Галина Клемпоуз (ліворуч) та Андріана Сусак, Київ, 5 березня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Із чим стикаються жінки в українській армії? Як до їхньої військової служби ставляться батьки та бойові побратими? З чого потрібно починати запровадження рівності у ЗСУ? Про це Громадське поспілкувалося із Галиною Клемпоуз та Андріаною Сусак, екс-бійчинями батальйонів «Донбас-Україна» та «Айдар».

Галина Клемпоуз допомагала військовим як волонтерка з кінця 2014 року. На той час вона була студенткою Харківського юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Вона подружилась із волонтерами з її рідного села на Рівненщині, а на початку 2015 вперше поїхала з ними у місце локації добровольчого батальйону — рівненського «Горинь», який стояв у Краматорську.

«Спочатку я просто передавала допомогу іншими волонтерами, а потім сказала — ні, я мушу поїхати сама і побачити все на власні очі», — розповідає Галина.

Дев’ятьох бійців батальйону нещодавно витягли з полону. Спілкуючись із ними, Галина, за її ж словами, відчула, що її світ перевернувся безповоротно.

«Я там усвідомила, що люди відмовилися від усього, заради того, щоб боронити країну. Після тієї поїздки я вже більше не зупинялась — поєднувала волонтерство і навчання, якщо щось пропускала — відпрацьовувала потім, і їхала знову й знову на Донбас».

Влітку 2016-го Галина поїхала під Дебальцеве, мала декілька днів підтримувати побратима, який лікувався від ПТСР (посттравматичний стресовий розлад), але провела там 2 тижні, а згодом залишилася на фронті вже в ролі бійчині.

У серпні 2016 року підписала контракт із ЗСУ із поміткою «до кінця особливого періоду», служила у 54 бригаді. В університетській магістратурі їй дозволили вільне відвідування, а в лютому 2017 вже отримала диплом.

Галина Клемпоуз, Київ, 5 березня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Вона одна з тих бійців, які у липні 2017 влаштували дводенне голодування з вимогою перевести їх в іншу частину (Галина вважає, що під час операції на Світлодарській дузі 16 грудня 2016 року її товариші загинули через некомпетентність командування у батальйоні — ред.). З липня 2017-го дівчина перевелась у батальйон «Донбас-Україна».

Галя планувала продовжити контракт зі збройними силами, але у серпні 2018 загинув її батько. За місяць вона пішла з армії, відчула, що має більше часу проводити з рідними.

Андріана Сусак — з Косіва. Вона — бійчиня батальйону «Айдар» з червня 2014 року. Одного дня залишила роботу і поїхала з побратимами на Донбас. Контракту зі збройними силами так і не підписала, воювала в одному батальйоні на Луганщині разом зі своїм чоловіком, якого було декілька разів поранено. У 2015 році залишила фронт, щоб стати мамою.

Дівчат познайомила волонтерка Марія Берлінська на допрем’єрному показі фільму «Невидимий Батальйон» у Києві у грудні 2016 року. Відтоді вони дружать, спільно працюють над реформуванням оборонного сектору, називають одна одну «сестрами по зброї».

Галина Клемпоуз (ліворуч) та Андріана Сусак, Київ, 5 березня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Про жінок в армії

Галина: В моїй сім’ї ніколи не виникало заперечень щодо моєї військової служби. Багато жінок з татового роду були «упівками» (Українська повстанська армія — ред.). На жінок в УПА на рівні з чоловіками покладали багато обов’язків, з якими вони поралися ідеально. Усвідомлення нормальності жінки в армії завжди було присутнє у нашій родині.

Але до Майдану ніколи не думала про те, що буду військовою. Якби хтось спробував передбачити подібне — голосно розсміялась би у вічі.

Про сексизм і дискримінацію в армії

Галина: Інколи чоловіки мені в обличчя говорять про «нежіночу справу». Я намагаюсь пояснювати їм, що маю іншу позицію.

Особисто я завжди намагаюсь відокремлювати випадки, коли мені кажуть «дорогенька моя» дядьки, які, я точно знаю і розумію, сприймають мене як доньку. Тоді це мене не ображає. Але коли це роблять люди, які з тобою рівні за віком чи професійно — це зовсім інше.

Дехто з побратимів-чоловіків справді по-людськи піклується про нас, дівчат, і це не сексизм. Вони також дбають один про одного, а ми інколи піклуємося про них по-сестринськи, даємо довше відпочити, беремо свідомо довші нічні чергування.

Одного дня на світанку треба було віднести прапор на БМП у «сіру зону» біля однієї з позицій, мав іти командир і ще один хлопець. А боєць так міцно спав. Я прокинулася раніше, побігла розбудила командира і, поки він був ще спросоння, наверзла йому щось про те, що маю йти я. Тільки на середині шляху він, нарешті, зрозумів, хто з ним іде, оцінив рівень небезпеки, розлютився трохи, але не дуже кричав. Отак трохи «по-дівчачому» використала ситуацію на свою користь.

Галина Клемпоуз (ліворуч) та Андріана Сусак, Київ, 5 березня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Андріана: Я вважаю, що ніхто не має права вказувати жінці, чи повинна вона захищати країну, чи вдома сидіти. Коли я потрапила на фронт улітку 2014 року, не було ще ніякого законодавства про рівні права чоловіків і жінок в армії. Але служила я на рівні з чоловіками. Законопроект 6109 прийняли вже значно пізніше (Закон щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби у Збройних силах України, ухвалений парламентом 6 вересня 2018 року — ред.).

У Канаді, наприклад, законодавчо гендерна рівність закріплена вже більше ста років, але ми розмовляли з канадійками-військовими, і вони розповідають, що на побутовому рівні все одно трапляються випадки сексизму. Минуло сто років!

А в нас офіційно навіть не рік, і боротьби непочатий край. Починаючи з радянських нормативів перевірки фізичної готовності військовослужбовців. В них про жінок взагалі не йдеться. Це треба врегулювати, тому зараз ми намагаємось ініціювати реформи та домогтися професійного відбору в українську армію. Має бути збалансований і рівний підхід до чоловіків і жінок, бо коли тебе готують, наприклад, у спецпідрозділ, то ти не маєш права на поступки, бо ти жінка, ти не можеш стати баластом. З іншого боку, тобі не можуть відмовити у спробі потрапити в цей підрозділ.

Галина: Ми тут проводили експеримент і запитували в українських чоловіків та іноземців: «Ти фемініст?». Отримували кардинально протилежні відповіді. «Я не фемініст, я нормальний», — у більшості відповідають українські чоловіки. «Я фемініст, бо це нормально», — кажуть чоловіки у розвинених країнах. Це, мабуть, питання часу, виховання й усвідомлення. Натомість в Україні на кожному кроці почуєш оце «берегиня».

Андріана: Якщо поставити перед взводом чоловіка й жінку, і запитати бійців, кого вони оберуть командиром, переважно ним буде чоловік. Я звільняла 11 міст, була причетна до звільнення полонених, але все одно більшість говорить тільки про те, що я «прикарпатка, яка воювала на перших місяцях вагітності», не пояснюючи моїх бойових заслуг.

Галина Клемпоуз, Київ, 5 березня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Про рівні можливості

Галина: Влітку 2017 року, коли ми з «Донбасом» стояли під Маріуполем, волонтери передали нам дрон. Він пролежав тиждень у бліндажі, ніхто до нього навіть не доторкнувся. Я запитала в солдата, який вчився керувати безпілотниками, чи не хоче він «політати» дроном, він відповів, що там різна технологія управління і дроном він не вміє.

Тоді я зателефонувала Берлінській (Марія Берлінська, українська військова і волонтерка, яка створила у листопаді 2014 Центр підтримки аеророзвідки — ред.), вона дала якісь початкові настанови, з чого почати навчання, ще трохи я знайшла на ютюбі, почала літати на маленькі відстані, потім на більші. За два тижні в мене вже був перший бойовий виліт над водою, я дуже переживала, але він був успішним, ми викрили декілька ворожих позицій, звідки по нам «прилітало».

«У нас не всі чоловіки вміють керувати дроном, а я навчилася сама»

Потім я перейшла в артилерію, там начальник вже ставив конкретні завдання з пошуку цілей. Пізніше моє місце на дроні зайняв боєць, який сказав, що взагалі-то це «не жіноча справа». Мене це тоді якось дуже неприємно вразило, я голосно розсміялась, спитала, де він раніше був. Замість того, щоб поцікавитись про нюанси роботи з конкретним дроном, він мені розповідає про те, чим має займатись жінка. Зрештою, ми з ним так і не знайшли спільної мови.

Андріана: Мене в «Айдарі» називали «мала», але, насправді, це не тому, що я дівчина, а тому, що зростом мала. Я ніколи не ображалася. Але коли починається оце «бабє на фронтє мєста нєт» — це пряме порушення прав. Таке ставлення до жінок, здебільшого, пов'язане в чоловіків із комплексами, бо коли чоловік розумний і впевнений у собі, то розуміє різницю між просто людським піклуванням і дискримінацією, відтак не дозволяє собі так говорити.

На війні я тягала на собі стільки ж кілограмів, як і чоловіки. Але для того, щоб вони перестали сприймати жінку як тягар, з ними теж мала відбутись певна трансформація. На те, щоб остаточно закрити питання «жінки в батальйоні», в мене особисто пішло два боя, в яких я брала участь — звільнення Щастя і штурм Металіста. Після цього зникла назавжди фраза «сьогодні операція складна, тому Андріана не йде».

Галина: Коли відправляєшся на фронт, ти чітко усвідомлюєш умови перебування там. У побутовому сенсі на фронті немає ніякої гендерної різниці. Через те, що ти жінка, не треба сподіватись, що тобі там приготують «номер люкс». І воду відрами за тебе не буде ніхто носити. Ми з моєю посестрою «Відьмою» самі дрова рубали, і я взагалі не бачу в цьому ніяких проблем.

«В мене взагалі не виникає такого в голові: сказати — я дівчина, тому оце я робити не буду»

У 2015 році я просилась у рівненський батальйон «Горинь» і вони мене не взяли, бо у них на той час взагалі не було жінок у батальйоні, тільки фінансистка, яка базувалась у Новограді-Волинському. З часом там з’явились жінки, і я потім дорікала їхньому командиру.

Андріана: Інша річ, коли деякі жінки приходять просто за посвідченнями УБД, аби стати «бойовими дружинами», і це дискредитує всю боротьбу жінок за рівні права в армії. Це проблема. Інколи просто в черзі в столовці можна почути «пропустіть мене, я ж дівчина».

Галина: Багато дівчат самі себе дискримінують, навмисно чи неусвідомлено. З іншого боку, якщо жінка сама свідомо обрала бути домогосподаркою — це теж вибір, але він, в будь-якому випадку, має бути осмисленим.

У нас була неприємна ситуація, коли хлопець не прийшов на вокзал зустрічати свою дівчину-військову із зони бойових дій, бо, на його думку, це було би приниженням його як чоловіка.

Зустріч Жіночого ветеранського руху (об'єднує діючих жінок військових, ветеранок, добровольців, волонтерів і медиків), Київ, 7 березня 2019 року. Галина та Андріана — членкині руху
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Андріана Сусак на зустрічі Жіночого ветеранського руху, Київ, 7 березня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Галина Клемпоуз (в центрі) на зустрічі Жіночого ветеранського руху, Київ, 7 березня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Про приклад для молоді

Галина: На нас зараз дивляться маленькі дівчата, і дуже важливо, щоб вони мали розуміння, що у майбутньому можуть займати з чоловіками рівні посади в українській армії, отримувати рівні звання, виконувати роботу на рівних, отримували рівну зарплату, на рівних ділити обов’язки. Це не тільки питання квот на жінок у армії, бо тоді це просто заповнення місць, і може статися так, що через бюрократичні речі якась дуже професійна жінка не потрапить у Збройні сили. Успішні жінки-військові мають надихати інших жінок.

Я одного разу опинилась у ситуації, коли змушена була посеред конференції військових юристів пояснювати жінкам, що їхнє місце не тільки в кабінетах. Натомість один із спікерів, представник юридичного факультету, розповідав їм, що жінці не місце на фронті.

Я, до речі, на стрільбах з гранатомета влучаю в ціль краще, ніж усі хлопці. Це все настільки індивідуально і не залежить від статі.

Андріана: Я інколи гуляю зі своїм маленьким сином і чую, як матері забороняють плакати своїм малим, бо бачиш — це не по-чоловічому! Я свого сина вчу, що плакати можуть і чоловіки, і жінки, якщо є причина. Інша річ — я навчаю його бути сильним, але не тому, що він хлопчик, а тому, що будь-яка людина має вміти за себе постояти.

Щоб змінилось світосприйняття, має змінитись не одне покоління.

Про «чоловічі» свята

Галина: На день Захисника України (14 жовтня — ред.) була комічна ситуація. В моєму селі нас покликали в сільський будинок культури, де проходило привітання учасників бойових дій. І там у текстах ведучих усюди було «наші хлопчики». Я в якийсь момент не витримала і запитала їх: «Скільки разів ви ще будете повторювати цю фразу «наші хлопчики», коли тут є я, і я дівчина, ваша односельчанка, яка захищала Україну?». Вони вибачились, ведучі вибачились декілька разів. Потім після заходу я мала розмову з організаторами і сказала їм, що зміни починаються з себе, треба видаляти всередині себе стереотипне мислення. Жінки на війні воюють на рівні з чоловіками, і це треба усвідомити. Ми існуємо, ми юридично домоглися того, щоб бути рівними з чоловіками в українській армії.

Андріана: Мене, до речі, минулого року, навпаки, запросили на свято Захисника України, щоб ще раз нагадати, що армія — це не тільки про чоловіків. Я особисто вихована у суспільстві з купою заборон і обмежень, але зараз це все треба змінювати, вбивати стереотипи.

Галина Клемпоуз, Київ, 7 березня 2019 року
Фото:

Анастасія Власова/Громадське

Про 8 березня

Андріана: Для мене це свято про права жінок і день матері. Моїй бабці 88 років, вона 20 років свого життя у Сибіру «відсиділа», зараз має інвалідність. Я їй кожного року 8 березня дзвоню і вітаю з днем весни і з днем прав жінок. Мені здається, головне — щоб це свято не перетворювалось на «берегинь і богинь». Ми прагнемо змін у громадянському суспільстві, але святкувати, насправді, поки що нічого, дуже повільно все відбувається. У Генштабі — теж «дорогенька моя», тому армію треба починати змінювати з них. Але багато хто не розуміє і не зрозуміє: щось істотно зсуне в суспільстві тільки зміна покоління, і не одного.

Галина: Для мене це, перш за все, мамине свято. Я збираюсь поїхати в гості до мами і привітати її, для мене це важливо. Якщо говорити про ставлення до свята в цілому, то, мені здається, важко одразу змінити бачення старшого покоління, в якому їх виховували. Ще, до речі, мене неймовірно дратують питання про те, чи не шукала я чоловіка в армії, чи не з цією метою пішла на передову.

В кінці лютого шістьох українських ветеранок запросили до штаб-квартири НАТО в Брюсселі, серед них також Галину та Андріану. На зустрічі українки показали документальну стрічку «Невидимий батальйон» режисерок Аліни Горлової, Ірини Цілик та Світлани Ліщинської про жінок-військових, що беруть участь у бойових діях на сході України. Андріана Сусак — героїня однієї з шести історій.
Поділитись: