Режим радіомовчання чи невдале базікання? Де золота середина у спілкуванні з військовими

Усе складніше, ніж фронт, тил та евакуація. Лінія зіткнення розташована ще й у головах — і воїнів, і цивільних. Стиль комунікації між ними може розпалити конфлікт у самій людині чи, навпаки, загасити його.

Мовчання, ігнор, жалість або безпардонність — ось, за словами військових, найнеприємніші моменти у спілкуванні з цивільними. Вони не знають, як сприймають світ люди, які побували на війні, не мають такту. Звідси виходить недолуга комунікація, що може ранити та відштовхнути.

hromadske дізналося, як розмовляти з захисниками, захисницями, волонтерами та іншими людьми, які побували на війні.

«Які ж ви бідолашні!» — Якого біса?

Сержант Роман із позивним «Кремінь» — кремезний чоловік із твердим поглядом та зосередженим обличчям — не називає свого прізвища. На війні із 2014 року. Ми зустрілись у Києві, де він оговтується після важких контузій.

До столиці лікувався у Львові, там зустрів свого столичного сусіда. Той радісно обійняв Романа, одягненого в цивільний одяг, і вигукнув:«О, то й ти тут! Але, знаєш, багатьом пощастило більше — змогли чкурнути за кордон». 

Для «Кременя» цей епізод радше кумедний, хоч і з гнітючим осадом. Були речі більш образливі.

Знайома, коли дізналася, що й син «Кременя» воює на «нулі», сказала: «Оце ви бідолашні».

«Якого біса, — обурюється сержант, — чому ми бідолашні? Навпаки, ми пишаємось собою, знаємо, що робимо надважливу та вкрай складну справу. Не треба нас жаліти, ми сильні!»

Роман знає випадки, коли до хлопців, які пережили полон, чіпляються із запитаннями: «А як там? А що там із вами робили?»

«Війна — це особистий біль та особистий страх, не завжди є бажання ділитися, не кажучи про те, що хтось лізе з такими запитаннями. Просто є виховані люди, а є деграданти, які не розуміють, скільки на війні всього», — додає сержант.

«Кремінь» розповідає про іншу категорію цивільних, які люблять мудрувати та критикувати: «”Треба було робити те, а не те”. “Краще б нікуди не їхали”. А сам чогось “на гражданці” сидить! Це дуже дратує».

Так само викликають негатив питання на кшталт «Скільки ти русні покоцав?», «Чи брав у полон, чи різав?»

Деякі люди уникають цієї теми. Коли друзі бояться зачіпати війну, це нічого. Але близьким інколи хочеться виговориться.

«Моя дружина про це взагалі не говорить. Певно, для неї це важко й страшно, вона воліє бути осторонь. А іноді хотілося б пояснити щось, поділитися», — каже сержант «Кремінь».

Розмова потрібна для підтримки

То що можна питати у воїнів, а де краще стулити писок? Андрій Козінчук — офіцер 67 бригади та військовий психолог, автор каналу «У моїй голові» — каже, що насамперед слід оцінити свій стан. Якщо ви втомлені чи злі, не варто починати розмову — комунікація може бути напруженою.

Що не варто запитувати:

• Що було найгірше? Навіть якщо військовий відповість, його слова можуть бути для вас неочікуваними та травматичними.
• Не критикуйте. «Я чув, що там бухали, чи тікали, чи відмовлялися служити». Є правило — якщо вас там не було, не треба про це говорити, тим паче — засуджувати.
• Про особисте. Наприклад, чи користувався воїн послугами повій.
• Про полон. Це питання не дасть жодного ресурсу. Військовий може захотіти про це розповісти, але якщо ви не готові чути подробиці, то маєте повне право попросити не розповідати.

Що говорити:

• Як ти почуваєшся? Який у тебе зараз стан?
• Чи можу я тобі чимось допомогти? Як саме?
• Про веселі випадки. Але будьте готові до неочікуваних відповідей.

«Інформація потрібна, щоб підтримати воїна-чоловіка чи воїна-жінку. Якщо ви спитаєте, скільки росіян він чи вона вбили, отримаєте відповідь, припустімо, 16. Що ви з цією інформацією робитимете? У ній немає жодного сенсу. Ваше життя від цього не покращиться», — пояснює Андрій Козінчук.

Якщо ви не знаєте, як поводитися, він рекомендує сказати співрозмовнику приблизно таке: «Мені важливо спілкуватися з тобою, але я поняття не маю, що для тебе ок, а що — ні. І я буду вдячний, якщо ти допоможеш, бо ти для мене — важливий».

Треба пояснити, що ви остерігаєтеся говорити тому, що не хочете ранити його.

«Деяким чоловікам-цивільним здається, що до них може бути негативне ставлення з боку військовослужбовців як до боягузів чи слабаків. Але це не так, — говорить Андрій Козінчук. — Звісно, є фаталісти, які хочуть, щоб усі, хто має пеніс, служили. Але таких мало, тому що в кожному підрозділі є люди, які краще не йшли б у ЗСУ, бо толку від них ніякого».

За словами офіцера, насамперед це питання до самооцінки цивільного, а не військового. Підвищуйте її, будьте корисним Україні та Збройним силам у доступний спосіб.

Як говорити з військовими для історії

Зараз багато людей фіксують війну та ведуть письмові чи відеощоденники, блоги, дописують у засоби масової інформації. І для цього спілкуються з захисниками та захисницями. Як поводитися в такому разі?

Марія Зав’ялова, журналістка й військова кореспондентка, каже: треба зрозуміти, хто перед вами. Багато людей до 24 лютого були цивільними, вони не були готові до цього. Тому спочатку треба познайомитись і хоча б зрозуміти рівень стресу людини.

Що не варто запитувати:

• Що відчував воїн під час травматичної події? Людина зазвичай переживає емоції трохи згодом. І якщо досі перебуває у стресовому стані — не може оцінити їх коректно.
• Чи вбивав він або вона людей? Під час війни це недоречно.
• Те, про що людина може пошкодувати, коли побачить у матеріалі.
• Очевидні питання, такі як «що ви думаєте про путіна» або «що ви сказали б росіянам». Це шаблони, які не розкривають історію людини.
• Не намагайтеся витягнути з військових новини. Це може їх підставити.

Що варто питати? 

Передусім те, що буде важливим для історії й за 10, і за 20 років.

З цивільними діють ті самі правила: не питати про почуття. Люди переживають травму лише згодом. Якщо це сталось от-от, вони можуть наговорити багато того, що потім не зможуть сприйняти в матеріалі. Варто зосередитися на фактах. І дати людині простір.

«Важливо бути емпатичним, не витягувати на емоції, простих фактологічних запитань буде досить. Це про людяність, і саме на це треба орієнтуватися. Можна говорити те, що додасть свідчень про нашу війну в судових процесах: хто їх зупиняв, як із ними поводилися росіяни, хто їм допоміг, як влаштувалися на новому місці, як вони бачать своє майбутнє. Останнє питання може мати навіть терапевтичний ефект», — каже Марія Зав’ялова.

Важка тилова реальність

«Досвід сприйняття тилової реальності після перебування в місцях бойових дій важкий. Відчуття, коли приїжджаєш із фронту в мирні міста, дивне», — ділиться досвідом фронтової журналістики Марія Зав’ялова.

«Там постійна небезпека, яка тебе травмує, навіть якщо ти цього не помічаєш. Це колосальний вплив на людину, і це має розуміти вся країна — наскільки важко, коли на тебе сунеться ворог і ти можеш померти будь-якої хвилини. Це не передати словами, що відчуваєш перед обличчям смерті. Потім людина повертається, перебуває в безпеці, але все одно не зовсім розуміє мирну навколишню реальність, яка святкує, співає пісень», — пояснює журналістка.

З іншого боку, на війні все простіше. Є чорне, є біле. Є ворог, є друг. Є смерть, а є життя. Після повернення воїн бачить, що вже немає цього чорного та білого, а є корупція та «рєшалово», що складно отримати УБД, потрапити до лікаря. Просто відчути себе людиною після того, як там ти був героєм. Це б’є по психіці й зараз це відчуватиметься гостро, як ніколи. Найбільше засмучує не те, що люди відпочивають у кафе, а механізми, що не працюють, байдужість та перепони в розв'язанні питань.

«Ще до 24 лютого тил казав: от військові повернуться, лад наведуть. Ні. Якщо не наводити лад зараз, як не наводили його всі ці роки війни, жодні військові, ветерани, волонтери не допоможуть. Тил на те і є тилом, щоб забезпечити героям найлегше, найсприятливіше повернення. І найкращу країну», — резюмує Марія Зав’ялова.

Чи варто дякувати військовим і як?

Сержант «Кремінь» пригадав, як кілька разів йому дякували. Він плакав. Андрій Козінчук згадує схожі відчуття після подяки від незнайомої людини. Тому відповідь однозначна: так, треба.

Андрій Козінчук радить: якщо ви ніяковієте підійти до незнайомої людини та висловити подяку, покладіть руку до серця. Цей жест означає «Завдяки тобі». Його придумали в Україні саме для цього, розробили інформаційну кампанію «Завдяки тобі».

Тактовність, емпатія та подяка — з цим інструментарієм можна й треба спілкуватися з військовими.

Автор: Владислав Павлов