Про підбори шкільної вчительки, Нову українську школу та мудрість Далай-Лами — інтерв’ю з Галиною Титиш

Чому з журналістики цікавіше йти не в політику, а в освіту? Чим живе Нова українська школа та чим відрізняється державна та приватна шкільна освіта в Україні? Про це поговорили з Галиною Титиш, колишньою редакторкою Української Правди. Життя, яка змінила журналістику на громадську діяльність в сфері освіти.

Сьогодні Галина очолює громадську організацію “Смарт освіта”. Вона розмові пояснює, чому сучасним дітям нудно в школі, як відбудовувати довіру батьків до школи, та чи треба відбирати дітей у “престижні школи” ранньому віці. Розмову записано для програми «Життя інших» з Тетяною Огарковою. Нижче публікуємо скорочену версію розмову. Повну версію дивіться на відео.

Я знаю тебе як журналістку, ти багато років працювала в редакції «Української Правди. Життя», була головною редакторкою. Ти змінила траєкторію і пішла в освіту. В Україні журналісти, якщо змінюють професію, то йдуть в політику. Чому саме освіта?

Політика не така цікава як освіта, скажімо чесно. Історія моєї дотичності до освіти пов'язана з моїми дітьми. Щойно діти пішли до школи, ми почали дивитися по чому вони вчаться, яка система цінностей там закладена, які підручники.

Я пам'ятаю свій перший контакт, коли свекруха зателефонувала мені і казала, що  Андрій (старший син Галини — ред.) не може запам'ятати правило. Я була дуже здивована, тому що знаю що у нього хороша пам'ять, і він легко схоплює нову інформацію. Це правило звучало так: «нуль — це відсутність елементів у множині».

Очевидно, що дитина у 6 чи 7 років навіть не може осмислити таке поняття. Діти мали завчати це напам'ять. Нікого не цікавило, що це не відповідає їхнім віковим особливостям, і що важливо його просто пояснити.

Ми, як журналісти, почали про це писати. Використовували доступні нам інструменти. Ми приходили і в Інститут модернізації змісту освіти і розповідали: у вас тут помилки, тут проблеми, тут немає абсолютно нічого такого, що було би цікаво дітям ХХІ століття.

Вони казали: «Все в порядку, у нас прекрасна освіта, і не лізьте туди».

Але це змусило тебе змінити професію.

Ми заснували організацію «Батьківський контроль». Ми тоді щиро вважали, що нам треба контролювати освіту, аби вона не нашкодила нашим дітям.

Поступово ми зрозуміли, що батьки теж мають свої обмеження. Ми не експерти, не педагоги. Є батьки-педагоги, але в конкретному випадку ми не є грамотним контролюючим органом. Ба більше, в школі чимало контролю. Школа потребує розуміння, підтримки, якісної взаємодії між батьками. І це була така трансформаційна річ — поступово ми рухалися до того, що треба школі допомагати.

У тебе двоє дітей. Старший ходить у звичайну державну школу, тоді як молодшого ти віддала в приватну. В чому відмінність цих закладів?

Насправді, рішення віддати молодшого в приватну школу було частково вимушеним. У нього були особливості розвитку. Наприклад, він не бачив різниці між тим, в який бік писати цифру 1.

Державна школа має свій формат і вимоги. Я пам'ятаю, як працював мій старший син Андрій — ось програма, чемно всі сидять, піднімають руку і відповідають. Це не зовсім те, що підходило молодшому сину Юрчику. Я розуміла, що в таких умовах він скоріше буде аутсайдером, тобто не почуватиметься комфортно.

Я віддала його в приватну школу. Це школа повного дня. Він щодня приходить і розповідає, що вони вивчили, що дізналися.

Я бачу успіхи, я ними задоволена. Окрім того, я бачу, наскільки Юра хоче йти до школи, і наскільки важко Андрієві йти до школи. Він придумує різні способи, щоб сказати: «Мамо, можна сьогодні я не піду?»

Це при тому, щоу нього прекрасна школа з вчителькою, яка організовує їм поїздки закордон з класом, вони ходять в театри, в музеї. Тобто клас йому дуже подобається.

Але шкільна програма його фруструє, йому не цікаво, нудно. Це велика проблема. У Юри такого немає. Якщо він хворіє, то страждає від того, що не йде до школи.

Після «Батьківського контролю» в тебе з’явилася нова організація, «Смарт освіта». Що це таке?

Це організація, яка працює над тим, щоб якісно змінити систему освіти, зробити її більш людяною і дитино-центричною.

У нас є тісна співпраця з Світланою Ройз. Ми хочемо відкрити ресурсні центри по Україні. Це не зовсім інклюзивні ресурсні центри. Йдеться про точку сили, куди б могли приходити вчителі, які потребують психологічної допомоги, і вони могли її отримати там від фахівців.

Для нас пріоритет — це вчитель. Як ви знаєте, вчитель може і відбити бажання вчитися, і навпаки. Вчитель може ставитися до дитини зневажливо, і тоді ця дитина скоріше за все буде піддаватися зокрема зневажливому ставленню з боку однокласників. Фігура вчителя в класі — ключова. Ми проводимо ресурсні зустрічі в Києві спільно з департаментом освіти і науки. Вони абсолютно безкоштовні.

Ми тісно співпрацюємо з державою і справді підтримуємо реформу «Нова українська школа».

Якби мій син, який зараз навчається у приватній школі, зараз ішов до першого класу, він би пішов у «Нову українську школу», і я би не шукала альтернатив з приватною школою.

Як би ти сформулювала суть шкільної реформи? Що вона кардинально змінює в освітньому просторі в Україні?

Вона змінює дуже багато. Починаючи від нового освітнього простору — нові парти, нові стільці, бібліотека, зони відпочинку тощо. І до нового змісту, тому що діти навчаються за іншими методиками, іншими програмами. У нас зараз інтегроване навчання.

У них дуже багато роботи в группах. Нова якість освіти в тому сенсі, що всі вчителі, які викладають у «Новій українській школі», пройшли курси підвищення кваліфікації.

Досвід пілотних шкіл свідчить, що їм це цікаво. Їм важко, адже це нове, треба дуже багато допрацьовувати.

Ми бачимо, що діти не втрачають мотивацію. Вони добре знають одне одного. Раніше вони могли декілька місяців не знати, як кого звати. Зараз добре комунікують між собою, не бояться презентувати свої ідеї, заявити про себе.

Вони дуже самостійні і впевнені, що дуже важливо. Якщо дитина залякана і не почувається в безпеці, вона не вчиться. Ось цей безпечний простір, в якому є все для того, щоб рости і розвиватися, це одна з ключових речей.

Звісно, є вчителі, не готові працювати так. Ти ж повинен присісти біля дитини на килимок, зняти свої підбори, бути з ними на рівні і спілкуватися. Не для кожного вчителя це комфортно.

Алереформа рухається як живий організм — щось вдається, щось — ні.

Шкільні фінанси. Дуже багато історій, пов’язаних з цими безкінечними збираннями коштів на школи, коли потім з’ясовується, що в місцевих бюджетах ці кошти вже були виділені. Чи є якісь зміни?

Закон про освіту чітко сказав, що на сайті школи, а якщо немає свого сайту, то на сайті засновника школи, має бути опублікована фінансова інформація про всі надходження, про те, що закуплено, скільки коштів залучено як благодійна допомога — щоб забезпечити прозорість.

Інша справа — коли інколи викладають цю інформацію так, що ти не можеш розібратися, що і як надійшло.

Батьки подекуди не довіряють школі, думають, що там всі все крадуть і вчителі погані, які будуть шкодити дітям. Школа не довіряє батькам, це дуже складно.

В таких випадках очевидно, що потрібно підійти до директора і запитати, що відбувається. Директор повинен пояснити, чому збираються такі кошти, на які потреби. Зрештою, траплялися ситуації, коли директор не пише запити на необхідні потреби. Зараз у директора зовсім інший функціонал. Він уже менеджер.

Сьогодні нерідко згадують норму про те, що школа зобов’язана прийняти учня, який проживає на території, яка належить до цієї школи. Іноді з цим виникають проблеми і запитання. Адже батьки не хочуть віддавати дитину в найближчу школу, хочуть в якусь іншу, але не мають права.

Ніхто не сказав, що вони не мають права. Вони мають право. Просто у них є гарантоване місце в школі, до якої територіально прив’язаний їхній будинок. Тут місце у них гарантовано. Якщо ж батьки хочуть потрапити в іншу школу, то вони мають можливість це зробити. Єдине, це залежить від того, чи має школа можливість прийняти цих дітей, тому що право першочергового зарахування мають діти, які живуть на території цієї школи, брати та сестри тих дітей, які вже вчаться цій школі, діти працівників цієї школи.

Якщо школа недоукомплектована після того, як вона взяла всіх дітей зі своєї території та і відповідних категорій, тоді можна взяти інших дітей. Питання було в тому, як забезпечити процес.

Вирішили вдатися до жеребкування. Так, це хороший інструмент і хороший механізм. Це чесний спосіб потрапити в цю школу.

Так, у Києві були великі проблеми. Щоби підтвердити своє місце проживання, батьки мусили замовляти довідки, школи дуже перевантажені. Багато батьків хочуть віддати дітей саме до цієї школи. Крім того, до Києва з’їжджаються діти з сусідніх сіл, є дуже багато забудов. А забудовники не дбають про те, щоб там була школа і садочок.

Потрібно зрозуміти, чому, попри фрустрацію і незадоволення багатьох батьків, ця система важлива. Справа в тому, що дітей в попередній системі відбирали за їхніми здібностями, а простіше кажучи, за тим, наскільки добре батьки їх підготували до школи.

Були такі елітні школи, в які потрапляли діти, в яких набагато більше батьки інвестували. І були школи, в які потрапляли всі підряд. Звісно, в тих елітних школах було більше ресурсів, більше можливостей. Тоді виходить так, що у нас є одна хороша школа, а інша погана. Яким чином тоді забезпечити дітям рівний доступ до якісної освіти?

Але зараз маємо ситуацію, де ця дискримінація також абсолютно можлива. Може бути так, що людина проживає в тому районі, де немає хорошої школи, але амбіції батьків вищі. По факту, батьки цього майже не можуть зробити, тому що приписані до цієї школи, а якщо піти до іншої, то зрозуміло, що буде конкурс, черга, жеребкування, тобто це не гарантовано. Ми знаємо, де є хороші районі, елітні, гірші райони, далі від центру. Що далі, то ситуація може погіршуватися. Прив’язка саме до місця проживання також може бути дискримінаційною. Чи не так?

Не зовсім. Наприклад, на Печерську живуть різні діти, не тільки діти заможних бізнесменів. І коли в школу, яка прив’язана до цієї території, потрапляють різні діти, це більш гармонійне середовище, аніж коли всі діти відібрані за тим, скільки часу і зусиль приділяють їм батьки.

«Нова українська школа» говорить про те, що таланти кожної дитини треба розвивати. Якщо ми їх селекціонуємо на ранньому етапі, то це шкідливо для дітей, вони опиняються в такому гетто.

Давайте спиратися на наукові дослідження. Наприклад, міжнародне порівняльне дослідження освітніх систем PISA з’ясувало, що селекція дітей у ранньому віці є шкідливою.

PISA каже, що якщо до дітей ставити високі очікування, то вони показують хороші результати. Тут уже грає роль майстерність вчителя.

Профілізація повинна бути, очевидно. Але це має бути набагато пізніше, вже в підлітковому віці, у 9-10 класі.

Але конкуренція, зрештою, може буде також поміж гаманцями батьків, які будуть намагатися купити квартиру, чи платити оренду, поблизу хорошої школи? І це також буде дискримінація за статками. Адже будуть і бідніші батьки, які, можливо, і багато вкладають зусиль у своїх дітей, але натомість не мають можливості купити або винаймати житло поблизу хорошої школи. Дуже часто ми бачимо ці дискусії і в європейських країнах також.

Так. Але тут потрібно розуміти, що якісна освіта забезпечується зокрема якісним перенавчанням усіх вчителів. Вчитель у поганому районі, в поганенькій школі, теж проходить це підвищення кваліфікації.

Більше того, з досвіду нашого проекту з педагогіки партнерства, не завжди бідніша школа є поганою.

В центрі будь-якої реформи, будь-якої зміни на краще має бути вчитель. Якщо подивитися на сучасного вчителя в Україні, то ми бачимо, що переважна більшість учителів — це жінки. Можемо припустити, що ця робота є менш престижною в нашому суспільстві. По-друге, якщо ми подивимося на престижність роботи шкільного вчителя в нашому суспільстві і порівняємо з роботою вчителя в будь-якій іншій європейській країні, то ми побачимо, що рівень заробітних плат і соціальної престижності цієї професії в Україні є низьким. Як зробити середовище вчителів конкурентним, щоб все таки обирати найсильніших, найцікавіших і хоча би зрештою молодших?

Це один з найбільших челенджів і для міністерства, і для нас всіх - повернути престижність професії вчительства і залучити туди молодих. Очевидно, що молоді не дуже хочуть туди йти через низькі заробітні плати.

Це проблема, тому що вчителі дуже швидко вигорають. Вчитель 50-60 років набагато важче адаптується до тих новацій, які потрібні зараз. Світ дуже мінливий, дуже багато нових методик, якими потрібно оволодіти, щоб мати справу з цими дітьми. Діти інші.

З іншого боку, такі вчителі від Бога, тому що це їхня професія. Якщо вони 30-40 років працюють в школі, попри те, що був період, коли вони отримували абсолютні копійки, попри період турбулентності, змін, і вони залишилися в цій системі, це означає, що це їхня внутрішня мотивація - бути вчителем.

Я знаю, що в межах одного з ваших проектів нещодавно ти зустрілася з Далай- Ламою, який вам розповідав про те, чим має бути освіта сьогодні, в сьогоднішньому відкритому глобалізованому світі. Якими є основні уроки,, які вдалося винести з цієї зустрічі?

Далай-Лама, попри те, що він є духовним лідером Тибету, говорить про секулярну етику.

Він каже, що ХХІ століття має стати століттям доброти. Нам не обов'язково вбивати одне одного, нам треба домовлятися.. Будь ти буддист, будь ти християнин - ми з тобою просто люди і ми можемо з тобою спілкуватися.

Далай Ламай говорить про те, що нам всі дуже не вистачає спільних цілей і єдності.

Він говорить про те, що нам треба розвивати в дітях відчуття того, що ми люди, що нам треба знаходити спільну мову. Він є натхненником секулярної етики.

За його ініціативи, американський університет Еморі почав працювати над програмою, яка називається Social, emotional and ethical learning. Соціальне, емоційне та етичне навчання.

Деякі школи беруть його як окремий предмет. Наприклад, одна година на тиждень. Деякі школи інтегрують його у декілька навчальних предметів. Тут все залежить від творчості вчителя і від того, як школа вирішує з цим працювати.

Це навчання про те, що дитина має розуміти, в якій вона зараз “зоні”. Наприклад, що вона дуже збуджена, дуже сердита, дуже стресована. Чи навпаки - вона в депресії, вона погано себе почуває і не має ніяких сил та енергії для навчання.

Тобто вчить дитину саму розуміти, в якій вона ситуації.

І що вона може з цим зробити. Як вона може дати собі раду, щоб вийти з цієї зони. Це така саморегуляторна вправа д. Крім того, вона вчить дітей зосереджуватися. Це навички, які дають дітям краще розуміння себе і того, як краще навчатися.

Мета цього навчання — пояснити дітям, що ми всі люди. Для мене дуже сильним здивуванням було, коли я підійшла до дівчини зі Швейцарії і побачила картки, з якими вона працює з дітьми. Там були описані різні ситуації. Наприклад, хлопчик дуже хотів з мамою і братиком піти в басейн. Мама пообіцяла, що на канікулах підемо. І тут хлопчик захворіває, а мама з його молодшим братиком йде в басейн.

Запитання, які діти намагаються вирішити разом з вчителем: в якій зоні зараз хлопчик, який залишився вдома? Що він може зробити, щоб вийти з цієї зони? Що дитина в цій ситуації відчуває? Як реагує тіло? Це те, чого дуже не вистачає дітям.

Зараз з'явився вже навіть безкоштовний онлайн-курс, який зробив цей університет, На нього можна зареєструватися, його можна пройти. Якщо ми його проходите, ви отримуєте доступ до всіх матеріалів і можете далі починати працювати.

Український вчитель сьогодні може зайти на сайт цього американського університету, прочитати ці матеріали, ознайомитися, і в разі зацікавлення застосувати у своїй практиці?

Є проблема того, що ці матеріали англійською мовою. В одних з планів руху EdCamp, який активно долучається до цієї роботи, - перекласти ці матеріали, щоб вони були доступними для ширшої аудиторії вчителів.

На конференції говорили про те,що курс буде 6 мовами ООН, і в тому числі має бути російською мовою. Це те, з чим можна починати вже працювати.