Що робить стендап-комік на підприємстві, де працюють незрячі?
«Був менеджером зі збуту, потім займався рекламою, зараз — помічник керівника. Загалом був стендап-коміком, ведучим, концерти були постійно, але у 2023 році вирішив зав’язати. Зараз не до цього», — розповідає на прохідній Дніпровського учбового-виробничого підприємства Українського товариства сліпих Андрій Кіт.
По тактильній плитці, яку виробили на підприємстві, тим часом обережно крокує літній чоловік у темних окулярах. З прохідної лунає звук, схожий на цвірінькання птахів.
«Це для орієнтування», — пояснює Андрій.
Це підприємство почало працювати ще 1945-го. Останні 20 років ним керує батько Андрія — Сергій Кіт. Він має I групу інвалідності по зору.
«Батько у старших класах школи почав втрачати зір і зараз, на жаль, нічого не бачить, — розповідає Андрій. — Він починав працювати складальником на такому ж підприємстві у Дніпрі. Я ще коли маленький був, з мамою приїжджав до нього в цех.
Мама погано бачить. Вони [з батьком] познайомилися, коли проходили лікування по очах. Батько в мене дуже активний. Я з п’яти років щосуботи ходив з ним на базар — м’ясо купуємо, він там торгується. Потім сам готував, я щось допомагав йому нарізати, але він завжди був самостійним».
25 лютого 2022 року Андрій з батьком організували тут перший в Україні шелтер для переселенців — на другий день повномасштабної війни прийняли 26 людей із Салтівки. Згодом до прихистку почали приїздити люди з прифронтових регіонів та «гарячих» точок. На початку проживало 130-140 людей, зараз — десь 95 (з них — до 30 людей з інвалідністю по зору). Близько 70% мешкають постійно.
«Якщо людина приїжджає з Мар’їнки — я розумію, що це місто залишилося лише як сторінка на Вікіпедії — і ця людина житиме стільки, скільки їй потрібно, — пояснює Андрій. — Я не приймаю тих, хто чекав росіян. Були дві бабусі: “За Родіну! За Сталіна!”. Не дзвонив в СБУ, просто попросив їх поїхати. Загалом приймаємо людей з інвалідністю по зору, якщо є супровідники, бо в нас нема методистів, та інших, якщо можуть себе обслуговувати».
Проживання в шелтері безплатне. Головне правило — щоб «молодь» працювала. На адаптацію Андрій дає місяць.
«Молодь працює. Хтось — в АТБ, хтось — у Glovo, хтось — на будівництві, один хлопець — на “Новій пошті”, — каже він та показує кімнату на першому поверсі адмінбудівлі, схожу на кімнату в гуртожитку, з двоповерховими ліжками: — Це одне з приміщень, в якому живуть. Тут у нас був зал, який здавали в оренду. Хлопці, колишні наркомани, робили реабілітацію для таких самих. Почалася війна — вони виїхали. І були ще приміщення, які не використовували після початку [повномасштабної] війни, обладнали їх. Зараз більше допомагаємо військовим, а шелтер залишився».
«Ну що я вдома робитиму? А тут користь приношу»
Підіймаємося сходами на другий поверх та потрапляємо до великого приміщення із зеленими станками у два ряди. За ними працюють переважно люди старшого віку. Виробляють рейкові з’єднувачі для залізниці. Торік вироби для залізничної галузі склали приблизно 60% обсягів продукції підприємства, ще 20% — будівельна галузь, 10% — меблева.
Перед тим, як почати працювати, люди з інвалідністю проходять навчання й адаптацію.
«Начальник і майстер цеху дивляться: хтось гарно намотує, хтось — плете, хтось — штампує, — пояснює Андрій. — Якщо людина може адаптуватися до трудової реабілітації, працюватиме. У нас цілі родини працюють, є ті, хто зустрілися тут».
Одночасно в цеху відбувається два процеси. 12 співробітників мотають із дроту стренги, троє-четверо — сплітають їх у з’єднувачі. Далі деталі йдуть до іншого цеху на штампування. Готові вироби фасують та відправляють замовнику.
Майстерка цеху Валентина Єгорівна ходить поміж станків та контролює робочий процес та якість продукції. На це підприємство вона прийшла 42 роки тому.
«Заступник директора прийшов до мене додому і сказав: “Можете попрацювати? Треба!”. У них, мабуть, не вистачало кадрів. Треба — значить треба! — розповідає Валентина Єгорівна. — Відпрацювала, отримала 120 рублів, була задоволена та чоловіку сказала: “Я залишаюсь!”».
Раніше, розповідає Валентина Єгорівна, тут працювали лише люди з порушеннями зору, але з 2000-х працевлаштовують людей з різною інвалідністю.
«Бачите — чоловік без ноги. А ось жінка, у якої щось із ніжками, — показує майстриня на станки. — Але більшість — [з інвалідністю] по очах. Ось жінка — абсолютно нічого не бачить».
«Хто?» — питає жінка.
«Та ти! — усміхається Валентина Єгорівна та представляє свою тезку: — Валентина Василівна. Працює трохи довше за мене. Ти в якому році прийшла?».
«А що ми, хто більше проробив [міряємося]? 44 роки тому».
На станку, за яким працює Валентина Василівна, на папірці написано її прізвище та ініціали: «Хохлова В.В.». Жінка народилася в росії, закінчила там школу та 54 роки тому приїхала в Україну. Спочатку мала II групу інвалідності, але з часом остаточно втратила зір. У свої 72 працює з восьмої ранку, 8 годин на день.
«Коли я прийшла [на це підприємство], ми працювали у дві зміни, лише в одному цеху було 160 людей, а на підприємстві — 670. А зараз… — позіхає вона та продовжує після паузи: — До нас не хочуть іти, роботи особливо немає. Виграли тендер, запросили — ми працюємо».
Валентина Василівна зазвичай пересувається за допомогою тростини. Орієнтується в районі, в якому мешкає. Проте до інших майже не виїжджає. Такі як вона, каже, потребують супроводу. Валентину підтримує син, а вона — його. На пенсію поки не збирається.
«Змінилося страшно [життя] за ці два роки, негативно впливає це все на нас, — розповідає намотниця про своє життя з 24 лютого 2022-го. — Стреси через тривоги, через “прильоти”, у мене син був на фронті, дуже хвилювалася. Хоча я й народилася в росії, але така противниця цієї війни, що ту владу сама б убила. Зараз син тимчасово вдома. Каже: “Мамо, може, вже не треба ходити? Вік все-таки…”. А я як подумаю: ну що я вдома робитиму?. А тут користь приношу».
«Хочеш — працюватимеш, не хочеш — знайдеш 1000 причин»
Зараз на підприємстві 65 співробітників. На 40% менше, ніж 20 років тому.
«Багато повиїжджало, повмирало, і війна свою справу зробила, — розповідає директор Сергій Кіт. — У нас працюють ВПО. Роман Олександрович приїхав із Ровеньків (Луганська область) ще у 2014-му, він один із перших у нас. За цей час через нас пройшло людей 20 [переселенців]. Одні залишаються, інші їдуть далі, або шукають іншу роботу».
До 40 нинішніх співробітників — люди з інвалідностями.
«Ми приймаємо всіх, хто хоче працювати, але пріоритет надаємо людям з інвалідністю по зору, — пояснює Сергій. — Коли встановлена група інвалідності, у МСЕК пишуть індивідуальну програму реабілітації, і там є рекомендація, де можна працювати. І от вони приходять сюди, і ми їх працевлаштовуємо. Найголовніше — бажання. Хочеш працювати, їсти — працюватимеш, не хочеш — знайдеш 1000 причин».
У 1983 році Сергій після встановлення групи інвалідності по зору прийшов до Українського товариства сліпих, щоб помогли з роботою. Спочатку був учнем слюсаря-складальника, потім працював на підприємствах, очолював обласну організацію Дніпропетровської області Українського товариства сліпих. І врешті почав керувати підприємством.
«Тоді ще мав залишок зору, а вже зовсім втратив зір років 15 тому, — розповідає він. — Все, що є в Українському товаристві сліпих, — це руки сліпих. Вони заробляють на другому поверсі та в інших цехах, ми це продаємо і коштом цього живемо. Номенклатура у нас дуже велика, тільки по залізничній галузі ми можемо запропонувати понад 1000 виробів».
Разом із нами Андрій уважно слухає батька.
«[Син] працює тут уже 14 років, він закінчив університет, журналіст за фахом, — каже Сергій. — У нас не підряд, він робить свою справу, а я — свою».
«Мене тут ганяють більш за всіх», — усміхається Андрій.
«Він дійсно найбільш тут получає від мене, —підтверджує Сергій та раптом стає серйозним: — Але завдяки його медійності, комунікабельності та повазі до нього [розпочав роботу шелтер]».
Під час війни замовлень на підприємстві небагато. Найбільший замовник — «Укрзалізниця». Періодично підприємство стає на паузу. Востаннє таке сталося у грудні 2023-го.
«Ми десь 2,5 місяці простояли, не було замовлень, тендерів, роботи, — пояснює Сергій. — На початку лютого вивели людей на роботу, зараз маємо декілька замовлень, чекаємо тендерів по “Укрзалізниці”, по Міськелектротрансу та по деяких інших виробництвах».
За словами Сергія, людям з інвалідністю знайти роботу не так уже й легко:
«Сьогодні, за законодавством, кожне підприємство, якщо є 8 працівників, зобов’язано взяти людину з інвалідністю. Але для них немає роботи, тому підприємству легше сплатити АГС — адміністративно-господарські санкції — у фонд соціального захисту людей з інвалідністю».
Втім, ситуація зі ставленням суспільства кращає.
«Не бійтеся казати слово “сліпі” — для нас це не образливо. Образливим є, коли кажуть: “Ти не розумієш як сліпий”. Або: “Не бачиш? Ти що, сліпий?”. Сліпі вони мізками, — всміхається Кіт-старший крізь темні окуляри. — Потроху рух є, але потрібен час, і найголовніше — виховання середовища, щоб на людину з інвалідністю не тикали пальцем, а знали, як їй допомогти».
«Прийняли, як рідну, одягли, взули»
У коридорі біля вікна стоїть швейна машинка. За нею сидить жінка у капюшоні та окулярах і «чаклує» над джинсовою тканиною.
«Вбиваю час і нерви заспокоюю, інакше дах рве, — пояснює вона. — З джинсів шию валізу для речей, уже шосту — дама з посагом, у Бахмуті все спалили».
Жінку також звати Валентина. Валентині Анатоліївні Пруденко — 65. Швейну машинку сюди привезли спеціально для неї — не хотіла сидіти без діла.
«Ми тут все робимо — і подєлки, і драконів пошили на новий рік, і в'язали, — каже вона та представляє себе: — Колишня спортсменка — греко-римська боротьба і трохи карате — хоч і бабка, але відсіч дам. Проте здоров’я вже “ні к чорту”, треба пити таблетки, але я не п’ю — зарядку зробила і все. Вже погано бачу».
У шелтері Валентина Анатоліївна мешкає з 23 вересня 2022-го. Розповідає, як поспіхом збиралася з дому, виїжджала під обстрілами.
«У мене в Бахмуті була квартира в центрі, коштувала 90 тисяч доларів — син там жив, а я з чоловіком зійшлася, у приватному секторі мешкала на околиці. У нас місто було шикарне, потопало [в зелені], благоухало, клумби, дуже красиво, — згадує вона.
Загинуло дуже багато, під завалами людей ой-ой-ой, з лиця землі просто стерли все.
Поїхала, в чому була, документи схопила, матрац для спини, подушку, ліки, в сумку хоч що накидала, вся в сажі приїхала. [Прийняли], як рідну, одягли, взули. Тут [у шелтері] наших бахмутян повно, і в місті багато».
Валентина мріє «зібрати копійочку» на нове житло, проте найбільше хоче повернутися додому:
«Взагалі хочу додому, там могили. Я бачила аерозйомку з того боку (російську — ред.), знайшла свій будинок. Стоїть — а що там [всередині]? Хочеться потрапити в казку — приїхала, і все на місці. Молимо Бога, щоб там хоч якийсь сарайчик, хоч щось вціліло. Ну і хочеться, звісно, аби наші все повернули».
«Можу жартувати про ситуацію, але не про інвалідність»
18 листопада 2023 року в Дніпрі Андрій Кіт дав свій прощальний концерт. Загалом стендапом він займався з 2014-го, є засновником клубу Standup Dnipro.
Під час великої війни Кіт продовжував виступати та віддавати 100% прибутку на потреби військових, потім зрозумів, «що треба і їсти щось». До того ж останні тренди українського стендапу викликають у нього питання — з’явилася шароварщина, а багато коміків «перевзулися».
«Коли чувак, який писав серіали для росії, виходить: “Слава Україні! Щоб москалі здохли!”, я не хочу після нього брати мікрофон, не хочу виступати, — аргументує Кіт.
У мене також є грішок — у червні 2014-го з другом був у москві на стендап-фестивалі. Коли туди летів, ще не був у контексті. Повернувся і тут отримав хейт. А потім, коли стався Іловайський котел, сказав: “Я не співпрацюватиму [з росіянами]”».
На питання, чи може він пожартувати про людину з інвалідністю, Кіт каже, що важливо не переходити на особистості.
«Наприклад, у мене є друг, який народився без руки, я можу жартувати про ситуацію, в яку ми з ним потрапили, але не про його інвалідність. Можу якусь стереотипну фігню висміювати, але загалом табуйовані теми завжди повинні бути, бо стендап-комік — це не тільки про секс чи побутові штуки, ти маєш перевиховувати свою авдиторію».
У своєму арсеналі Андрій має і монолог про батька, в якому насамперед висміює людей, які не розуміють життя людей з інвалідністю:
«Є у батька історія, яку я обожнюю. З Романом Олександровичем у них завжди якась контра. У нас щопонеділка “літучка” о восьмій ранку, ми збираємося всі, нас десь 15. Вони з ним сперечаються, і якось батько каже: “Хто проти мене — підніміть руку”. А потім: “Одностайно”».
Андрій хоч і мешкає окремо, з батьками щодня на звʼязку. На вихідних гуляє з ними, ходить з батьком на базар. А ще, коли старший Кіт відправляється з друзями в баню, молодший завжди забирає його звідти додому.
- Поділитися: