Польський фільм «Снігу більше ніколи не буде» як магічна завіса за 2020 роком і претендент на «Оскар»

Одним із найбільш прикметних претендентів на «Оскар» у номінації «найкращий іншомовний фільм» цього року буде польська стрічка Малгожати Шумовської та Міхала Енглерта «Снігу більше ніколи не буде». У ній головну роль — емігранта з України — грає емігрант з України.

Повз натовп на сходах ледь протискається високий хлопець із величезною торбою на плечі. У кабінеті він говорить старому чоловікові про своє бажання тут жити — маючи на увазі, напевно, Польщу. Чоловік із подивом дізнається про місце народження хлопця — Прип’ять: «То, може, ви радіоактивний?». Хлопець мовчки, невідривно й не кліпаючи дивиться на нього.

Зненацька чоловік, схожий на мумію, каже: «Прошу, допоможіть мені». І хлопець допомагає: кладе руки йому на шию та голову, промовляючи:«Я забираю твої нещастя, твої страждання, твою хворобу...». Ритмічне цокання годинника уповільнюється. Чоловік засинає. А хлопець ставить штамп у своїх паперах.

В описі фільму на IMDb написано, що він — про «Женю, російськомовного українського іммігранта, що працює масажистом у Польщі». Усе правильно, як для початку. Женя приходить до мешканців фешенебельного містечка з котеджами за 20 кілометрів від мегаполіса (певно, Варшави). У його великій торбі — канапа, тягати яку йому дозволяє сила м’язистого тіла, магнетичного для поглядів усіх клієнток. У його руках — лікувальна енергія, направду здатна наповнити людей ліпшим настроєм і впевненістю у зміні життя. І клієнти починають довіряти йому не тільки свої тіла, а й думки, душі та серця.

Але Шумовська разом з Енглертом, створюючи героя таким собі красенем-екстрасенсом, мудро недоговорюють, лише візуалізуючи, але не пояснюючи його фрейдистську тугу про маму. Здібності героя до лікування, помножуючись на приховані комплекси та загальну таємничість, надають його образу ледь не паранормальності. Але — не всемогутності.

І це надто важливо для концепції, щоб на цьому не наголосити. Один із його клієнтів, хворий на рак, почувається після масажу бадьорим, та це не рятує його від смерті. Женя може промасажувати навіть песика й полегшити його життя, трохи попсоване кольками в животику — не може тільки запобігти втечі песика. І повернути військовому його молодість не може, як і позбавити гріхів.

Сила Жені — у непрямолінійному, самонавіяному звертанні уваги, в акцентуванні на чомусь важливому з минулого чи сьогодення клієнтів. Занурюючи в гіпнотичний стан, він дає їм можливість пірнути у підсвідомість і побачити свої проблеми, візуалізовані в хитрих сюрреалістичних формах. І це так красиво показано, так атмосферно й містично — напівтемні ліси з мереживом світлотіні під постійний снодійний звук, наче з утроби матері, ніби від часів Великого вибуху...

Увесь фільм — як монотонний, сліпучо красивий кліп, з тою лише різницею, що перебіг подій відбувається на першій швидкості. І це аж ніяк не знуджує. Навпаки — цілком достатній темп для абсорбування саме цієї теми, саме цих деталей світу, де поспішати немає сенсу, бо все дочекається свого часу.

Багатошаровість фільму — одна з його неоціненних ознак, здатна стати для глядача додатковим квестом. А питання виникають, як метелики з гусені, вони зринають від початку й продовжують тріпотіти крильцями навіть після фіналу. Адже йдеться не тільки про сам фільм і його героя — питання летять за межі екрану, стосуючись уже самого виконавця головної ролі.

Уважний глядач не проґавить, звідки Женя з канапою на плечі виходить у першому кадрі — з того самого підсвіченого містичним місяцем лісу, де й опинятимуться всі його клієнти у стані трансу. Глядач точно міркуватиме про вміння героя лікувати тіла та душі людей, коли згадає місце його народження й дату — те саме число, коли сталася чорнобильська аварія, тільки 1978 року. А також епізод-цитату зі «Сталкера» Тарковського, де він, ще маленький хлопчик, силою думки рухає стакан через увесь стіл. Глядач питатиме себе, куди ж подівся Женя у фіналі, загадково зникнувши внаслідок циркового фокуса в школі. Тому доречно перед початком фільму дізнатися про актора, який грає Женю — Алека (фон) Утгоффа, киянина з блакитною кров’ю в жилах.

Ми не знаємо, яке він мав дитинство і як саме потрапив до Лондона, де вчився в престижному Лондонському центрі драми, який закінчив 2010 року зі ступенем магістра. Але ще більше дивує його подальше потрапляння до голівудських фільмів. І відразу (!) — до акторського складу 100-мільйонного блокбастера «Турист», у якому знімалися Джонні Депп, Анджеліна Джолі, Пол Беттані, Тімоті Далтон. Так, головних ролей він не мав упродовж 9 років, але його фільмографія виблискує зоряним світлом інших — «Джек Раян» із Крісом Пейном і Кірою Найтлі, «Розлом Сан-Андреас» із Двейном Джонсоном і Полом Джіаматті, «Місія неможлива-5» із Томом Крузом та Алеком Болдвіном, «Такий самий зрадник, як і ми» з Юеном Макгрегором і Стелланом Скарсгардом.

Як він отримав ролі без довгого й серйозного акторського бекграунду? Через які зв’язки? Чи, може, печатка тут ставилася так само, як у «Снігові...» поставили печатку на візових документах? Хто знає? Хто скаже?

У фільмі таємниця минулого Жені підкреслюється появою двох невідомих чоловіків, які з фотороботом у руках шукають його в котеджному містечку. Це хто — поліція? Мисливці за головами? Чи мисливці за талантами, спроможними використовувати їх задля власного збагачення? Творці не відповідають, залишаючи глядача з метеликами питань, ще більше сприяючи їх польоту з лапатим снігом в останніх кадрах — тим самим, який уже не мусив падати.

Але сніг падає, бо герой сказав: «Я теж чув, що снігу не буде... Але може ще й буде». Ось це припущення, цей дозвіл — центр усієї магії фільму. Коли ти собі дозволяєш стати кращим, здоровішим, щасливішим — ти вже рухаєшся до цього. У когось може не вийти, як у героя в дитинстві оживити померлу маму. Чи в онкохворого. Але виходить у дружини, яка продає будинок після його смерті та їде в краще майбутнє. Виходить у жіночки з песиком, нехай у неї й залишився лише він. У військового, який заспокоївся, хоч і в радикальний спосіб. І в жінки, на яку плювала донька, а тепер спромоглася поцілувати.

Сніг падає, немов опускається магічна завіса за 2020-м роком, немов завершується акт, на який усі так чекали й тепер сприймають як благословення.