Британська документалістка і продюсерка українського походження Олена Андрейчева (ліворуч) та режисерка Керол Дайсінґер з «Оскаром»за найкращий короткометражний документальний фільм «Як навчитися кататися на скейтборді в зоні бойових дій (якщо ти дівчина)», Лос-Анджелес, США, 9 лютого 2020 року
Фото:

EPA-EFE/DAVID SWANSON

Цьогорічного «Оскара» за найкращий короткометражний документальний фільм отримала стрічка «Як навчитися кататися на скейтборді в зоні бойових дій (якщо ти дівчина)». У ній ідеться про громадську організацію Skatestine, яка допомагає здобути освіту дівчатам у Кабулі, столиці Афганістану. А ще — вчить їх кататися на скейтбордах.

Спродюсувала фільм Олена Андрейчева — британська документалістка, яка народилася в Києві. Для Олени це перший «Оскар» за 14 років у кіно. В інтерв’ю hromadske вона розповіла про те, як це — отримувати найпрестижнішу кінонагороду світу, чим для неї є робота в документальному кіно і чи зніме вона стрічку про Крим або Донбас.

«Я палка феміністка — принаймні сподіваюсь, що це так»

Ви отримали «Оскара» за найкращий короткометражний документальний фільм. Що відчули, коли дізналися про нагороду?

Мене багато про це питали — і я досі не знаю, що відповісти. Здається, я навіть не пам’ятаю, що, власне, відчувала. Пригадую, як казала собі: треба не впасти, дійти до сцени тощо. А коли ейфорія минула, я подумала: це ж просто неймовірна нагода донести тему фільму до ширшого кола людей.

Сподіваюсь, після отримання фільмом «Оскара» люди почнуть говорити про те, про що вони не воліли б говорити. Власне, саме тому я й створюю документальне кіно.

Ви знімали фільм протягом трьох років. Зйомки був складними, та й тема непроста. Як вам спала на думку ідея фільму?

Насправді це сам фільм прийшов до мене.

Я працюю в лондонському продакшні Grain Media. І вони вже тривалий час співпрацюють із іншою організацією — Skatestine, яку ми показуємо у фільмі. Ще у 2007 році, коли Skatestine лише починала, Grain Media зняли дуже короткий фільм про неї.

Один з американських телеканалів замовив у Grain Media фільм-продовження — триваліший і більше про дівчат, які займаються в Skatestine. І компанія попросила мене продюсувати цей фільм. Так я й потрапила до його команди.

Разом із режисеркою фільму Керол Дайсінґер ми намагалися розповісти історії дівчат максимально природно. Під час роботи над фільмом ми приділяли цьому чи не найбільше уваги.

Кадр з документального фільму «Як навчитися кататися на скейтборді в зоні бойових дій (якщо ти дівчина)» режисерки Керол Дайсінґер
Фото:

imdb

Афганістан — це зона бойових дій. І, вочевидь, цей факт ускладнював зйомку стрічки. З чим зіштовхнулися особисто ви, коли приїхали в Афганістан?

Насправді з дня на день не відбувалося нічого значного чи дуже помітного. Утім моя робота як продюсерки полягала в тому, аби знати, що відбувається чи може відбутися «за кадром» і які існують ризики. А також — забезпечити, аби я й команда перебували в якомога більшій безпеці.

Ми мали бути вкрай обережними, коли знімали на вулицях, не привертати до себе увагу. Не можна було просто вийти з автівки та почати знімати. Це насправді проблема під час зйомки документального кіно: треба вміти реагувати на будь-що.

Ми знімали в Кабулі. Це, звісно, не лінія фронту. Але там усе одно небезпечно, стаються атаки смертників, у деякі пори року — зокрема влітку — вони частішають. Тож слід бути дуже обережними і усвідомлювати, що все дуже швидко може піти не так — і доведеться швидко їхати й завершувати зйомки.

Загалом, в умовах бойових дій виникають певні обмеження, і це справді виклик — особливо для документального кіно.

Я помітив, що цей фільм, а також деякі інші ваші стрічки, як-от «Saving the Cybersex Girls» (фільм Олени Андрейчевої 2015 року про секс-торгівлю на Філіппінах — ред.), активно просувають тему фемінізму. Наразі це одна з провідних тем вашої творчості?

Так, і я цим пишаюсь. «Saving the Cybersex Girls» — це також історія переважно про експлуатацію дітей і про людей, які перебувають у вразливому становищі та не можуть себе захистити. Це ще одна така собі тема-компаньйон для мене.

Зараз багато сильних, незалежних жінок, які можуть висловити власну думку. Але є й ті, хто цього зробити не може. І чудово, що можна допомогти їм заявити про себе. Це мій підхід.

Я палка феміністка — принаймні сподіваюсь, що це так (усміхається). І сподіваюсь продовжувати діяти саме в такому ключі.

Останні два роки я — мама. І це змінило й, гадаю, поглибило моє розуміння того, що означає бути жінкою і знати про всі ті речі, які жінки переживають. Зараз у мене в роботі один проєкт на тему домашнього насилля. Тож тему фемінізму я продовжуватиму й надалі.

Фондуй у діяльність hromadske на Спільнокошті — будь-яка сума допоможе нашому медіа й надалі писати про актуальні та важливі стрічки.

«Зняти фільм про Україну — велика відповідальність»

Коли стало відомо, що ви здобули «Оскар», багато ЗМІ повідомили про те, що ви з України. Можете розповісти про ваше дитинство тут?

Я народилася в Києві, де виросла й ходила до школи. Деякі родичі й досі тут живуть. В 11 років мені випала нагода поїхати на навчання до Великої Британії. Англійська тоді в мене була не дуже, я не знала, чи в мене вийде. Але в мене вийшло залишитися, і я продовжила навчання в невеликій школі в Оксфорді.

Далі я склала іспити, вступила до університету, отримала роботу — і, власне, залишилася жити у Великій Британії. Я все ще навідуюся до України щонайменше раз на рік, аби побачитися із сім’єю. Але загалом нині я живу у Великій Британії.

Ви отримали вищу освіту фізика і наукового журналіста. Але обрали роботу в кінематографі. Це сталося випадково?

Мушу зізнатися: для мене це був збіг (усміхається). Так, підлітком я просто шаленіла від кіно: купувала тематичні журнали, дивилася багато кіно — переважно коли було трохи нудно. Але насправді не думала, що буду створювати кіно.

Я почала вивчати фізику, бо, скажу чесно, не знала, чим хочу займатись у житті. Думала: ага, це цікавий і складний предмет, тому буду вчити його в університеті! І в певний момент під час навчання я зрозуміла: так, фізика — це цікаво, але мене більше цікавить її філософський бік, історія, контекст — тобто яке місце посідає наука в нашому повсякденному житті.

Мені хотілося більше розповідати про наукові ідеї, аніж бути власне науковицею. На щастя, в моєму університеті була магістерська програма з наукової комунікації — або наукової журналістики.

Під час навчання я мала змогу спробувати себе в документалістиці й журналістиці. І, власне, тоді й зрозуміла: ось що мені подобається, ось від чого я отримую кайф! І чим більше я здобувала досвіду, тим більше переконувалася, що документальне кіно — це моє.

Ви принаймні раз на рік відвідуєте Україну — і, певно, також слідкуєте за тим, що відбувається, зокрема, в Криму й на Донбасі. Що ви думаєте з цього приводу? Можливо, хотіли б зняти про це документальний фільм?

Це вкрай сумне відчуття — коли твоя країна перебуває в стані війни, а решта світу не зовсім розуміє, що відбувається. Мені часом важко було спостерігати за подіями в Україні далеко від неї — як і за тим, як про них тут розповідали.

Ще з 2014 року я багато думала про те, щоб зняти фільм в Україні. Але вважаю, що це велика відповідальність. І оскільки я досить довго — вже багато-багато років — не жила в Україні, відчуваю себе дещо посторонньою. Тому, певно, просто приїхати й наскоком зняти фільм було б із мого боку безвідповідально.

Тому сподіваюсь, що зможу скористатися своїм досвідом, аби зв’язатися з режисерами в Україні й, можливо, разом попрацювати над якимось фільмом. Є речі, близькі моєму серцю, і десь інстинктивно я відчуваю, що хотіла б зробити — але разом із кимось, хто справді розуміє, яким є нині життя в Україні, у яких умовах розгортається конфлікт — і купу інших важливих речей, аби фільм був автентичним.

Цікавий епізод вашої біографії: ви вже знімали в Україні у 2013-14 роках — і, що цікаво, стрічки про наркоторгівлю. Як це сталося — і чому саме в Україні?

Перший із проєктів я робила для BBC — про нові тренди в наркоторгівлі у світі. І один із випусків був про те, як наркотики потрапляють у Європу, яка для них, вочевидь, є великим ринком. І на той час було декілька випадків конфіскації великих партій наркотиків в Україні. Звідси виникла ідея приїхати й дослідити, наскільки велика в Україні проблема наркотиків.

Ідея того фільму була не моя, але я значною мірою відповідала за дослідницьку його частину. Я змогла тоді приїхати в Україну та знімати — і отримала справжнє задоволення від роботи. Було дещо важко працювати: був 2013 рік, і будь-які спроби розповісти про корупцію, про кордон, корупцію на митниці та на кордоні наражалися на значний спротив. Здається, тепер ситуація дещо змінилася, і з корупцією на митниці та на кордоні борються активніше.

Наступного року (у 2014-му — ред.) я працювала над фільмом про жахливий наркотик під назвою «крокодил», який тоді ставав популярним у Грузії та Україні. В Україні ми зустрічалися з наркозалежними, які вживали «крокодил», і намагалися зрозуміти, що вони прагнуть відчути, що ними керує, чому вони це роблять.

Той фільм був частиною передачі на National Geographic, де розповідалося про світ наркотиків очима людей, які їх вживають, виробляють, продають чи перевозять, правоохоронців, поліції тощо. В Україні ми знімали фільм саме зі спільнотою, яка, скажімо так, стала жертвою «крокодила» — аби показати, наскільки складним є їхнє життя і як наркотик може його змінити.

Британська режисерка і продюсерка Олена Андрейчева у Лос-Анджелесі напередодні вручення премії «Оскар», 4 лютого 2020 року
Фото:

EPA-EFE/ETIENNE LAURENT

«Режисура для мене — природна річ»

Почали ви свій професійний шлях із дослідницької діяльності, якщо точніше — збирали матеріал для книги «How to Life Off-Grid» (про життя в пересувних будинках — ред.). Потім займалися продюсуванням, а далі — режисерською діяльністю. Якщо обирати з-поміж цих трьох сфер, яка з них вам подобається найбільше?

На британському телебаченні й у британському кінематографі дослідницька діяльність — це перший-другий крок на шляху до режисерської чи продюсерської діяльності. Особисто я завжди вважала, що хочу дорости до рівня продюсерки чи режисерки.

Мені подобається продюсувати — це щось на кшталт розв’язання ребусів і вміння працювати в умовах обмежених засобів чи надмірного тиску. Це дуже весело! А щодо режисури — то це, мабуть, моє природне майбутнє. Свобода творити, придумувати проєкти фільмів, визначати їхню форму, їх знімати та монтувати — ось що справді важливо.

Гадаю, для мене режисура — природна річ. У кіно завжди треба вміти багато речей: чим більше вмієш — тим успішніший. І не лише через уміння їх робити, а й через розуміння інших людей у команді, які ними займаються.

Приміром, у наступних двох своїх фільмах я буду режисеркою, а далі — побачимо.

Документалістика — це фіксування реальності та її демонстрування іншим, аби ті побачили, що відбувається насправді. Чи здатні документальні фільми змінити світ на краще?

Гадаю, так. Але для цього потрібно багато працювати — і це теж правда.

Керол Дайсінґер, режисерка фільму «Як навчитися кататися на скейтборді в зоні бойових дій (якщо ти дівчина)», до цього років п’ятнадцять знімала в Афганістані, переважно на тему конфлікту в країні. І вона казала, що постійно чула про «втому від Афганістану»: мовляв, люди не хочуть більше чути чи говорити про події там.

Утім, за словами Керол, під час роботи над фільмом — в якому є скейтбординг, надія та жіночі персонажі — люди набагато більше хотіли про це говорити. Висновок: треба вміти представляти речі, які ви сподіваєтесь змінити на краще або зробити більш обговорюваними.

На мою думку, потрібно заздалегідь задумуватися, як та чи інша стрічка може на щось вплинути, питати себе: якщо впливу не буде, чи варто братися за фільм? Бо інколи це цілком нормально. Тобто ви робите фільм, бо хочете цього, і вам це цікаво, а от чи змінить він щось — не певні.

Для мене важливо, що фільми можуть змінити світ на краще. Інколи люди наївно думають, що це станеться само по собі, автоматично. Та над цим треба працювати. І це, певно, найважливіше, що я зрозуміла протягом останніх років своєї діяльності у сфері кіно.

Незалежні завдяки вам

Ми працюємо незалежно від політиків та олігархів. Наша журналістика існує завдяки вам. Ви можете підтримати нас, а ми зможемо продовжити розповідати, що насправді відбувається.

Поділитись: