Ірина Цілик — українська кінорежисерка, письменниця, авторка поетичних і прозових творів. Членкиня Українського ПЕН.

У 2020 році отримала нагороду американського кінофестивалю Sundance Film Festival за найкращу режисерську роботу в категорії документального кіно за стрічку «Земля блакитна, ніби апельсин».

У розмові з нею говоримо про те, як живуть люди в зоні війни, чи може мистецтво бути терапією і чи сильна українська культура.

Розмова відбулася для програми «Україна розумна» з Володимиром Єрмоленком, традиційно в Книгарні-кав’ярні Видавництва Старого Лева у Києві.

Ви — відома українська письменниця, яка почала знімати документальним кіно. Наскільки цей перехід був незвичним?

Є в мене така риса: мені все цікаво спробувати на смак. А в документальне кіно я справді прийшла зовсім нещодавно. Кілька років тому я навіть не підозрювала, що можу бути режисеркою документального кіно. До цього я знімала кілька ігрових кінофільмів.

Але ваші літературні тексти, ще до досвіду документального кіно, — збірка «Родимки», збірка «Червоні на чорному сліди», — мені здаються дуже «документальними». Ви настільки живо описуєте людей, що цим образам по-справжньому віриш. Тому для мене особисто цей ваш перехід від літератури до документального кіно є дуже природним.

Література і кіно існують поруч. А в моєму житті я ще й постійно бачу безкінечні перехрестя.

Але кіно, на відміну від літератури, — це командна гра. За це я його і люблю. Режисер — я дуже люблю цю фразу — це капітан корабля, чия команда вже хоче на берег, але саме ти відповідальний за те, щоб доплисти до омріяної мети.

Фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» став вашим дебютним повнометражним документальним фільмом. І отримав величезний успіх — приз за режисерську роботу на кінофестивалі «Sundance», одному з найбільших у світі. Це фільм про те, як люди в Красногорівці, посеред війни, знімають фільм про себе. Це фільм про фільм, або фільм про те, як люди намагаються зрозуміти, що таке війна. Ви так його замислювали?

Наш фільм багатошаровий. З одного боку — про дорослішання в часи війни, з іншого — про балансування між війною і миром. Це тема, яка мене за останні 6 років не відпускає. Все, що я роблю, так чи інакше крутиться довкола цієї теми.

Ця лінія «фільму у фільмі» є дуже важливою. Я й собі часто ставлю запитання: чи має мистецтво якусь силу в часи війни? Працюючи над фільмом, я мала можливість спостерігати, як мої герої захопилися мистецтвом. Двоє дівчат з’їздили в кінотабір для підлітків, і їм це так сподобалось, що вони принесли цю пристрасть додому. І тоді вся сім’я — мама-одиначка і четверо дітей — перетворилися на сімейний «продакшн». Мама, наприклад, навчилася сама монтувати за якимись навчальними програмами в інтернеті.

Спочатку вони знімали відеоролики, пробували, як це працює. А потім вирішили зняти короткометражний фільм про своє життя під час війни. У цьому фільмі вони реконструювали різні ситуації, які їм довелося пережити. Або брали одне в одного інтерв’ю. Це був кульмінаційний момент наших зйомок і наших стосунків із ними. І у фільмі це кульмінація. І я усвідомила, що вони в такий спосіб пропрацьовують травматичний досвід, який із ними стався…

Тобто для них фільм — це спосіб подолати біль?

Але вони про це так не думали. Їм просто було цікаво це робити. Але, спостерігаючи за тим, що з ними відбувалося в процесі, я про це думала, так.

Коли ми спочатку приїжджали і розмовляли з ними про те, що вони пережили під час війни, вони завжди сміялися. І я звернула увагу, що більшість цивільних людей, які живуть там, часто пробують «просміювати» весь цей травматичний досвід.

Однак це тривало до того моменту, коли вони почали брати одне в одного інтерв’ю на камеру. Тоді немов маски познімалися, і, можливо, вони вперше говорили одне з одним так щиро. Можливо, їм уперше довелося усвідомити, що саме вони пережили. Кіно як терапія, щось таке.

Мені здається, так часто буває: камера — це ніби хтось третій, кому ми можемо сказати те, що не можемо сказати в очі. Але ви згадали, як вони сміються. Одна з ваших героїнь, молодша сестра, говорить, що війна зробила її більш злою, хоча глядач цього не бачить. Бо вона дуже життєрадісна і постійно сміється.

Так, це сміх і сльози. Це те, що відбувалося з ними, і що відбувалося з нами на майданчику. Бо ми теж через себе це пропустили. Те саме відбувається в залі з глядачами, коли ми показуємо фільм.

В наших героях мені подобається те, що вони не виглядають пасивними жертвами. Вони живуть в епіцентрі подій, довкола війна, але вони намагаються бути режисерами свого життя і не пускати війну у свій дім. Це та основна тема, яка найбільше мене і зачепила за живе.

Мама цих дівчат, Аня, говорить в інтерв’ю дуже важливу фразу — про те, що чому вони не виїхали. Вона розуміє, що для дітей це велика небезпека, але не може залишити своїх батьків. І, говорить вона, хтось має залишитися в місті, щоб його відбудовувати. Дуже важливо це почути людям, які живуть далеко від війни. І зрозуміти, чому багато людей з непідконтрольної території не виїхали.

Це, мабуть, одна з тих речей, які мене найбільше чіпляють за живе. Я нещодавно усвідомила, що майже всі фільми, які я знімала останніми роками, так чи інакше повертаються до образу дому, який мусить тебе захищати від усього іншого світу. 

У мене навіть є короткометражка «Дім». Вона про те, що якщо навіть убити людину, ти не можеш убити в ній те, що вона в собі носить. І так само наші герої розуміють, що цей захист дуже умовний. Коли вони рік спали щоночі в підвалі свого дому, вони усвідомлювали: якби був прямий приліт, цей підвал їх би не врятував. Але в них було це відчуття дому, який неможливо так просто кинути. Це не просто будинок, це те, що тебе там тримає.

І мене приємно вразив їхній патріотизм. Вони справді люблять своє місто, люблять свій регіон. І я багато разів у цьому переконувалася.

Українська кінорежисерка, письменниця Ірина Цілик, Київ, 18 лютого 2020 року
Фото:

Євген Жулай/hromadske

Ви якийсь час там жили з ними, так? Ви теж трішки стали частиною цієї родини?

Ми приїжджали, їхали і поверталися. Ми жили там днями, іноді тижнями. І зараз є відчуття, що в мене родичі в Красногорівці. Я точно знаю, що я туди повертатимусь уже без камери, а просто в гості.

А свій фільм вони вам показували? Бо мені після перегляду вашого фільму дуже захотілося подивитися й їхній фільм.

Звісно, показували. Ми також знімали прем’єру їхнього фільму для місцевих мешканців. І тут був інший непростий момент: дуже важливо було не втручатися. Весь час хотілося їм допомогти, але я намагалася тримати дистанцію.

Але оці їхні інтерв’ю між собою — це частина їхнього фільму?

Так, але для нас це була велика удача. Бо, з одного боку, я не хотіла використовувати цей прийом. Ми не використовували інтерв’ю чи закадровий голос. У нас спостережна документалістика. Але, з іншого боку, вони розповідали стільки цікавих історій — і я не могла без них обійтися. 

Тож коли вони вирішили, що для свого фільму будуть знімати інтерв’ю, це був для нас момент величезної удачі. Спостерігаючи за тим, як вони говорять і як реагують на слова одне одного, ми отримали один із найсильніших моментів для нашого фільму.

«Зламані долі й щастя як заперечення» — це фраза з одного з ваших віршів. Коли я дивлюся на людей, про яких ви зняли фільм, то думаю, що ця фраза саме про них.

Клас, яке несподіване спостереження! Це те, про що я багато пишу і до чого я знову повертаюся. Навіть якщо подивитися на ХХ століття — це нескінченні історії про зламані долі і щастя як заперечення. Це те, що було з моєю родиною — і я озираюся назад на всіх моїх бабусь, прабабусь і до їхніх неймовірних історій, які, можливо, годилися б для кіно.

Ви говорите про бабусь у вашому оповіданні «Червоні на чорному сліди». Ви описуєте досвід вашої бабусі, коли прийшла Друга світова війна. Натомість наше покоління входило в життя, у 90-х роках, 2000-х, з ілюзією, що з війнами покінчено. І тут раптом ми повторюємо цей досвід. У вас є таке відчуття, що ми перебуваємо в якомусь котловані поколінь?

Є відчуття замкнених кіл, які ніяк не розірвати.

Окрім моєї бабусі Ліни, яка дійсно виросла у воєнному Києві, була історія її бабусі. Її разом із чоловіком заслали на Соловки, і моя прапрабабуся втекла з етапу, а її чоловік загинув десь на Соловках. У нас у всіх є ці “музеї покинутих секретів” (алюзія на роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» — ред.), у кожного свої.

І так, у мене є оповідання «Червоні на чорному сліди», де йдеться про ці дивні паралелі. Дитинство моєї бабусі пройшло в Києві під час війни. І тут мій син раптом росте з тим, що війна десь поруч. В його житті все почалося з Майдану, коли він з нами туди ходив. Це на нього справило досить сильне враження, йому було 3,5 роки. Він навіть зі сцени Майдану виступав. Йому хтось дав мікрофон, і він сказав: «Слава Україні!» І йому відповів багатотисячний натовп. Але я ніколи не думала, що будуть оці повторення повторень, що вони можуть знову відбуватися з нами тут і тепер.

Українська кінорежисерка, письменниця Ірина Цілик (ліворуч) з журналістом Володимиром Єрмоленком, Київ, 18 лютого 2020 року
Фото:

Євген Жулай/hromadske

Ця розмова у нас відбувається 18 лютого. Це річниця найтрагічніших дат Майдану. «Червоні на чорному сліди» — це оповідання про той час теж. Це для вас подія, яка змінила цю країну? У мене раніше було відчуття, що вона змінила нас назавжди, але зараз я радше відчуваю, що пів країни цього не помітило. І у вас є інший образ: «в’єтнамки й берці», де, мені здається, ви теж звертаєте увагу на цей біль: що є люди, які включені в цей процес, а є люди, яким байдуже.

Ті три дні (18-20 лютого 2014 року — ред.) кардинально перегорнули моє життя. Мені здається, більш травматичного досвіду, ніж той, який я отримала в ті три дні, в мене ніколи в житті не було. Я тоді трішки волонтерила в 17-й лікарні, допомагала, чим могла — і лікарям, і на кухні. І те, що я побачила там, я ніколи в житті більше не бачила. Я не знала, що можуть привозити зовсім юних людей з бойовими пораненнями. Наприклад, привезли дівчинку Олесю, медика (медсестру Олесю Жуковську 20 лютого було поранено в шию ред.) — і я побачила цей капюшон, залитий кров’ю, цей дитячий рюкзачок. Я не була до цього готова. Не були готові лікарі. Я бачила їхні розгублені обличчя. Вони оперували нон стоп, але ніколи не мали справи з пораненнями такого типу.

Потім після цих трьох днів я повернулася додому. І мій син намалював цілу серію малюнків, і вони всі мали тільки два кольори — червоний і чорний.

Мене це вразило дуже глибоко. Тому це моя особиста травма, це травма мого оточення. Але я не впевнена, що сталося з нашою країною. Я знаю, що у мене немає об’єктивного бачення, моя оптика дуже вибіркова. І є паралельні реальності, в яких люди існують у зовсім інший спосіб.

Для мене так само. Я був упевнений, що це переживання для всієї країни. І, можливо, тільки минулого року я раптом відкрив очі і зрозумів, що це далеко не так, що це переживання, можливо, для 10-20% країни. І я не можу знайти відповідь на запитання, чому так.

З іншого боку, ми не все бачимо. Я пам’ятаю, як мій чоловік (письменник Артем Чех ред.), коли він ще не пішов до війська, дуже страждав — йому було не по собі і мені так само було не по собі, що ми, ніби, поза процесом.

Ось ти їдеш у метро і бачиш чоловіків, які явно вертаються звідти (бо це видно — ця шкіра обвітрена, ці погляди висушені, ці форми — і тут ти в своїх хіпстерських шортиках і футболочці). Коли Чех пішов служити і приходив у відпустку, його ламало від того, що в Києві місто живе своїм життям, нічого цього немов не помічаючи. З іншого боку, уже за тиждень-два після повернення він виглядав тим самим хіпстером. Тобто з його зовнішнього вигляду неможливо було вгадати, що він також звідти.

Я був під великим враженням книжки «Точка нуль» (книжка Артема Чеха про службу на лінії фронту). Вона вийшла дуже вчасно, коли раптом люди почали питати: «А де наша література про війну?» Але я також пам’ятаю, що у вас було оповідання у збірці «Невимушені»…

«Канікули».

Так. Про проблеми відносин між жінкою і чоловіком, який повертається з фронту.

Нашій сім’ї пощастило більше за інших. Тому що Чех повертався не так важко, як інші ветерани, яких я знаю. Його теж деякий час штормило, і перші пів року були реально складними — бо це була якась палітра емоцій. Від ейфорії до повної… не знаю, як висловити: він лежав кілька місяців на дивані і не знав, куди йти і що робити. Його врятувало те, що він пішов в абсолютно нову справу, почав працювати руками, чого не робив ніколи раніше.

Українська кінорежисерка, письменниця Ірина Цілик, Київ, 18 лютого 2020 року
Фото:

Євген Жулай/hromadske

А література? Писання про це?

І література, так. Просто «Точку нуль» він майже всю написав ще там. Він не планував навіть видавати нічого про цю війну. У нього була якась категорична думка, що це непотрібно. Я думаю, дуже добре, що він це зрештою виписав і відпустив. Це теж те, що дозволяє тобі пропрацювати свій досвід. 

Але в моєму житті є багато ветеранів, які немов тут, але насправді не повернулися. Це величезна проблема для нашого суспільства. Тому що ми не вміємо давати собі з цим ради, ми не знаємо, як їм допомогти. Війна ще досі триває, тож це рана, яка не буде загоюватися роками.

На закінчення: коли ви дивитеся на українську культуру, що вас надихає?

Мене часом звинувачують у тому, що я маю рожеві окуляри. Але мені здається, те, що відбулося з українською культурою за останні десь п’ять років — це серйозні зрушення. Я бачу, як відкриваються нові культурні інституції, я бачу нові фестивалі, бачу, як українські режисери, письменники представлені все більше на міжнародних майданчиках. Мені здається, українська культура почала значно переконливіше розправляти крила, і я сама частина цього процесу, я це бачу по собі.

Вона достатньо сильна, щоб її не зламали?

Навряд чи можна спинити потяг, який рухається на повній швидкості. Я не вірю, що нас можна зараз так просто зламати.

Незалежні завдяки вам

Ми працюємо незалежно від політиків та олігархів. Наша журналістика існує завдяки вам. Ви можете підтримати нас, а ми зможемо продовжити розповідати, що насправді відбувається.

Поділитись: