Режисер Наріман Алієв під час інтерв'ю, Київ, 28 жовтня 2019 року
Фото:

hromadske

В український прокат 7 листопада вийшов перший повнометражний фільм українського режисера кримськотатарського походження Нарімана Алієва «Додому». Алієв уже отримав нагороду на Одеському кінофестивалі, а також у Стамбулі та в Бухаресті. Нині фільм «Додому» у довгому листі номінації на «Оскар» в категорії «Міжнародний повнометражний фільм». 

Журналістка hromadske Тетяна Безрук поговорила із Наріманом Алієвим про створення фільму, чисельні нагороди та промову на врученні премії «Оскар».

Нарімане, ви стали кращим кінорежисером, а ваш фільм «Додому» — найкращим повнометражним фільмом року. До цих нагород була низки інших. Чим ваш фільм чіпляє глядачів?

Все суб’єктивно, бо кіно саме по собі — суб’єктивна річ. В Одесі ми отримали головний приз, доля якого вирішувалася глядацьким голосуванням, в Бухаресті чи Стамбулі, де ми отримали нагороду за найкращий міжнародний фільм, це було журі. 

Чому саме мій фільм отримує нагороди — я не знаю. Але я завжди намагаюся не зважати на те, отримали ми нагороди чи ні. Так складаються зірки і ми радіємо із цього. Але я не вважаю, що нагороди роблять фільм кращим. Фільм залишається таким, яким він є. Нагорода для фільму дасть глядачу рекомендацію, або він дізнається, що такий фільм існує.

А як вам зараз із цією славою?

Та немає ніякої слави (сміється). Це певний процес. У фільму є свій шлях реалізації: фестивальна історія, кінотеатральна історія, телевізійна — все це реалізація проекту. 

Якийсь фільм має більший успіх, якийсь — менший, але я не вважаю це славою. Це частина роботи. Я не робив фільм, щоб він просто був. Я робив його для того, щоб його бачили люди. У нас була задача зробити хороше кіно та щоб це кіно побачили. Для цього ми робимо все, що в нашій компетенції.

Коли ви почали працювати над фільмом?

Під час та після навчання я робив короткометражні фільми. Вони були про родинні відносини, про кримськотатарський культурний контекст. І повний метр для мене — це певний екзамен. Все, чому я навчився, намагався використати в повнометражному фільмі. 

Якщо говорити про фільм «Додому», то в мене була певна дилема. Я хотів у повному метрі відобразити історію кримськотатарської родини. Але оскільки у мене фізично немає можливості знімати в Криму — була задача, як розповісти на материковій Україні історію кримськотатарської родини. 

Три роки тому мій знайомий азербайджанський режисер розповів ідею свого сценарію про родину, яка втратила близького родича і поїхала за ним в далекі краї, аби привезти його на батьківщину та поховати. Ця ідея дуже засіла всередині мене. Я її проаналізував і з дозволу свого колеги почав розробляти сценарій фільму «Додому». Мені це дозволяло розповісти і кримськотатарську історію на материковій частині України, і при цьому в певному обсязі розкрити ті реалії, в яких ми сьогодні існуємо.

Режисер Наріман Алієв під час інтерв'ю, Київ, 28 жовтня 2019 року
Фото:

hromadske

Як довго ви вмовляли Ахтема Сеітаблаєва знятися у фільмі?

Спочатку ми запропонували йому іншу роль. Він прочитав сценарій, зателефонував нашому кастинг-директору та попросився пройти кастинг на головну роль.

У нас було три етапи кастингу з ним. Він навіть привів гримера з фільму «Захар Беркут», з яким він у той час працював, бо мені був потрібен доросліший, ніж Ахтем, герой. Через деякий час я затвердив його на головну роль.

Ваш фільм «Додому» — про людські відносини. Про відносини батька та його двох синів. Чому ви йдете від теми політики в картині?

Я нікуди не йду від теми політики. В кіно є цей соціально-політичний бекграунд, який існує в Україні. Ми нікуди від нього не відходимо, але історія не про це. Це не політична драма, як останній фільм «Влада», який був у прокаті. Це не політичне кіно просто. Це історія конкретної сім”ї, але в сьогоднішніх реаліях України в стані війни та анексії.

«Додому» порівнюють із роботою Андрія Звягінцева «Повернення».

Я не чув, щоб мене порівнювали із Звягінцевим.

Це було одразу після Каннського фестивалю. Чи погоджуєтесь ви з подібними порівняннями?

«Повернення» — це один із референсів фільму. Ми цього ніколи не приховували. І я ніколи не ображаюсь, коли мене порівнюють із хорошими фільмами та хорошими режисерами.

Але кожен режисер самобутній. У моєму фільмі багато референсів, окрім Звягінцева. Це і «Дерево життя» Терренса Маліка, брати Коени, у фільмі є цитати на Нурі Більге Джейлана. Це великий мікс того, що я дивився, що мені подобалося за всі мої роки становлення як режисера. Звісно, кожен режисер, який мені подобається — якось повпливав.

Чому порівнюють із «Поверненням»? Бо це також роуд-муві, також два сини та один батько, є човен та авто, але історії різні.

Кадр з фільму «Додому» режисера Нарімана Алієва. Актори Ахтем Сеітаблаєв (ліворуч) та Ремзі Білялов

Чи ви обговорювали ваш фільм у родинному колі?

Зі своєю мамою я писав перший трітмент фільму, бо у мене була травма спини. Я довгий час лежав і надиктовував їй, а вона набирала цей текст. Сценарій також бачив батько. 

Я ніколи не приховував, що я роблю. Вони мені дещо радили. Але все одно батьки люди не з кінематографу. Для розуміння як зробити певну історію — родина мене, перш за все, підтримувала, вона не розповідала, як знімати кіно. Так само я не розповідаю їм, як вони мають робити свою роботу.

Той конфлікт поколінь, який є у фільмі «Додому» — ви бачите його у сьогоднішньому суспільстві кримських татар?

Це не конфлікт, це певна різниця між поколіннями, це нормально. Кожне наступне покоління відрізняється від попереднього. 

Конфлікт є у фільмі, бо не може бути фільму без конфлікту. Тому деякі речі ми відобразили гостріше, ніж вони є у житті. Але, звісно, всі ці проблеми існують. 

Моє покоління більш відкрите світові, ніж покоління моїх батьків, які багато пережили, щоб повернутися на батьківщину. В мене такого не було, я ніколи не жив на чужій землі з мрією повернутися на батьківщину, коли я ріс. Це все індивідуально. Не треба сприймати окремий фільм як хрестоматію кримськотатарських архетипів та відношень.

За роботами кого із ваших колег ви спостерігаєте?

Я за усіма спостерігаю. Важливо, із ким ти працюєш на одному майданчику. Зараз дуже багато і молодих, і вже відомих режисерів українського або закордонного загалу. 

Наступного року в прокат вийде фільм Антоніо Лукіча «Думки мої тихі». Впродовж цього та минулого років виходив «Вулкан» Романа Бондарчука. Також фільм Тоні Ноябрьової — «Герой мого часу». 

Виходить багато фільмів, але не всі вони знаходять такого широкого глядача в Україні. Нам ще потрібно працювати над промоцією українського кіно. Проте рік за роком частка українських фільмів у кінотеатрах зростає.

Кадр з фільму «Додому» режисера Нарімана Алієва. Актори Ахтем Сеітаблаєв (ліворуч) та Ремзі Білялов

У вас була теза, що на молодих режисерів звертають увагу, коли вони отримують міжнародні нагороди. Чому українських режисерів помічають вдома тоді, коли вже помітили за кордоном?

Так виходить не лише з кіно. Потроху це змінюється, але у нас немає на що орієнтуватися глядачеві, щоб зрозуміти, яке кіно у нас існує. Імена мало хто знає, фестивалі не всі відвідують. Коли чують щось знайоме, як у нашому випадку, нас асоціюють із «Оскаром», хоча до «Оскару» нам як до Юпітера. «Оскар» зрозумілий і знайомий для суспільства. Це треба виправляти, але немає орієнтирів для людей.

Є більш локальні історії, які спрямовані одразу на глядача. Є авторські, які мають пройти довгу дорогу, від Канн, через усі фестивалі, але це кіно на довгу інвестицію. Як «Плем’я» Слабошпицього, яке було зняте п’ять років тому, але воно все одно живе своїм життям, його дивляться, передивляються, і я впевнений, що кожного року в Україні і за кордоном з’являються його нові глядачі.

Можливо фільми, які пов’язані з історичним контекстом, в Україні дивляться більше?

Ні, це вже більше про якусь промоцію фільмів. У нас зараз немає інституту зірок. Тобто немає в Україні таких акторів, на яких стовідсотково підуть 100 тисяч людей. Кіно лише зароджується. Тільки з’являються зірки, які з віком матимуть якусь вагу. Тому зараз використовують зірок шоу-бізнесу, у яких є своя фан-база.

Кіноіндустрія — це дуже важкоповоротна структура. Не можна за 10 років побудувати настільки сильну індустрію, щоб вона змагалася, я навіть не кажу про Голівуд чи Болівуд, навіть із російським ринком. 

Після розпаду Союзу Україна була майданчиком для серіалів. Український кінематограф не був самостійною одиницею. Останні п’ять років український кінематограф активно працює на себе. Якщо так буде продовжуватись, то років через 10 років вже будуть перші серйозні заростки для індустрії.

Але це залежить не тільки від якості фільмів. У нас маленький саме ринок дистриб’юції. На 40-мільйонну країну мати десь 500 екранів — це дуже мало. Якби у нас було хоча би 3000 екранів, це була б можливість не тільки показувати кіно, а ще й заробляти на ньому. Тому що у нас великі державні дотації, але вони спрямовані на підтримку індустрії. Але щоб ця індустрія ставала самостійною, потрібно також розширювати ринок для продукту. Та працювати із глядачем.

У Франції навіть у школі є предмет «кіно». Я вважаю, що в Україні теж це можливо. Це важливо, бо кіно — це дуже цікавий та міцний інструментарій для населення. Мені здається, треба навчати населення вміти ним користуватися. Так, як і з літературою. 

Ніхто просто 20-річному хлопцеві, який навіть не знає абетки, не дає «Великого Гетсбі» і не каже: читай, дуже цікаво. Він не вміє читати, йому спочатку треба вивчити абетку, потім навчитися читати слова, абзаци, потім він зможе прочитати «Великого Гетсбі». Те саме із кінематографом.

Режисер Наріман Алієв під час інтерв'ю, Київ, 28 жовтня 2019 року
Фото:

hromadske

На якому етапі український кінематограф?

У нас знають букви. У нас написана буква «Ж», то так, у нас її знають. А коли написано «Жертвоприношення», то вже якось складно, щось незрозуміле. Все поступово.

Коли я в 16 років прийшов навчатися, я теж нічого не бачив, нічого не знав. Але з часом я розширював свій кругозір і поступово почав розкривати для себе інші кути кінематографу.

Ваш фільм у довгому листі номінації на «Оскар» цьогоріч...

Щоб отримати «Оскар» за найкращий міжнародний фільм, треба витримати дуже високу конкуренцію, навіть щоб дійти до номінації. Для нас, мені здається, це ще ранувато, як для української індустрії. З нашого боку ми будемо робити все можливе, що у наших силах. Але ми всі наповнюємось певним досвідом, щоб у майбутньому стати лауреатами. 

Це також певний ринок, де є свої гравці, свої автори, свої продюсери. У всіх є певні зони впливу, комунікація і розуміння, як правильно працювати з проєктом. Ми цьому зараз також навчаємось, у нас гарні партнери. Але цей досвід теж новий для нас. 

Є можливість, щоб потрапити до номінації, але для мене вона дуже маленька. Я на неї не розраховую. Я вважаю, що є певні критерії, які для мене зараз важливіші, аніж отримати «Оскар». Швидкі перемоги — це погано. Жодна нагорода не робить фільм кращим.

Ви говорили у одному зі своїх інтерв’ю, що головне — не сама премія «Оскар», а те, що говорить режисер, коли виходить на сцену. Уявімо, що ви її отримали. Що ви скажете?

Ні, давайте не будемо уявляти. Для того ті 30 секунд і існують, щоб сказати ті слова, які там будуть. Я не знаю, чи будуть у мене такі 30 секунд, і я не знаю, що тоді я скажу. Це може бути у наступному році, може — через 20 років, а може і ніколи.

Незалежні завдяки вам

Ми працюємо незалежно від політиків та олігархів. Наша журналістика існує завдяки вам. Ви можете підтримати нас, а ми зможемо продовжити розповідати, що насправді відбувається.

Поділитись: