«Ми — не консервні банки наших досвідів». Рита Бурковська з «Бачення метелика» — про кіно, війну й травму

У травні 2022-го на Каннському кінофестивалі пролунали сигнали повітряної тривоги. Так команда української драми «Бачення метелика» нагадала про війну.

На червоному хіднику учасники перформансу розгорнули плакат «росіяни вбивають українців». Обличчя затулили позначками «потенційно неприйнятний контент» — відомими після фотографій звірств росіян у Бучі.

З Канн почався шлях фільму «Бачення метелика» режисера Максима Наконечного до глядача. З 6 квітня стрічку покажуть в українських кінотеатрах. Це історія про зґвалтовану в полоні українку-аеророзвідницю, яка повертається додому. 

Ми поговорили з виконавицею головної ролі Ритою Бурковською про те, що в ній змінило це кіно.

Це кіно про війну до 24 лютого 2022 року. Як повномасштабне вторгнення змінило кут сприйняття стрічки? 

Ми робили історію про людей, які здатні сприймати світ із розплющеними очима. Я вважаю це великим даром — дивитися на все, як є, не ховатися від того, що триває війна. А бачити й діяти. Власне, моя героїня — про це.

Недавно загинув Дмитро Коцюбайло, один із добровольців, який надихав і вражав своїм служінням, звитягою. Перед тим як знімати фільм, ми зустрічалися з ним на базі в Авдіївці. Пригадую, ми шукали Тоху (за сюжетом — коханий головної героїні — ред.) і я була вражена Дмитром. Сказала: «Це ж наш Тоха!» 

Ми створювали цей фільм саме тому, що всі учасники команди зустрічали у своїх життях такого Дмитра. Уявіть, три роки тому людина казала, що українська мова — це важливо, і вважалася радикалом. Тепер проявилося те, що має справжню суть. І ми можемо це переоцінити. Були ті, хто не розумів, навіщо люди воюють на сході. Казав, що вони «просто отравлены войной». А ці люди служили за покликом серця й мали в собі силу прийняти реальність. Для мене одна з людських чеснот — це сміливість.

Ви смілива людина?

Ой, ну таке... У чомусь — так, у чомусь ні.

У вас були якісь етапи прийняття війни? Коли стався Майдан, ви працювали в Москві.

Так, я працювала там після університету десь 2,5 року. Якийсь час у Школі драматичного мистецтва в Анатолія Васильєва. У мене там був хлопець. А після Майдану зібрала речі й поїхала в нікуди. Це було доволі сміливо. І життя мені повернуло за цю сміливість дуже багато.

Як «Бачення метелика» сприймали на міжнародних фестивалях? 

У Латвії, Литві, Польщі відчувалася потужна підтримка й емпатія. Вони розуміють, що відбувається, бо переживали те саме. Не можу сказати про всю Францію, але мені здається, це одна з найцікавіших аудиторій. Вони люблять кіно, розуміють його мову, їм цікаві деталі психології, тілесності.

На кінофестивалі в Чехії я зрозуміла, що шляхом просування культури ми можемо бути присутні у світі. Коли в тебе є кіно, на яке приходять у Карлових Варах чи на «Санденсі» у США, а в ньому — твій культурний код, тоді ти стаєш видимим, чутним. Фотовиставки, фільми — у них ми можемо розказати про героїзм та пасіонарність українців.

А як поставилися до перформансу з повітряною тривогою в Каннах?

Мені здається, прекрасно. У нас були футболки зі світлиною з Маріуполя фотографа Євгена Малолєтки. Вдячні йому, що дав ці знімки просто так. Тоді Маріуполь лунав і сприймався як велика рана, тотальний воєнний злочин росії. Ми свідомо вибрали не портрети людей, а таку візуально яскраву історію.

У «Баченні метелика» багато подій і драми, але немає надміру театральності. Це було так, наче глядач споглядає життя. Як це вам вдалося?

Ми зустрічалися з людьми, які пережили полон. Я переглядала відео з багатьох обмінів. Та в мене були й власні мотиви, чому хотіла зіграти, поговорити на цю тему. Один із них — люди, молодші за мене на шість, сім, вісім років, — уже ветерани. Ти знайомишся з людиною, якій, скажімо, 26, а в неї дві контузії, вона непритомніє, коли йде сходами вниз. Або в дівчини загинув коханий на війні… Це давало якусь адекватність не гратися в чортзна-що, а отримувати досвід із реальних зустрічей і передавати його.

Недавно один британець запропонував сценарій про Бучу. Я відмовилася.

Чому? Це виглядало цинічно чи для вас це надто болючий досвід?

Ні, йдеться про відвертість. Мені цікаво робити щось із глибини, чесно. Коли ти не можеш про це не сказати. А якщо можеш — то не кажи. Про Бучу в такому ключі, як мені запропонували, я можу промовчати. Не хочу грати такі історії. Мене вражають інші, наприклад, історій людей, які воювали й воюють.

Коли ви вперше побачили сценарій «Бачення метелика», одразу відчули, що це ваша роль?

Ні! Я прочитала коротку версію й подумала: що це ще за серіал, там одне на іншому! Хто цей хлопець (про режисера Максима Наконечного — ред.), що це він вигадав знімати про війну? А потім я прийшла до нього на проби, побачила, як він їх проводить, — мені було так легко. І я зрозуміла, що з цією командою можна робити кіно. Максим чуйний, розумний, талановитий. У нього класне поєднання якоїсь абсолютної дуркуватості, життя й інтелектуальності. Такий сердечний інтелектуал.

Розкажіть, із ким спілкувалися, щоби вжитися в роль? У багатьох інтерв'ю ви згадували зустріч із танкістом Богданом Пантюшенком.

Макс пропонував вибирати людей, які мені імпонують. Немає середньостатистичної людини в полоні. У полон потрапляють різні люди з різними бекґраундами. І вони по-різному проживають цей страшний досвід.

Я проти того, щоб законсервувати людину в її ролі, — сприймати лише через полон. Ми не консервні бляшаночки наших досвідів чи професій. Так, з нею це сталося, але це — тільки частина життя.

Богдан мене вразив. Він був до такої міри потужний, сильний, позитивний. П'ять років сидів у полоні. Дружина за нього боролася. І він виживав, стояв, тримався. Я помітила одну здатність у людей, які були в неволі. Він тебе одразу сканує. Все про тебе розуміє: наскільки ти сильна, наскільки чесна. Зчитує базові, суттєві речі. Й ти не сховаєшся.

Також я зустрічалася з Ігорем Козловським. Він майстер рейкі (японське мистецтво природного зцілення — ред.), релігієзнавець, непроста людина. Він мені стільки дав! Я вийшла з цієї зустрічі одухотворена.

Зі Станіславом Асєєвим у нас була телефонна розмова.

Ви самі обирали, з ким зустрічатися?

Я так звикла, так мене вчив Мантас (Рита Бурковська грала в стрічці «Парфенон» литовського режисера Мантаса Кведаравічюса, якого у квітні 2022-го вбили в Маріуполі — ред.), що ти сама готуєш роль, занурюєшся. Часом він мене залишав ночувати на локаціях. З Максимом ця практика продовжилася. Ми проводили тренінги, він запропонував писати щоденник полону — ти погодинно занотовуєш, що з тобою було. Це важко, треба описати всі події, які ніби сталися там.

Також зустрічалася з людьми, читала професійну літературу про травми, спілкувалася з психологом. І тому, можливо, немає театральності, як ви кажете. Бо це пошук й обробка ідей на тему полону, зґвалтування, насильства, обміну, жінки-військової тощо.

Під час роботи над роллю я стикнулася з багатьма стереотипами: що полон обов'язково має бути отакий і не інакший. Або обмін. Мовляв, ти не можеш усміхатися, коли тебе обміняли. Ну, не факт.

Після цієї ролі ви зрозуміли, як люди, які пережили травму, повертаються до нормального життя?

Гадаю, так. Це постійне відчуття тривоги, небезпеки, зневіри. Усі полони, які ми досліджували, схожі тим, що перші дві-три доби людину б'ють. І страшать — стріляють над головою, наприклад. Настає межа, коли вона думає, що це кінець, нічого не розуміє. Або бачить, як іншого бранця забивають на смерть. Це всотується у твою кров, у твої кістки болем, сумом.

У людей, які пережили жахливі речі, особливий погляд. Якийсь тверезий, реальний, але дуже сумний. Людина не хоче спілкуватися, не має ресурсу на це.

Я комунікувала з військовими з ПТСР. Помітила: у людей, які хочуть повернутися на службу чи мають якусь мету, є можливість вийти з нього стану. Але все потребує часу.

У кінофільмі багато жіночих образів. Був намір підсвітити жіночий ветеранський рух?

Це було важливо для Макса. Він до цього як продюсер готував документальний фільм про жінок. Побачив, скільки волонтерок долучилися й одягли, озброїли військо. А скільки жінки виборювали право обіймати бойові посади? Ці зміни останніх років відбулися саме тому, що з'явилися активні жінки. Як, наприклад, жіночий ветеранський рух: Катерина Приймак, Аліна Гордєєва, яка в нас теж грала.

Що для вас було найскладнішим у роботі над стрічкою?

З фізичного — набирати й скидати вагу.

Створювати свою атмосферу на майданчику, бути відкритою, не ховатися від камери. Бо ти ж сидиш, наче гола зсередини, а навколо 10-15 людей — у них свій настрій. Узагалі актори завжди самотні на майданчику. Ти працюєш іншим апаратом, він усередині тебе, і його треба налаштовувати.

Ти дивишся 12 фільмів про ПТСР — переважно американські про Ірак або В’єтнам. Думаєш, як зробити цей ПТСР не так, як його вже робили мільйон разів, коли всі п'ють, кричать, сваряться і глядач зразу розуміє:о, це ж ПТСР. 

І от ти робиш, робиш, робиш все це, а потім читаєш про себе: «Стримана акторська гра». І думаєш: що?!

Ви були фіксеркою у Бучі (Рита Бурковська допомагала журналістам ВВС — ред.). Як цей досвід допомагає в акторській роботі? 

Ти стикаєшся з якимись ситуаціями, проживаєш їх. І це тебе змінює. Бо акторство — це гра емоцій, хоча вони теж є. Процес відбувається глибше. Емоція — це щось на поверхні води. А внизу цілий океан. І протягнути ось цю внутрішню лінію — цікаво для актора.

Чи завжди в акторській роботі є час і можливість підготуватися, як це було в «Баченні метелика»?

Звісно, є. Ти обираєш, з ким працюватимеш і що робитимеш. У мене два повних метри — для України це круто. Перший презентували на Венеційському кінофестивалі, другий — у Каннах. Мантас відправляв мене навчатися іконопису в Лавру, два місяці ходила на заняття.

З Максом ми поїхали на фронт, спілкувалися з людьми. Я набирала і скидала вагу, пів року займалася в тренажерному залі. Мене тренувала, до речі, Настя Конфедерат, аеророзвідниця, яка зараз теж служить.

Як вам було працювати з темою війни, що триває? Не з'являлося відчуття, що для цієї теми потрібна певна часова дистанція? Погодилися б знятися у фільмі про сьогоднішні дні?

Ти йдеш на вогонь, який шириться від режисера. Це відчутно, коли людині є що сказати й вона знає як. Якщо ти це відчуваєш, то погодишся. Я хочу грати те, що мені близько.

Мені здається, що краще фізики ніщо не передасть війну. Хоч усі цього уникають. Мені подобався фільм Крістофера Нолана «Дюнкерк». Упродовж усього кіно людина біжить, кричить, падає, плаває. Немає основного героя, ти не концентруєшся на драмі. А проживаєш війну фізично й масштабно.