80 років тому почалася Друга світова війна. 1 вересня 1939 року нацистська Німеччина вторглася в Польщу. Після цього Гітлеру оголосили війну Британія та Франція. Наздоганяючи спільників, радянські війська вторглися до Польщі лише 17 вересня і майже не зустріли спротиву, бо більшість поляків перебували у марній надії, що радянські війська йдуть їм на поміч.

Цього дня світові лідери їдуть до Польщі, аби вшанувати загиблих та згадувати трагедію. Втім, попри однозначний негатив сталінських днів, для України це таки день, коли вона фактично набула сьогоднішніх кордонів, коли західна Україна об’єдналася з рештою. Як про це говорити і що це означає для нас сьогодні — пояснює Сергій Єкельчик — один із найцікавіших істориків сучасності, автор книг «Імперія пам'яті: російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві», «Історія України: народження модерної нації».

1 вересня несе в собі усі ті конотації сталінського часу, які були успішно призабуті та переосмислені. Колись, звичайно, «золотий вересень 1939-го» був в усіх підручниках, це була історія возз’єднання українського народу — і вона перейшла в наші сучасні реалії не переосмисленою. 

Так сталося ще й тому, що націоналісти реально мріяли про це. І Михайло Грушевський у 20-ті роки, і пізніше деякі найрозумніші з-поміж представників ОУН — наприклад, Євген Коновалець, говорили про те, що така можливість існує: що Радянська Україна спочатку об’єднає Україну, а потім вона стане іншою Україною, незалежною.

Дуже цікаво, як люди 20 — 30-х років бачили геополітичні комбінації та передбачали їх. Але ми, здається, просто лишили їх не переосмисленими. 

Той «золотий вересень» як був про возз’єднання України, так і залишився. Та тільки він був під сталінським омофором. Возз’єднання, що призвело до жорстоких репресій.

…І тут я би рекомендував озирнутися на повоєнні роки — часи, коли всі євреї раптом стали підозрілими. А все тому, що виникла держава Ізраїль, і євреї раптом стали підозрілим народом, який має свою батьківщину деінде і може бути лояльним до неї, а не до СРСР. 

Якщо взяти таку логіку сталінського мислення і докласти її до Західної України, то вийде, що цю діаспорну батьківщину приєднали до радянської України, відтак уся Радянська Україна стала підозрілою. 

Тут виникає певна паралель, як євреї і українці за часів повоєнного сталінізму стають ідеологічно підозрілими. Євреї — бо отримали батьківщину на Сході, а українці — бо возз’єдналися в єдину радянську республіку. 

Починається дуже неоднозначна історія поствоєнної трансформації Західної України. У дуже стислий період часу вона проходить процеси, які в нас тривали десятиліттями. Вона проходить свої еквіваленти процесів СВУ, голодомору і колективізації, але потім прибуває до того моменту, коли її починають робити соціалістичною та індустріальною. 

Звісно, і Львів позбавили водопостачання і збудували фабрики радянського типу, на які набирали робітників, сподіваючись, що пролетаріат зробить цю частину України радянською. Але сталося щось інакше. 

У сталінському періоді є поняття «партійна криза 1947-го року» — це коли вони постійно змінюють партійне керівництво в Західній Україні. 

Та все там постійно стається якась халепа для радянської влади. 

Начебто придушили збройну партизанку, але створюються студентські групи: люди, які закінчили школу і стали радянськими студентами, збираються в націоналістичні гуртки. 

На цьому етапі сталінське керівництво приходить до дуже цікавого висновку: це тому що ми дуже сильно проштовхували політику русифікації. В цьому була помилка. Якщо залишити їм українську мову — всі будуть задоволені. 

Є цікавий порівняльний зразок: Західна Білорусь, «возз’єднана» в 1939 році — там цього не відбувається. Нема збройної партизанки, немає підпільних груп студентської молоді — і там усе переводять на російську мову. 

А в Західній Україні наприкінці 40-х відновлюються українські газети, українське радіо, написи зупинок на львівському трамваї починають знову робити українською, до цього вони були російською. Навіть Ярослав Галан скаржився, що у Києві може бути Залізничний район, а у Львові лише Железнодорожний. 

І от це ідеологічне рішення сталінської верхівки призводить до неймовірно важливих соціальних наслідків: уже не в 40-ві, а одразу після Сталіна, коли нове покоління набирається на ці заводи, коли розбудовується вища освіта й до інститутів та університетів приходить сільська молодь, вона приходить в оточення, в якому спілкуватися українською нормально. 

Внаслідок цього ми вже у 60-ті роки маємо україномовний і свідомий Львів. Його не було за сталінських часів, у 1946 — 47 роках Львів був російськомовним містом, як і Київ. А ми про це вже забули, бо «переписали» його історію: для нас Львів — це одвічна твердиня українського націоналізму. А насправді перед війною — це багатокультурне місто, в якому українці багато в чому лишаються упослідженими. 

Невдовзі читайте повну розмову із Сергієм Єкельчиком у новому сезоні «Дуже важливої передачі»

Поділитись: