Мало хто пригадає сьогодні легенду про золото Полуботка, а ті, хто її знають, лише посміхнуться саркастично. А між тим на зорі української незалежності вона викликала ентузіазм навіть у професійних істориків. Легенда про залишену в Банку Англії діжку із золотом, начебто заповідану разом із величезними відсотками незалежній Україні, була потужним символом відновлення історичної державності — і добробуту, який настане з її поверненням. Золото Полуботка сприймалося як метафора віддяченої любові до української історії й культури, які тоді — навіть для російськомовної публіки — були частиною загального повороту від авторитаризму до демократії. Але найпривабливішим аспектом легенди була простота й негайність отримання винагороди, адже кожен громадянин незалежної України мав би право на частину того неймовірного спадку. Газети вираховували, скільки тисяч (чи навіть десятків тисяч) доларів впаде з неба на вдячних нащадків.

Водночас вони чомусь цілковито ігнорували безпосередній історичний контекст — загибель Павла Полуботка в царській в’язниці, що мала б нагадувати про жертви на шляху до незалежності — і свіжий досвід революцій 1989 року в Центральній і Східній Європі, які підтвердили, що повалення «соціалістичного» режиму було тільки початком складних і болючих соціальних трансформацій.

Іншими словами, замість отримання казкових дивідендів спадкоємцям козацької України слід було готуватися до «шокової терапії» економічних реформ.

Ми часто говоримо про становлення незалежної України в 1991 році як про революцію. І справді, хіба не було довгих років упертої боротьби українських дисидентів? Хіба можна забути неймовірну всенародну підтримку «Руху», провал офіційних кандидатів на перших напівдемократичних виборах, голодування студентів «на граніті», масовий вихід із лав Компартії, широку популярність Декларації про суверенітет? Але було й щось інше, чого забувати не можна — «група 239» комуністичних апаратників та директорів у Верховній Раді, готових прийняти перемогу путчу, які вже за кілька днів віддали свої голоси за незалежність.

Якщо революція — це радикальна зміна політичного й соціального ладу, то 1991 року в Україні її не було.

Цей сумний факт засвідчила рішуча перемога в першому турі перших президентських виборів перелицьованого апаратника Леоніда Кравчука над лідером демократичних сил (і українським патріотом гулагівського гарту) В’ячеславом Чорноволом.

Скажімо чесно: мало хто замислювався над тим, що буде далі. Багатьом те, що старий склад Верховної Ради продовжував працювати, здавалося гарантією стабільності, надією на плавну еволюцію старої державної економіки в нове майбутнє.

Але «червоні директори» в парламенті не збиралися творити нову Україну чи дбати про добробут її громадян. Аж до кінця 1990-х вони збагачувалися здебільшого через схеми надання державних субсидій своїм давно збанкрутілим підприємствам, які вибивали з дірявого бюджету голосними гаслами турботи про трудящих.

Час і можливості спливали між пальцями українського політичного класу, та йому не боліло, що згадки про скарб Полуботка тепер фігурували лише в анекдотах і комедійних фільмах. Народ сміявся — він не був готовий до повстання.

До того ж політикам подобалося, що наївні мрії революційної доби увійшли до репертуару гумористичних вечорів. Розтринькані можливості 1991-го вилилися в розчарування обома об’єднавчими факторами кінця 1980-х — демократією й відродженням української культури.

Фальшиві «ліві» й свіжоперелицьовані праві радикали почали розігрувати спектакль про політичну боротьбу, метою якої було цькування нащадків Полуботка одне проти одного, поки правлячий клас родом із радянського минулого продовжував отримувати дивіденди.

Уже тоді заклики повернутися назад у СРСР супроводжувалися все голоснішими виступами про права російськомовних. Ту єдність демократичного табору, яку восени 1989 року продемонстрував перший конгрес «Руху» в конференц-залі Київського політехнічного інституту, було остаточно зруйновано.

Місцеві еліти зміцнювали й політизували культурні розбіжності між регіонами, щоб мати під рукою інструменти політичної мобілізації — бажано такі, що не коштували б їм нічого, крім голосної риторики. З-поміж вечірніх розваг неподільно панував «ящик» (телевізор), а російський сусід радо підкидав інформаційний та культурний хмиз у багаття політичного розколу.

І все ж золото Полуботка ще не було вкрадене й використане. Тільки з другої половини 1990-х років процес використання ресурсів України старим політичним класом почав перероджуватися в щось інше. Нові бізнесмени (часто комсомольського «розливу» чи пов’язані з «червоними директорами» родинними й діловими зв’язками) почали засновувати підприємства з розрахунком на профіт, а не (тільки) на відвід у свою кишеню державних субсидій. Приватизація великих підприємств наприкінці 1990-х стала справжньою економічною революцією, хоч у ретроспективі може здаватися, що її приоритетом було не так наповнення державної скарбниці, як створення прошарку олігархів. Економічне відродження кінця 1990-х, яке ця приватизація зумовила, сформувало нову соціальну силу — міський середній клас із професійними навичками й неприйняттям політики старого штибу. Водночас швидкий розвиток комп’ютерної техніки й мобільного зв’язку дав можливість творення нових політичних спільнот і революційної дії.

Так закладалися підвалини політичної революції, яка мала б завершити переворот 1991 року.

Помаранчева революція могла відбутися раніше чи пізніше, але врешті-решт вона стала класичним прикладом політичної боротьби, яку спричинила ненаситна жадоба влади й віра у свою безкарність нової політичної еліти, що приходила на зміну «червоним директорам».

У 2004 році на Майдані знову інтенсифікувалася об’єднавча роль української мови й культури, вони знову стали синонімом демократії й нового суспільного ладу. Проте переможці (опозиція, яка виросла в коридорах влади в перехідний період до відвертого розкрадання золота Полуботка) не змогли зруйнувати корупцію. Натомість вони скомпрометували українську культуру як джерело нової демократичної національної спільноти й повернули в політичне поле популістську риторику, якої не було чутно із середини 1990-х. Розбиті еліти відійшли на заздалегідь підготовані позиції «захисту російськомовних» на Донбасі, а в «ящику» тепер реготали з трипільських горщиків й обурювалися з приводу нагородження Степана Бандери Золотою Зіркою. У Москві ж все уважніше стежили за ситуацією.

Євромайдан значною мірою був продовженням Помаранчевої революції, хоча нею від самого початку керувала політична опозиція, а революція 2013-го стала повстанням громадянського суспільства, на яке спізнилися всі політичні партії.

Майдан створив нових героїв і дав новий потужній імпульс об’єднанню навколо національної традиції — Сергій Нігоян читав вірші Шевченка на барикадах, а «Качу» співали на знак жалоби по загиблих прихильники різних культурних традицій і політичних поглядів.

Але все ж Майдан віддав провід так званим системним політикам, які виявилися надто закоріненими в ту ж «систему». Російська агресія переписала правила гри, зміцнила лінії розколу, але водночас наповнила новим змістом поняття патріотизму.

Утім, вона не давала ліцензії на збереження непрозорих політичних оборудок та знайомих корупційних схем.

Українське суспільство залишилося на роздоріжжі, де його підхопила хвиля популізму.

Фактично вона стала новою обіцянкою золота Полуботка замість розкраденого різноманітними старими владами, тільки тепер це був скарб з російськомовного телевізійного серіалу.

Перемога програми «Зе» була б неможливою без досвіду Помаранчевої революції та Євромайдану, її просто не допустили б януковичі та їм подібні. Але це не означає, що популістська електоральна революція 2019 року завершить те, за що змагалися в 2004 та 2013-му, а може, й 1991 та 1918-му. Українське громадянське суспільство може використати це радикальне оновлення політичного класу для побудови омріяної України нащадків Полуботка, але з тими ж шансами діжка із золотом може перетворитися на пластикову тарілку з шаурмою.

Урок серпня 1991 року полягає в тому, що революція — це щоденний плебісцит і повсякденна громадська заангажованість, це набагато більше за звабливе у своїй простоті «охрана, отмєна».

Поділитись: