Олег Сенцов та Олександр Кольченко були в ув'язненні в Росії понад 5 років, засуджені за сфабрикованими справами до 10 і 20 років відповідно. Увесь цей час журналісти hromadske пильно стежили за їхніми долями: спілкувалися з рідними, писали листи, знімали фільм.

Сьомого вересня під час обміну разом із 33 іншими українцями Кольченко і Сенцов повернулися додому. Наступного дня Сашко дав інтерв'ю hromadske із лікарні у Феофанії, куди їх привезли на обстеження. А вже за три дні обоє вийшли на велику пресконференцію.

Утім, перше окреме інтерв'ю Олег Сенцов дав саме hromadske. Як почувалися проукраїнські активісти в Криму напередодні анексії, як відбувалося викрадення, що було далі — в російських тюрмах, чого боїться Олег і чому усміхнувся, коли почув свій вирок — читайте в інтерв'ю або ж дивіться у його відеоверсії.

Росія зробила дуже багато, щоб створити відчуття, ніби анексія Криму була безкровною, ніби все відбулося гладко. Але як це відбувалося насправді? За вами ганялися, вас переслідували, вас прослуховували? Розкажи, якими були ці місяці перед твоїм арештом.

Я там був не один. Було багато хлопців, які були проти того, що відбувалося. Хтось активно, хтось пасивно.

Зрозуміло, був дуже великий тиск з боку російських окупантів і колабораціоністів, тих, хто із задоволенням привітав Росію. Хтось пасивно вітав, просто вважаючи, що за Росії будемо краще жити, багатше, їм політика була нецікава.

Ті, хто був активно проти -— у них була серйозна боротьба, і вони ризикували дуже сильно — здоров'ям, свободою і життям. Кілька людей зникли безвісти, кількох убили. Військових кількох убили. Атмосфера була дуже важка.

Для когось це було свято, для мене це взагалі було не свято. Я знав, що таке РФ, режим Путіна, і що нічого хорошого для нас він не несе. Людей, які цього не розуміли, вели ніби такою гарною сопілкою. За гарною мелодією їх вели в якесь болото. Ну от вони пішли за нею, і що тепер вдієш?

Атмосфера була, звісно, неприємною, навіть не в тому плані, що було небезпечно, а було просто відчуття, що тебе морально ґвалтують. І це неприємно, коли тебе примушують до чогось, чого ти робити не хочеш. Ось ця атмосфера відчувалася і дуже сильно тиснула на тих людей, які залишилися там, які не можуть виїхати через якісь обставини. І вона продовжує тиснути дуже сильно, вони себе почувають дійсно в окупації.

Нам все-таки з Києва ситуація здавалося іншою. І коли 20 лютого було вбито 48 людей, всі були охоплені цим горем. Начебто і наші журналісти їздили до Криму, але якось фокус не зміщувався, і вже потім було відчуття, що цей момент підтримки якось тут, в Києві, проґавили.

У когось було таке відчуття, що Київ нас кинув. Вони висловлювали це вголос. Але багато кримських активістів на Майдані не були, а я був більшу частину часу, і я добре розумів, що події там були дуже сильні, яскраві, і в самому Києві після цього було багато проблем з входженням нової влади.

У половині міст східної і південної України були проблеми. Наприкінці лютого ми не контролювали Харківську обласну адміністрацію, там сидів антимайдан, якщо ви пам'ятаєте. Тобто, боялися за Харків. Проблеми були в Донецьку, в Дніпропетровську, в Одесі, і в Криму зокрема. Тож це була загальна проблема у всіх.

Потім потроху наші сили почали перемагати, а в Криму — навпаки. Важко було діяти. Я просто ставлю себе на місце керівництва тодішнього Києва: що можна було зробити? Можливості щось зробити було дуже мало. Інструментів було мало, зокрема силових, тому що армія була, самі пам'ятаєте, в якому стані, міліція теж дезорієнтована і навряд чи б підтримувала майданівську владу.

Це була гра, в якій важко було перемогти, майже неможливо. Путіним був обраний дуже хороший момент для нападу. Зробив би він це місяцем пізніше — у нього б нічого не вийшло.

Крим протягом усього Майдану готували до того, що ось, дивіться, що відбувається в Києві. Там плакати висіли, передачі виходили, населення було дуже заведено в негативному плані по відношенню до Майдану і до України. Відповідно, до Росії вони потім і побігли, багато хто — із задоволенням. Зокрема, бо боялися «Правого сектору», бандерівців та інших звичайних кремлівських страшилок.

Власне, і в матеріалах твоєї справи йшлося про те, що ти познайомився з «Правим сектором» і прийняв їхню ідеологію, що б це не означало.

Це було на слідстві. У суді вони не змогли нічого цього довести, і це прибрали.

Олег Сенцов у студії hromadske, 18 вересня 2019 року
Фото:

hromadske

Що можна було зробити в Криму? І як ти ставився до якихось радикальних дій?

На Майдані я спершу стояв на барикадах, охороняв їх, волонтерив, ми тягали якусь воду, щось ще робили, все підряд. Потім були події на Грушевського, ви пам'ятаєте, що там було. А потім в мене виявився знайомий в Автомайдані, і він мене покликав, і ось десь через тиждень я вже штабом керував. У мене виходило непогано.

Приїхав до Криму — побачив, що ситуація дуже складна, все розрізнені. Я там виступав комунікатором між силами, групами, щоб вони між собою спілкувалися, розуміли, що вони не кинуті та не одні.

Коли людина думає, що вона одна проти цієї системи, то їй важко. А коли бачить, що нас багато, то вже якось легше. І що Київ їх не кидає. Просто якщо ти не опираєшся — тобі не допомагає ніхто. Тобто доля твоєї Батьківщини — в твоїх руках, а не когось іншого.

Я з дуже різними людьми спілкувався, ми проводили збори, спілкувалися. Розмови були різні, зокрема деякі розмови потім до цієї справи пришили.

Я завжди казав одне: я підтримую будь-яку форму опору — від листівок до якихось більш серйозних речей, але я ніколи не підтримаю дії, спрямовані проти життя і здоров'я інших людей. Війна не йшла, в нас не стріляли, відповідно, ми не мали права стріляти у відповідь.

Ескалація насильства призведе до великих жертв, це неправильно. Я за природою своєю пацифіст — в мирний час.

Чому, як ти вважаєш, тебе «призначили» головним?

Це сталося геть випадково. У них просто було завдання — зробити гучну справу. Вони вже потім, тільки через день, дізналися, що я режисер, що хтось мене знає, мене вже впізнають, щось пишуть. Тобто це було випадково, їм все одно було, хто. Їм головне, щоб хтось був, хто володіє певним рівнем знань, у кого є зв'язки з Києвом.

Їхнє завдання було, щоб я дав свідчення на когось з керівництва Києва. Якщо ви пам'ятаєте, був початок травня 2014 року, наближалися президентські вибори. У мене була візитівка Кличко, мені хтось дав на Майдані. Її знайшли, ще візитівки якихось депутатів Меджлісу. Назви будь-яке гучне прізвище — і отримаєш всього лише 7 років. Ні — 20 років. Я сказав — ні, отримав 20, як в магазині.

Суд не взяв до уваги ваші свідчення про те, що вас катували, тебе зокрема. Це досвід, про який складно говорити, але мені здається, що це має бути якось зафіксовано документально. Хто були ці люди? ФСБ? Колишні співробітники СБУ?

Я спершу потрапив до «Лефортово», дав пояснення своєму адвокатові стосовно цих тортур. Потім в суді виступив. Я можу це щоразу розповідати, але це не завдасть мені якогось морального болю, такі речі мене не зачіпають.

Просто є люди, які пережили набагато більші страждання, набагато більші тортури, набагато більше приниження, моральне і фізичне. Наприклад, Карпюк, Клих. І які досі сидять у в'язницях на Донбасі. І те, що там відбувається — це страшні речі. Тому говорити про те, що було зі мною, — це такий невеликий епізод, який не вартий згадки взагалі.

Щодо того, хто там був — це були співробітники ФСБ, московська група, яка приїхала спеціально із завданням. Ми це нещодавно обговорювали із Закревською і в прокуратурі Криму, вони брали свідчення.

Євгенія Закревська — ваш адвокат у справі вашого викрадення.

Так. Я прийшов, дав свідчення, тому що це свідчення на ФСБ, на їхні дії, для Гаазького трибуналу. Зло має бути покаране.

Там були співробітники цього ФСБ і кілька співробітників СБУ, які перейшли на той бік. Вислужувались, щоб їх взяли на нову службу.

Ти казав, що впізнав будівлю, куди тебе привезли. Думали, що ти не зможеш, але ти впізнав, що це будівля СБУ.

Тому що я був у рідному місті, а вони були приїжджі.

Вони — це група з Москви?

Так. Грубо кажучи, вони якісь оперативні дії почали через 2-3 тижні після того, як на Чирнія (Олексій Чирній, ще один кримський політв'язень — ред.) подали заяву, його друзі здали ФСБ.

Їм надходить інформація, що людина хоче щось підривати, вони на це не реагують. Ніхто не сприймав це серйозно, а тільки через 2-3 тижні, коли їм прийшла команда зверху — потрібно щось зробити — вони знайшли його, привезли в підвал, там він у всьому швидко зізнався, готовий був все зробити, і потім вони вивезли його на це постановочне відео, зняли його. Він сам у цьому зізнавався потім, що відео постановочне. І все, потім колесо закрутилося.

В результаті вони кого змогли туди зібрали — ось група, будь ласка. Наша справа була першою, потім було багато таких справ у Росії. Потім була вже відпрацьована схема і багато схожих справ.

Олег Сенцов у студії hromadske, 18 вересня 2019 року
Фото:

hromadske

Олег, ти казав, що навіть попри те, що в СІЗО в тебе не було доступу до великої кількості ЗМІ, про те, що відбувалося далі і в Криму, і на Донбасі тобі і так було відомо по картині, яку ти бачив у в'язницях. Ти, зокрема, бачив і говорив з учасниками цих подій. Що це за люди, що вони тобі розповідали?

Я отримував інформацію тільки з російських ЗМІ. Ясна річ, що там купа навозу і два зерна правди.

«Новая газета» здебільшого, тому що це російське друковане ЗМІ, доступне у в'язниці. Вони останні, напевно, залишилися, останній острівець свободи у них. І листи.

Я завжди в листах писав: не пишіть мені всілякі дурниці, пишіть, що відбувається в Україні. Мені це цікаво. Я цю інформацію, як пилосос, збирав, мені було цікаво, що відбувається. Тому якісь речі я коротко, в загальних рисах, знаю.

А з учасниками тих подій я один раз у в'язниці в боксі міг поспілкуватися. Не в одній камері, ми сиділи в різних. Це попередній бокс, де ти чекаєш, коли тебе повезуть до суду. Ви в суді там чекаєте нас, а нас привозять, ми три години сидимо в камерах поряд і чекаємо, коли нас піднімуть.

І я ось з ним спілкувався, із ГРУшником, на останньому слові казав про цю людину. Єдине, що я там переплутав місяць і сказав, що ще в березні їх привезли. Насправді — в лютому, звісно ж. Команда пройшла 23 чи 24 лютого, коли Майдан вже переміг. Тобто цей план у Путіна був, напевно, готовий, і він вирішив його пустити в дію, поки є така ситуація.

І ось ще за 2-3 дні до захоплення адміністративної будівлі, 27 лютого захоплення почалися в Криму, їх привезли з Новоросійська на катерах, ГРУшників, вони готувалися. Він про це розповідав спокійно. Він воював під Іловайськом. Каже: це наша робота, ми там робили основні речі, а ополченці так — на підхваті були. Він це відкрито казав, а чого йому соромитися? Він був у в'язниці за іншою справою, його за вбивство судили. Він сказав, як є.

Ба більше, я з двома ополченцями перетинався на етапі. Я здебільшого сидів у місцях, де все дуже ізольовано. А коли їдеш з одного місця в інше — буває, що через етапні в'язниці якось щось так можна. Я ж і фотографію встиг одну зробити, і до рідних дотягнутися якось, і поспілкуватися ось з такими людьми доводилося.

Два ополченця, один за гроші воював. У нього з головою проблеми. А другий щиро поїхав воювати «за Новоросію, за нову Росію». Причому він був у розшуку в Росії, проти Путіна, за екстремізм. Він вважав, що саме там вони побудують нову Росію, вільну від Путіна. Якийсь ідеалізм дивний у нього був у голові, він, звісно, пройшов через рік у нього.

Кажу: добре, ми тут, у в'язниці, не будемо один з одним воювати вже, тут так не прийнято — за ці речі воювати. Він ніби вже розчарувався у всій цій справі. Я його запитав: а як так вийшло? Він просто приїхав як доброволець з Росії. От як ви українську регулярну армію перемагаєте? Каже: у нас всього більше. У нас танків більше. У нас більше бензину, зброї, ракетних сил більше. Звісно, нас не можуть перемогти.

Ми підрахували кількість кілометрів, які ви з Сашком Кольченком удвох проїхали по тюрмах. На двох — приблизно 20 тисяч кілометрів — це реально пів дороги навколо земної кулі. Тобі пояснювали, чому тебе так часто перевозять і все далі, і далі? І взагалі — що це означає для людини — бути в такому холодному і далекому місці?

Мені ніхто нічого не пояснював. Ви повинні розуміти, що там ніхто з тобою не спілкується. Тебе за людину не вважають, нічого тобі не пояснюють. Як худобу завантажили, відвезли — і все.

І ти навіть не завжди знаєш, куди ти приїдеш?

Ніколи не казали, куди їдеш. Всі етапи — збираєшся, з речами сів, поїхав. Потім в процесі якось можна ще дізнатися, куди ти їдеш. І то не відразу.

У в'язниці якимось чином намагалися на тебе тиснути — через родичів, наприклад?

Ні, слава богу, на мене не тиснули. Принаймні в цьому вони якогось кодексу дотримуються. У тому плані, що вони не воюють зі мною, не воюють з моїм дітьми, це нормально. Не можна воювати з дітьми. Немає такого тиску.

Ти, напевно, все одно тримаєш в голові, що все, що ти робиш, що ти кажеш, якимось чином може відбитися на їхньому житті.

Зараз ви починаєте про це говорити. Вони про це не говорили, а ви ставите вже друге питання.

Тому що нам самим іноді страшно говорити з родичами ув'язнених. Тому що ти не розумієш, як іноді можеш нашкодити.

Зрозуміло, що люди, у яких залишилися в Криму родичі, дуже ризикують. Одна справа — офіційна влада, яка цим займатися не буде. Це нерозумно і нічого доброго не принесе. А від якогось відчайдушного ватника, який надивиться телевізор і вирішить помститися твоїм рідним, ніхто не застрахований. Ось це небезпечно. Російський телевізор реально вбиває.

Олег Сенцов у студії hromadske, 18 вересня 2019 року
Фото:

hromadske

Твоя голодування певної мети досягло, була привернута дуже велика увага, був резонанс. Тим не менш, це не нескінченний ресурс і не нескінченний інструмент, яким ти зміг би дуже часто користуватися. Ти для себе ще цей інструмент залишав на потім? І в якому разі ти готовий був до нього вдатися?

Я готувався до другого голодуванні весь цей рік. Всі чомусь вирішили, що я повинен вийти таким самим, яким я був наприкінці голодування. Ні, минув рік, я відновлювався, активно харчувався, займався спортом, мені дали можливість займатися спортом, аби сидів спокійно.

Я готувався, відновлював здоров'я до наступного голодування, адже розумів, що якщо після виборів нового президента нічого не станеться, якщо ситуація знову зайде в глухий кут — я знову почну голодувати. Я розумів, що друге голодування вже не приверне стільки уваги, як перше, але виходу не було, тому я готувався.

Та потім пішли якісь зрушення, розмови про обмін та інші кроки назустріч. І я сказав адвокату, лише він був у курсі: я притримаю крайній захід на випадок, якщо мости знову будуть спалені. Та потроху в них все налагодилося, тому до цього не довелося вдаватися.

Ми знаємо, що багато родичів політв'язнів губляться, не знають, як себе поводити. Вони думають: просити помилування, не просити помилування? Що би ти порадив як людина, яка прожила п'ять років в ув'язненні — що би ти хотів, щоб робили родичі?

Тут немає якогось такої поради: робіть це — і буде добре. Я можу сказати лише про себе. Мамі я казав, що не треба писати про помилування, що це марно. Захочуть — самі помилують, коли треба буде. Цей інструмент не працює однозначно.

Я знаю, що точно не треба робити. Не треба ховати себе — це передусім. Я себе не ховав. Я жодного дня у в'язниці не витратив даремно. Я завжди знав, що ми переможемо, завжди знав, що нас звільнять. Кожного дня. Я взагалі не впадаю в депресію. Бувають важкі моменти, коли дуже важко. Але бувають рідко, вони недовгі та їх ніхто не бачить. А так я намагався і мислити позитивно, і всередині себе налаштовувати позитивно.

Відповідно, так само була налаштована моя рідня, адже ми схожі один на одного, вони мене цим підтримували. Я знав, що вони теж міцні та вірять у краще.

Головне, чого робити не треба — налаштовувати себе на погане і подумки себе гнобити. Це швидко зведе в могилу. У житті завжди відбувається те, що повинно відбуватися. Так і ніяк інакше. Треба приймати і йти далі, і все буде добре.

Що би ти сказав кримчанам сьогодні? Тим кримчанам, які підтримують цілісність України. І тим, які підтримали свого часу анексію. Вони по-різному думають зараз.

Там все тоді розкололося. В мене половина друзів за Україну, половина — за Росію. Родина в мене теж навпіл. Розкол пройшов через весь Крим. Хто захотів, хто не зміг там бути — той поїхав. Адже жити в цій атмосфері дуже важко. Я її встиг відчути за два місяці до анексії, після цього референдуму. Я прямо відчув, як вона згущується, вся це задуха. І за п'ять років вона стала тільки гірше. Тільки кватирку зачинили і все — повітря закінчилося.

Є така думка, що треба зробити ще гірше — наприклад, блокаду влаштувати Криму.

Робили ж — відключали воду, світло.

Так. Як ти ставишся до цього інструменту?

Тут важко коментувати в тому плані, що це чужі рішення, не мої. І вони важкі. І так погано, і так погано. І нічого не робити — погано, і людям шкодити — погано. І зрозуміти, як насправді краще — дуже важко.

Блокувати Донбас і повністю розривати відносини — один шлях. Намагатися налагодити з людьми якийсь контакт і повернути їх в Україну — це інший шлях. Наскільки я знаю, за 5 років якоїсь особливої думки не склалося. Були різні дії, і думки у людей різні.

Я теж про це думав, і я не можу сказати, що ось так правильно — повністю розірвати, або що відносини вибудовувати — так краще. Треба дивитися конкретно за ситуацією, що виходить.

Є якісь принципові речі для тебе, які не можна робити? Я зараз кажу про російсько-українську війну. Про переговори, наприклад, з Путіним.

Я ніколи не визнаю Крим частиною Росії. Це навіть не обговорюється. Те саме — донбаські «республіки» є штучними сателітами РФ. Відповідно, це частина України, я ніколи не визнаю сепаратистських настроїв чи бажання приєднатися до Росії. Ми одна країна, ці території у нас відторгли, і ми ніколи з цим не погодимося. Все.

Це твоя червона лінія?

Так. Про все інше можна розмовляти.

Ти на пресконференції сказав, що не вирішив для себе, йдеш в політику чи ні. Що може вплинути на це рішення?

Я не знаю. Життя покаже.

Олег Сенцов у студії hromadske, 18 вересня 2019 року
Фото:

hromadske

Як би ти описав свої політичні погляди? Навіть як громадянин, виборець.

У мене немає політичних поглядів. У мене є людські погляди та громадянські.

Можеш зараз описати свою громадянську позицію? Просто з'явилися жарти, що от Олег і Сашко повернулися, і зараз вони включаться в політичну боротьбу, вийдуть на ЛГБТ-марш, ще щось почнуть робити. Якісь спекуляції на тему того, які насправді в тебе погляди. Що це за погляди? Вони більш ліберальні, більш консервативні?

Я їх можу озвучити, звісно, коротко, але це буде повторення утертих істин.

Однозначно, в мене проєвропейські погляди. Я багатьом кажу, чому я поїхав на Майдан і чому я дотримуюся цієї позиції — я хочу жити, як люди живуть в Європі, щоб ми стали європейською країною і жили за їхніми принципами, і потім вже за їхніми стандартами. А так, як живуть у Росії, а вона йде в Радянський Союз, я не хочу жити.

Я народився в Радянському Союзі, трохи його застав, розпад, всю цю ситуацію, і я досить добре пам'ятаю. Я багато їздив по Росії, я знаю, чим є сьогоднішня Росія. Ще до затримання бачив. І мені не подобається їхній шлях. Ще тоді, до кримських часів, я розумів, що це глухий кут. Це перше, головне.

Держава — це ми, народ. Це потрібно розуміти. Ті, хто державою керує — це наші менеджери, яким ми даємо повноваження вирішувати конкретні проблеми, конкретні питання. І вони несуть відповідальність перед нам, а ми не їхні раби, не їхні слуги, не їхня підлеглі, вони — наші підлеглі. Це два.

Ти написав в одному зі своїх постів, що за п'ять років змін могло би бути більше. А яких змін ти очікував?

Насамперед, якихось внутрішніх. Знову ж таки, я обмовився, що це попередні висновки. Мені було самому цікаво. Все-таки я розумів, що перебуваю в ізоляції, про Україну знаю мало, і мені хотілося побачити.

Мені багато писали, там же зазвичай «зрада» і «перемога» — дві думки, чорне і біле. Але ж світ не чорно-білий, він кольоровий, — відкрийте очі, так не буває. Тому мені цікаво, чого все-таки більше.

Зради чи перемоги?

Так. Зрада — це неправильне формулювання. Перемога — ми що, перемогли всіх? Ми що, вже в ЄС вступили, Путіна перемогли? Ні. Відповідно, немає ані зради, ані перемоги. Є ситуація така, яка є. Ви її знаєте краще за мене.

Я очікував, що змін буде більше. Але вони є. Вони є, однозначно. Якісь речі тішать дуже сильно, а якісь, навпаки, засмучують — те, що так і не було зроблено.

Ти чекав, наприклад, що буде більше успіхів у боротьбі з корупцією?

Звичайно. У мене ж громадянське пробудження почалося не з народження, навіть не в 18 років, не в 20, а набагато пізніше, коли вже дозрів, ближче до середнього віку. Я почав відчувати себе громадянином, відповідальним за свою країну.

Не просто, що країна живе сама по собі, а я — сам по собі, як багато зараз живуть. Я не знаю, який відсоток в Україні, але в Росії так живуть 80 відсотків — самі по собі, а держава сама по собі. Ми вже давно живемо з державою разом, у нас якісь відносини. Не дуже хороші, але ми намагаємося цю держава виправити.

Якось я прочитав, що головна проблема будь-якої країни — це корупція. Я не міг зрозуміти: чому корупція? Є бідність, якісь ще моменти — соціальні, економічні. Чому корупція? Я думав, що це одна з проблем.

Потім, що глибше я вивчав цей момент, як влаштована держава, то більше розумів, що так — це корозія, яка роз'їдає все, адже заробивши собі рубль до кишені, корупціонер завдає шкоди на сто рублів, на сто гривень, на тисячу доларів державі. І це проблема, це головна проблема.

Корупція — це людська слабкість. Хочеться жити багатше за чужий рахунок — це зрозуміло. Головна проблема одна, наскільки я розумію, до кінця не вирішена — це незалежна судова система. Поки її не буде, взагалі нічого не буде. Взагалі все марно.

А може, все-таки щось ти помітив, чого ми не помічали за п'ять років? Ось щось, що перше впало тобі в очі, якась річ, яку ми зараз, може, не цінуємо, а це, виявляється, велика зміна.

Не впадає в очі. Я ось їжджу Києвом, і він такий самий, яким був у 2014 році. Я вже казав друзям, що, може, проблема в тому, що контраст між Києвом 2014 року і Києвом 2019 року — не такий сильний, як між Лабитнангі 2019 року і Києвом 2019 року. Враження не такі сильні.

Люди, які свого часу підтримали анексію, кримські обивателі, яким зараз важко зізнатися, що вони зробили помилку...

Людині завжди важко визнати свою помилку.

І ми розуміємо, що таких людей дуже багато. Що робити? Як з ними спілкуватися? Якщо повертати ці території — як, думаєш, можна з ними говорити?

Я не знаю. Але треба якось говорити все одно.

Ми ще не перейшли до питань, які ставлять тобі наші читачі в Фейсбук, але я ось побачила одне: як бачать росіяни, які там, у в'язниці, «братську війну» проти України?

Більшість бачить так, як пропаганда їм показує. Вони це все в чистому вигляді сприймають. Ну, не 80 відсотків, 70, може. Вибірка була специфічна, та все одно це теж люди, яким що показують — вони в те і вірять.

Вони не дуже вірять Путіну у внутрішній політиці, розуміють, що багато крадуть, і він теж всю цю мафію очолює, грубо кажучи. Але зовнішню політику вони підтримують. Така ненависть, навіть презирство до України, до Європи, до Америки дуже сильне. Воно прищеплюється щохвилини. Будь-який канал увімкни — це відчувається всі п'ять років. Люди ці просочилися, вони інакше це не сприймають.

Ти багато казав: не робіть з мене героя. Але є якась реальність, яку ти не можеш контролювати. Ти — всесвітньо відомий звільнений політв'язень. Як ти збираєшся з цим жити? Ти сказав: я хочу жити і знімати кіно. Але це може бути дуже складно.

Нічого складного.

Це на тебе не тисне? 

Ні. 

Те, що постійно чекають тепер: а що скаже Олег Сенцов з цього приводу?

На форумі YES мене завели до молодих лідерів буквально на п'ять хвилин, поспілкуватися. Я кажу: поставте якесь питання. Вони поставили питання, я ось знав, що відповісти.

Проблема України на минулому прикладі і на моєму — ви чекаєте, що прийде якийсь месія, за вас все вирішить. Щойно ви зрозумієте, що вам немає на кого сподіватися, крім самих себе, і будете жити, виходячи з такої філософії, у вас все в житті буде добре. Я вже давно живу, сподіваючись лише на самого себе.

Я була на YES, коли всі чекали на тебе. Президент Зеленський вийшов, президент Фінляндії казав, що він дуже натхненний і шокований тим, що тебе бачить наживо. Яке у тебе враження про них? Про що ти говорив з президентом та іншими політиками?

Я не спілкувався ні з ким. Я вийшов, сказав свою промову, віддав банку, зробив головне. Потім мене проводили, від журналістів повідбивалися. Зайшов до молодих лідерів, там пофотографувалися, поспілкувався з хлопцями, з кимось познайомився і поїхав. Я не спілкувався з жодним із політиків.

Не було відчуття, що це дуже різні світи? Тут великий бізнес, велика політика, глобальні лідери, селебріті приїжджали, відомі кінозірки.

Я вам скажу про себе. Я що з дитиною, що зі старим, що з прибиральницею, що з міністром розмовляю однаково шанобливо, тому мені все одно.

Люди там, люди тут — яка різниця? На вулиці люди, в кафе люди, там люди. Я не бачу жодної різниці.

Тобі вже українські політики щось пропонували?

Слава богу, ні. 

Що би ти, маючи таку можливість, сказав би росіянам про їхню країну, яка зробила багато поганого Україні?

Я не люблю гучних слів. Вам, може, здалося, що я мислю гаслами. Я не мислю гаслами, я проста людина.

Ну, може, тому тебе слухають і чують.

Я кажу, що думаю. У мене ніякого гасла немає з собою, вибачте.

Я ж не кажу зараз про гасло. Але, наприклад, якби ти говорив ось в такій бесіді, не з трибуни. Так само є і світ, який хоче дізнатися, що це за країна.

РФ? Вони досі цього не знають?

Ти в житті чогось боїшся?

Нічого.

А як ставишся до тих, які бояться і слабкі?

Намагайтеся не боятися, бути сильними.

Розкажи про свою нову книгу.

Я її презентую 22 вересня у Львові.

Як ти її писав?

Я з тих людей, які дуже довго готуються і дуже швидко пишуть. Ідея може у мене в голові плавати кілька місяців, кілька років. Ось ця плавала вже давненько. Я про це думаю, не роблю навіть жодних нотаток, просто про це розмірковую, внутрішньо проводжу роботу. А в один момент сідаю і пишу. Так було з «Маркетером». Я її написав за 11 днів. Це було півтора роки тому.

Олег Сенцов у студії hromadske, 18 вересня 2019 року
Фото:

hromadske

Питання від читачів hromadske

Чи є мова захистом для України? Якби в Криму все було українською, чи сталися би події 14 року?

Через те, що питання мови вирішувалося дуже коряво, зокрема, і виникла кримська проблема. Через те, що українізація спускалася зверху і робилася не дуже правильно, виникло відторгнення кримчанами української мови, української культури.

З іншого боку заходила російська культура, яка була така доступна, хороша, така чудова. І це була проблема, яка за 20 з гаком років незалежності не була правильно вирішена. В результаті отримали Крим. І це проблема, тому що ця мова — це дуже акуратна тема, дуже обережна, і треба дуже правильно підходити до цього питання. Через те, що політика велася неправильно, ось результат.

Якби ви були на місці президента, чи погодилися б на такий обмін полонених?

Я не на місці президента. Йому вирішувати, він вирішив, і ми на волі.

Як ви ставитеся до Петра Порошенка і як ви оцінюєте дії Зеленського?

Я не коментуватиму дії інших людей.

Наші хлопці, яких ти бачив і які залишилися в полоні — чи просили щось передати рідним? І кого ти найбільше запам'ятав, за кого найбільше зараз хвилюєшся?

Ви, певно, вважаєте, що ми всі сиділи в одному місці.

Кольченка я бачив лише у в'язниці та один раз їхав з ним по етапу. Решту я нікого не бачив, лише читав у пресі про їхні подорожі. Єдиний, з ким я перетнувся — це був Литвинов. І то — ми були в різних камерах, просто один одному кричали. Ми з ним поспілкувалися, він про мене знав, я про нього чув. Хороший, простий хлопець. Я радий, що він уже на свободі. Більше ні з ким не перетинався.

Як ти ставишся до тих, хто не переїхав з Криму на материк?

Це їхнє рішення, кожен сам обирає своє життя. Хтось Путіна любить, хтось Україну. Я їх не перероблю.

Чи був ти знайомий із сином Гриценка?

Я знаю Олексія Гриценка.

Ви з ним під час Майдану познайомилися?

Так, я був в Автомайдані, і ми спілкувалися досить близько і зараз спілкуємося.

Що Олег думає про Надію Савченко?

Те, що вона робила, було щиро. Інша справа, що дії неправильні. Всі сподівалися, що вона щось зробить корисне і велике для України, я, зокрема, на це сподівався. Але у неї не вийшло. Що вдіяти?

Чи погоджуєшся ти з політикою сьогоднішньою щодо «ДНР» та «ЛНР»?

Неконкретне питання, немає відповіді.

Коли вам зачитали вирок, що перше спало на думку? Адже такий термін — це просто неможливо витримати, та ще й за вигаданий злочин?

Було ясно, що буде 20 років, це я зрозумів у перший день затримання, мені такий термін і озвучили. Коли він був копійка в копійку, я просто посміхнувся: ну, ось які вони.

Так, ти засміявся разом із Сашком.

Засміявся, бо нам скільки обіцяли, стільки і зробили. Ми ще сперечалися, скільки дадуть Саші. Сашко казав, що дадуть 12, його адвокат Сидоркіна — 8, а я сказав, що 10. Я вгадав. Я переміг в маленькій суперечці. Цього ніхто не знає, але зараз розповів.

А прокурор просив тобі 23.

Ні, я знав, що буде 20 років. Просто мені було важливо, що вони як пообіцяли 20, так і дали. Те, що запитував прокурор — нічого не вирішує в цій справі.

Олег віруюча людина? І що допомогло зберегти нормальний психологічний стан? 

Я не релігійна людина, відразу кажу. Я з повагою ставлюся до будь-якої релігії. Людина хоче вірити — нехай вона в це вірить. Але мене жодна схема світу, яку пропонують світові релігії, не задовольняє. Мені здається, що все трошки інакше.

Слухайте також інтерв'ю з Олегом Сенцовим у SoundCloud або в iTunes.

Поділитись: