Ще один претендент на «Оскар». Норвезька «Надія» розповідає про речі, які стосуються кожного: життя, хворобу та смерть

Гадати, хто стане лауреатом «Оскара» у 2021 році, немає сенсу. Але є підстави казати, що найкращим іншомовним фільмом може стати норвезька стрічка «Надія» від Марії Содал.

Це кіно нескладне для розуміння, адже воно стосується того, що всі мають, можуть мати й чого точно не оминуть — життя, хвороби й смерті. Так, життя, як влучно колись визначив Кшиштоф Зануссі, саме собою є «смертельною хворобою, переданою статевим шляхом». Але воно неоднорідне у своїй тривалості, і так само його завершення може бути різноманітним, збурюючи весь спектр емоцій у людей навколо, міняючи їх, тим самим додаючи до життя родичів нове відчуття важливості та доцільності існування.

Режисерка Марія Содал вже на початку свого фільму ніби питає глядача, що є найважливішим у житті, показуючи, як найважливіше буде трансформуватися під впливом найтяжчих змін. Коли головній героїні Аньї (Андреа Браеін Овіг) ставлять діагноз «пухлина мозку», вона починає сприймати все навколо зовсім інакше. Промовиста сцена: спочатку вона просить чоловіка пообіцяти знайти собі іншу жінку після її смерті, потім виходить зі спальні, мимохіть затримує погляд на різдвяній ялинці, зачиняє двері до кімнати дітей — і все для неї має вигляд чіткіший і повільніший. І річ, очевидячки, не в тому, що вона тепер гірше бачить, а в тому, що скоро цього всього більше бачити не буде, бо помре.

Найважливішим для неї стає найбанальніше — діти, чоловік і життя в усіх його аспектах. Наприклад, їжа набуває фізіологічно-гедоністського значення — вона починає їсти більше й зі смаком, чого раніше не робила. А от робота, така серйозна річ, яка забирала левову частку життя, відходить кудись у небуття, навіть попри звитяги Аньї, театральної режисерки, чий спектакль тільки-но мав успішну прем’єру в Європі.

Фільм невідривно стежить за героїнею — нема жодної сцени без неї. Вона або з чоловіком, або з дітьми, подругою, батьком, лікарем або в коротких моментах на самоті. Це зроблено для достеменного доказу її зміни. Ось вона така заклопотана, ділова; ось їй кажуть про пухлину, і що пухлина — невиліковна; а далі — її більш тісні стосунки з усім оточенням. Але якщо сильніша любов до дітей через великий жаль, що їх більше не побачить, зрозуміла, то стосунки з чоловіком, можливо, є неочевидними та центральними в драматургії фільму.

Спочатку нам дають зрозуміти, що банальність стосунків наздогнала і їх — стандартизація і кліше існування перетворили чоловіка та дружину на їхні функції в родині. Але діагноз усе змінює. Саме чоловік більше шокований, аніж вона. Він більше цікавиться тим, що робити, що б лікар порадив і як би вчинив на їхньому місці. І тут, звісно, треба віддати належне прописаній ролі та її виконавцеві. Його грає Стеллан Скарсгард, незгасна зірка вдумливого кіно, чиї брови дашком зворушують саме так, як має бути після почутого смертельного діагнозу дружині. Він так добре передає любов, чуйність і водночас розгубленість та біль, що, здається, й слів не треба.

Бажання допомогти душевному стану дружини штовхає чоловіка спитати у лікаря поради про наступні кроки. Але відповідь — на все забити, купити вина й гарної їжі та провести останні місяці в задоволенні — не сильно допомагає. Власне, акурат навпаки: дружина ще більше шокована і вже злоститься на чоловіка за неоковирну пораду. І Скарсгард вибирає інший вихід — заткнутися і просто бути з дружиною, перестати боятися за неї й тільки підтримувати.

Ось ця «подушка», якою він стає, — це навіть більше за акторство, нагадуючи життя, проникнення в нього. В цьому сенсі роль Скарсгарда — ледь не головна, адже як короля представляє його почет, так і в цьому фільмі чоловік дає дружині надію на життя. І їхнє поєднання в любовне ціле — після років байдужості, взаємного і неодноразового бажання розлучитися — як манна небесна, як вогник посеред зими. Врешті вона каже: «Я б хотіла, якби це було можливо, забрати тебе з собою в могилу», тим самим виходячи за межі звичного сприйняття егоїзму і передаючи нову силу єднання.

«Життя — не ідеальне», — чуємо ми в «Надії», і фільм цю неідеальність показує не контрастом білого з чорним, щастя з нещастям, а радше різким висмикуванням буденності, що оприлюднює справжність. Так, ніби героїні та всьому її оточенню відкривають очі. Власне, Марія Содал саме це й намагалася продемонструвати — ось що можна побачити, якщо стерти пил у помешканні, де не прибирали багато років.

Та якою б не була ціль режисерки, варто сказати, що фільм позбавлений прямолінійності й штучності, як позбавлений і наївності. Все відбувається більш-менш зрозуміло, але без тикання обличчям в сентиментальність. Бо смерть — це не порожні сльози, це наповнене, вмотивоване переживання. Саме тому фінал фільму відкритий, без конкретизації, і залишає місце для дива.

«Я хочу забрати назад своє прохання, щоб ти знайшов собі жінку», — каже дружина. І чоловік з усмішкою погоджується.