіть найпотужніші книжки минулого, як-от «Фундація» Азімова, сьогодні лишають по собі легкий присмак ретро. На вашу думку, «Дюна» має термін придатності?

Катерина: Хороша наукова фантастика часто ґрунтується на найновіших досягненнях свого часу. Це приваблює до неї читачів — і це ж її вбиває, коли наші уявлення про світ змінюються і стають глибшими, ніж будь-який фантаст міг собі уявити. «Дюна» Герберта вигідно вирізняється на фоні творів колег тим, що не має термінупридатності, оскільки говорить про (перепрошую за банальність) вічні теми. Не може застаріти книжка, яка досліджує маніпуляції — хіба що самі люди перестануть прагнути маніпулювати іншими. Але чи це можливо?

Окрім того, не варто забувати, що навіть у рік свого виходу «Дюна» не була передовим текстом зі змальовування майбутнього — вона просто не мала цього на меті. Герберт від початку навмисно закладав у світ свого роману елементи ретро: феодальний устрій імперії — яскравий приклад цього. Водночас він прагнув відійти від штампів, притаманних жанру. Скажімо, спершу він планував відрядити дім Атрідів на Марс, та зрозумів, що це надто залюднене місце: там і Берроуз, і Бредбері, а незабаром опиняться ще й справжні дослідники. Тож він переніс події до системи Канопуса, що за 310 світлових років від нас.

Анатолій: Авжеж, «Дюна» — багато в чому дитя свого часу. Використовувати наркотики для міжпланетних перельотів — таке можна було придумати тільки в 60-х. Проте дрібні маркери доби не погіршують сприйняття тексту.

Хороші письменники часто можуть вловити тенденції, які лише набувають сили, тому складається враження, що вони передбачають майбутнє. У своїй рецензії на роман Герберта американський журналіст Ендрю Леонард написав, що дія відбувається в далекому майбутньому, однак певні ознаки цього майбутнього ми помічаємо вже зараз. Наприклад, дефіцит води в окремих регіонах чи то боротьбу за ресурси. Що «Дюна» може розповісти нам про нас сьогодні?

Анатолій: Френк Герберт працює з універсаліями. Описані ним конфлікти органічні і для середньовічного суспільства, і для сучасного, і для майбутнього. Завжди існував й існуватиме брак ресурсів, і завжди меншість намагатиметься маніпулювати більшістю. Це й допомагає «Дюні» бути вічно молодою. Та й фантасти взагалі рідко по-справжньому пишуть про майбутнє: вони не футурологи, робити прогнози — не їхня основна робота.

У реальному 1984-му році все ще не існувало таких країн, як Океанія, Євразія та Остазія, однак це не зробило «1984» Джорджа Орвелла менш цінною книжкою, ніж вона була раніше. Фантастика знімає обмеження реальності, дарує свободу дій і розширює діапазон можливих припущень. Візьмімо, до прикладу, фантастичний серіал «Зоряний шлях»: попри незвичний антураж: зорельоти, далекі планети, прибульці — Джин Родденберрі знімав мораліте про свободу вибору, расову нерівність і жагу до знань.

Катерина: Боротьба за ресурси оголює людську натуру. Френк Герберт нагадує, що успішно боротися за все не вдається нікому: рано чи пізно доведеться робити вибір. Ця дилема постає в його найголовнішій метафорі: планеті Арракіс. Прянощі й вода — два найцінніших ресурси у Всесвіті, — не можуть існувати разом. Це так схоже на наш світ, де завжди доводиться обирати менше зло. От тільки яке зло є меншим?

«Дюну» часто називають маніфестом екології. Власне, навіть імпульсом для написання роману стало вивчення автором руху піщаних дюн поблизу Орегона. Гербертові справді важлива насамперед екологія? Чи екотематика стала зручним полем для розгортання авторських ідей?

Катерина: Може, це звучатиме дивно, та екологія для Френка Герберта справді дуже важлива. Ба більше: вона цікавила його ще тоді, коли більшості до цього було байдуже. Потребу жити в гармонії з природою він усвідомив задовго до виникнення ідеї «Дюни»: ще в дитинстві на риболовлі Герберт познайомився з корінним американцем Генрі, завдяки якому став трохи інакше дивитися на світ і взаємозв’язок людини з природою. Власне, спогад про давнього друга надихнув Френка Герберта на створення образу мудрого фримена Стілґара.

Значно пізніше, уже після Другої Світової війни, коли інший друг Френка, метис, повернувся до рідної резервації, Герберт був прикро вражений результатами діяльності «окупаційної адміністрації»: квітуча природа занепала, а замість життя лишилися самі піски.

А потім, у 1957 році, був Орегон. Місцеві дослідники застосовували передову на той час (і актуальну донині) технологію боротьби з піщаними дюнами: засаджували ґрунт посухостійкими травами, які стримували наступ пустелі. Побачене настільки вразило Герберта, що він захотів написати про це статтю. Проте замість репортажу в нього вийшов філософський есей про вічну боротьбу людини з пісками, і редактор відхилив чернетку.

Однак ідея обернути орегонський досвід на історію не зникла. А що, як піском буде засипаний не один регіон, а ціла планета? А що, як уся цивілізація стане екологічним знаряддям? Герберт почав міркувати, які б люди могли мешкати на такій планеті, у що б вони вірили і як могли би взаємодіяти із лідером, який поведе їх до світлого майбутнього… Власне, з цього і виник роман «Дюна».

Екологія є наскрізною темою не лише першої книжки, а й усього циклу. Герої вмирали й народжувалися, проте екологічна одіссея тривала. Недарма одним із головних героїв «Дюни» є імперський планетолог (такий собі еколог) — дуже яскравий і трагічний персонаж. А наприкінці першого тому вміщено додатки, зокрема один із найцікавіших — «Екологія Дюни». Там ідеться про найпершого планетолога Арракіса, який і переконав фрименів, що з пустелі можна зробити квітучий сад. Саме він заклав підвалини екологічної релігії, яку сповідували фримени на початку першого тому.

Якби Герберт жив сьогодні, чи подружився би він з Ґретою Тунберґ, як ви думаєте?

Анатолій: Аж ніяк не факт. Френк Герберт не любив фанатизм у жодному з його проявів — байдуже, чи то йдеться про фанатизм релігійний, чи то про екологічний. Недарма в його романі теми месіанства та екологічного подвижництва йдуть пліч-о-пліч. Із кожної з ідей, якими переймаються герої, Герберт робить релігійний культ, а тоді поступово показує всі вади такого ставлення. Протягом життя він висловлював набагато більш зрілі та набагато більш серйозні думки, ніж сучасна позиція Ґрети Тунберґ. Життя в гармонії з природою — лейтмотив творчості Герберта, втім, водночас письменник боявся, що «екологія може стати виправданням для нового “полювання на відьом” — або для чогось ще гіршого».

Навколо «Дюни» вже сформувалася традиція візуалізації: від коміксів й відеоігор до повнометражних кінострічок. Чому цей цикл так приваблює митців?

Катерина: Світ «Дюни» — дуже красивий і масштабний, сповнений химерних деталей і вишуканих описів. Розмаїття ідей дозволяє митцям обирати для подальших інтерпретацій ті аспекти, які цікавлять саме їх. Книжка (як і її головний герой) вміє надихати інших — власне, це її й губить, як і Пола Муад’Діба. Весь світ знає «Дюну» в попсовому переказі Джорджа Лукаса. Ми любимо «Зоряні війни», це чудова пригодницька казка, проте історія юнака на пустельній планеті, що відкриває у собі силу — це такий собі конспект «Дюни». А якщо читати чернетки Лукаса — навіть відвертий плагіат: він узяв Гербертову ідею, посилив пригодницьку складову, прибрав екологію і додав Куросаву. Після шаленого успіху «Зоряних воєн» будь-яка спроба екранізувати «Дюну» стикається з проблемою того, що глядачі так чи інакше порівнюють її з історією про джедаїв та силу.

Щодо останньої екранізації. Наскільки Дені Вільневу вдалося передати атмосферу циклу? Чи варто йти дивитися «Дюну», якщо не читав книжки?

Катерина: Мені фільм видався красивим, але набагато біднішим за книжку. Актори чудово відіграють свої ролі, проте сценаристи суттєво спростили кожен із характерів. Пригод більше не стало, а психологічні й екологічні тонкощі та інтриги кудись зникли, тому ми понад дві години просто дивилися на красивих акторів і красиву пустелю. Як на мене, головна втрата фільму — недостатньо розкритий образ герцога Лето Атріда, батька Пола, який постає просто хорошим хлопцем. Проте цей герой був набагато складнішим і суперечливішим, ніж показано у фільмі Вільнева — інакше він би просто не вижив у тому світі. Так само у фільмі відсутні чимало важливих для розуміння мотивацій персонажів сцен: скажімо, сцена банкету в ніч перед падінням дому Атрідів, яка оголює всі нитки напруги та показує передумови до зради.

Мої студенти, які книжку не читали, але сходили на фільм, зрозуміли історію дуже спрощено — і це провина Вільнева, а не їхня. Втім, тепер їм цікаво ще й прочитати роман, тож моє ставлення до фільму, попри все, позитивне. Чи варто йти? Авжеж, варто. Перевірте, чи вам взагалі подобається. Але щомиті тримайте в голові думку: книжка краща.

Анатолій: Я ціную «Дюну» Вільнева за те, що кінотеатри знову почали збирати повні зали, а люди зацікавилися романом Герберта. Проте якщо розглядати фільм окремо від зовнішніх чинників — він мені не сподобався. Дені Вільневу притаманні розмах і епічність, за якими зяє порожнеча. У «Дюні» це реалізовано буквально. Його світу бракує розкошів. Зрозуміло, що режисер хотів показати маленьку людину проти великого світу, але це призвело до того, що всі його герої живуть у якійсь аскезі.

Та якщо питання про те, чи варто дивитися — так, звісно! Треба ж підтримати наші кінотеатри в ці непевні карантинні часи.

То фільм Вільнева можемо назвати самостійним висловлюванням чи це радше красива ілюстрація до роману?

Катерина: Стрічку Вільнева приємно дивитися: красиві кадри, великі екрани кінотеатрів. Навіть попкорн із прянощами. Здається, люди скучили за епічним кіно, за новими світами й за чимось, що хоч трохи відмінне від «Марвела». Це, мабуть, добре, бо нас супергероїка також притомила. Я би хотіла, щоб Дені Вільнев зняв другу частину й завершив історію. Проте вважаю, що найкраща екранізація «Дюни» ще попереду.

Спілкувалася: Богдана Романцова