Спецпроект «Голос війни»: Остання ніч на Ельбрусі

Юрій Руденко, 101-ша окрема бригада охорони Генерального Штабу. Народився 1983 року в Києві. Закінчив Національний авіаційний університет за спеціальністю «Обладнання повітряних суден». Був на Майдані, після — став військовим волонтером. У 2015-му мобілізували до ЗСУ. Провів рік і 1 місяць у зоні АТО. Був навідником гармати ЗУ23, виконував обов’язки командира відділення та командира опорного пункту. У 2016 році написав і видав першу книжку «Психи двух морей» — гостросюжетний роман, заснований на реальних подіях. Учасник літературної збірки «14 друзей хунты». Нині дописує другий роман «Свет и кирпич». Мріє про екранізацію своїх творів телекомпанією НВО.

Остання ніч на Ельбрусі

Удень тут все буденно. Навіть здається, що якийсь злий геній поставив час на паузу. Стрілки годинника наче прилипли до циферблата й перескакують на кілька годин уперед, лише коли приїздить машина з обідом. Десь далеко внизу наче мурахи повзають комбайни. Зліва направо нескінченним потоком повзуть фури із зерном, у радіостанцію коротко плюють своє «450» пости, навколо тиша.

Фото з особистого архіву Юрія Руденка, надане Громадському

Глибока, дивна тиша, начеб мильна бульбашка ізолює тебе від буденності.

Окремі звуки прориваються ззовні, але період життя цих чудернацьких уривків недовгий. І люди живуть у цій бульбашці. Один день схожий на інший, десятки, сотні однакових днів...

Висота 243. Друга, чи може двадцять друга лінія оборони. Попереду Горлівка, правіше Світлодарська дуга, лівіше, далеко за обрієм —Авдіївка.

У хорошу погоду, особливо надвечір, відкривається дивовижний вид. Сонце, перед тим як упасти за небокрай, робить подарунок. Останні червоні промені фарбують у колір крові якісь високі бетонні будівлі на «тому боці» і в 100-кратну підзорну трубу на тлі неба видно ворожі силуети...

Висота це «гора». За традицією. Укриваючи географічну точку, кожне місце базування славетного 2-го відділення було «горою». Іноді невеличкою, у кілька метрів заввишки, нині ж — справжнім Ельбрусом, із верхівки якого вільно проглядається близько 80 кілометрів дивного гібридного фронту.

І на горі цілий день вітер. На диво теплий і потужний вітер, яхтсмени багато б віддали за такий щільний, стабільно рівний, потужний вітер, що дме 18 годин поспіль. «Веселий роджер» — піратський прапор — сьогодні особливо веселий, із задоволенням він пірнає в повітряний потік. Без утоми, ні не мить не опускається, увесь день майорить, мов дихає. Іноді, нервово хлопаючи, йому підголошує прапор державний. Вітер дме так, що нечисленні птахи летять боком...

Літо. У Києві черговий «майдан-3», у Криму чергова «укроДРГ» украла чергову «лампочку Ілліча». Наша лампочка також ледь жевріє. Майже кілометр кабелю від насосної підстанції садить і без того не дуже стабільну напругу. Чайник кипить хвилин 15, і поки він кипить, у бліндажі мов у тій криївці — темно як у дупі.

Але бліндаж — це круто: сухо, тепло й пахне сосною. Колись, після війни, тут 100% зведуть крутий маєток. І якийсь пузатий пан виходитиме зранку на балкон і дивитиметься в бік Горлівки. Він питиме вранішню каву, снідатиме на терасі, споглядатиме, як сонце чіпляючись за височенні труби Вуглегірської ТЕС, уперто повзе вгору й праворуч...

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Спецпроект «Голос війни»: Посмішка Інститутської

Це все колись буде. Згодом. А нині тут не інститут благородних бабів, а позиція протиповітряної оборони. Обладнана всім необхідним і вкопана в землю, вона виглядає комічно за 20 кілометрів від передової. Але тил може стати передком у будь-який час, це вже траплялося в Дебальцевому. І тому ввечері, із лінивого курорту, прикритого від світу мильною бульбашкою колючого дроту, позиція наїжачується озброєнням. Ми можемо дати вогню вже через 40 секунд після наказу.

...Наче вечірня сукня після шампанського й романтичної вечері спадає долів брезентовий чохол. Велична й граційна у своїй брутальній сексуальності, світу являється вона. Стара гармата, Зла Двостволка. Понад 50 років вона чекала свого часу, поневіряючись складами та сховищами. Її час настав. Техніка, знята з озброєння, знову в строю. У правильних руках ця дівчинка — грізна зброя.

Саме такі руки пестили її, змащували й чистили. Ретельно вкривали даму від снігу й дощу, дарували правильну збройну косметику. Руки завжди копали позицію спочатку для неї, а вже потім для себе. Вони передавали живе тепло тонні металу й на 200% були впевнені, що вона не підведе. Бо метал є чесним.

Сонце опалює горизонт. Традиційний переклик постів, настає час нічної варти. Традиційно справа-наліво на великій висоті промайне безпілотник ОБСЄ. Черговий традиційно забуде дати команду що то свої, ми традиційно зіграємо бойову тривогу. Усі операції доведені до автоматизму: визначення швидкості та курсу, дальності до цілі... й дуже кортить натиснути на педаль...

...Піхота, що охороняє наш НП, із веселим ґвалтом збіжиться дивитися, як стріляє гармата. Але не сьогодні. Це можна було б назвати «насипай відповідально»: упізнаю «європейця» за характерним силуетом. На відміну від парка БПЛА, що використовують наші та не наші, — ці машини зроблені за схемою «конвертоплан». Загалом — вертоліт із крилами, і ці відмінності дуже добре помітно...

Укотре стволи донизу, дівчинка мовчить. Розчарування. Піхота матюкається й розповзається по норах. У журнал спостереження лягає черговий запис: курс, швидкість, тип, час. А згодом оживає черговий і дає ту саму команду «свої — код світло». Хтось зі злим сміхом доповідає «плюс». І повітряне око ОБСЄ летить у своїх справах.

Сутеніє. Повз позицію, гримлячи на ямах, пролітають два КрАЗи. Турбіни свистять, машини плюються у вечір чорним дизельним димом. Водій передньої машини закурює. Як завжди. Без фар і габаритів дві вантажівки з гарматами летять уперед. Артилерія стоїть позаду, її «немає», але вночі вона з’являється нізвідки та насипає в нікуди. Гібридна війна грається в обидва боки.

Усе як завжди. Вечірній праймтайм. В інтернеті: «зрада», «голі, босі» і «патріотів зливають у казанах». Десь на півдні, саме в цю мить укотре здають Маріуполь, а військові, що боронять місто — про ту страшенну бійню й не в курсі. Вони спокійно курять на березі моря та заспокоюють рідних, які знову начиталися інтернет-експертів.

За 40 хвилин КрАЗи доїдуть до позицій, відчеплять гармати та почнеться «дискотека». Заварюю каву...
Вітер дме. Він грає з прапорами, свистить, блукаючи поміж стволів Злої Двостволки. Замість сонця, ледь-ледь піднімаючись  над величезними трубами Вуглегірської ТЕС, з’являється місяць. Наче велика повітряна куля він повільно дереться вгору й праворуч. На тлі труб неозброєним оком помітний його рух. Теплий степовий вітер оминає гору, повітряні потоки танцюють на верхівці. У радіоефір летить чергове «450»...

Усе, як завжди, і десь близько одинадцятої з того боку на нас полетить МКС. Міжнародна космічна станція яскраво світиться в нічному небі. По ній не стріляє тільки лінивий. Є така популярна військова легенда про безпілотники — багато хто думає, що вони світяться. Є навіть байка про фотографування зі спалахом чи підсвітку прожектором цілей... Але це не так, і в черговий раз танкісти, що стоять у лісі, посилають черги в космос. Красиво, але марно.

Темно. Артилеристи доїхали до позицій і починається дуель. Приблизно як у Пушкіна з Дантесом, тільки «кулі» важчі. Складно сказати, хто починає першим, сподіваюся, що наші. Гармати плюються в небо, підсвічують невеликі хмарки на півдні. Горизонт гримить і світиться. Десь за обрієм розквітають розриви, іноді вибух особливо яскравий — явно влучання. Радіємо наче діти...

Як завжди, ляскаючи м’ятими решітками протикумулятивного захисту, приїздить БТР резервної групи. За певним планом оборони на НП для БТРа є капонір. Майже наосліп, ризикуючи поскидати вершників, машина влітає в стійло. Дизель видихає і знову настає тиша. А вітер дме.

Кава. Насіння. Сигарети. Спостерігаючи артдуель у всі наявні прилади, люди сидять на бруствері біля гармати. Це як певний театр, який у комплекті з теплим вітром дарує протиповітряна гора. Вона береже штаб, цілий район невеличкого міста й нерви піхоти. У лісі спалахи, але відповідь постів стандартна: «Пацани, спакуха, працюють наші».

Сигарети. Насіння. Кава. Останні новини, плітки, плани на майбутнє. А горизонт гримить...

А потім усе затихає. Якось раптово й неочікувано. Певно артилерія міняє позицію, чи може влучили, куди треба. Вітер приносить інші звуки — десь далеко й праворуч гримлять важкі трали. Поліруючи небо фарами, суне колонна. Хтозна — ротація, підсилення, наступ, відступ? Радіо майже шепоче «450» — усе ОК.
У телевізорі — велика політика, футбол, серіали.

Десь усередині ночі тишу рве вертоліт. Із характерним звуком він рубає теплий вітер лопатями. Традиційно невідомий РЕБ глушить зв’язок, і знов-таки традиційно з ефіру пропадає черговий. І власне, як завжди в такий ситуації, беру командування на себе. Кілька годин я «командую всім ППО штаба». Я і є той самий навіжений чувак, що мріє завалити Мі-28 чи Ка-50, і якому більше за всіх треба.

Люди люблять тих, хто бере на себе відповідальність. Їх слухаються.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Спецпроект «Голос війни»: Полковник Спрут

Вертоліт наш, український, летить із нашого боку один, не виконує ніяких протизенітних маневрів, і не несе озброєння. Насправді його дуже добре видно на тлі неба. Хто цікавиться авіацією — той зенітник від бога, і, як кажуть, знає питання зсередини.

В ефір лунає: «Бачу товстого, курс..., дальність..., наш, повторюю... код «світло», наш, код «світло»...

Традиційно вертольоти літають над нами як по рейках, приблизно однаковими маршрутами. І, зважаючи на курс, із високою ймовірністю можна вгадати його завдання. Часто з Краматорська в бік Бахмута літають медеваки. Вони оминають райони ППО на всяк випадок.

Але якщо звідти машина проходить прямо у мене над головою і летить на захід, то справи кепські. Це означає, що на Світлодарці 300-й... Важкого пораненого Мі-8 везе прямо на Дніпро в лікарню Мечникова. У такі моменти ти контролюєш двічі, щоби до «колег» дійшло, що він таки свій. Проводжаєш гвинтокрилу машину, тримаючи в кишені не то кулак, не то дулю... тільки живи, брате, долети, долети.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Спецпроект «Голос війни»: вантаж-200

А вітер дме. Він облизує гору, видуває тепло з тіла, граючи на стволах Злої Двостволки, наче на флейті. Десь за годину за трубами Вуглегірської ТЕС знову з’явиться сонце. Як і 400 разів перед тим, ця ніч буде чарівною. Вона залишиться всередині назавжди. Пам’ять зітре погане, прикрасить, додасть контрасту доброму. Ти щось змінив і помінявся сам. Ти вніс свою частку. Ти вберіг своє небо.

Удень ти поцілуєш залізну подругу. Із усією ніжністю, на яку тільки здатен, торкнешся холодних стволів, сфотографуєшся на пам’ять, потиснеш руку тому, хто тебе поміняє.
І поїдеш з гори. Назавжди.

/Матеріал створено в соціальному проекті «Голос війни: школа публіцистики для ветеранів АТО». (http://voiceofwar.org) Проект реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» та Міжнародною організацією Internews за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади та Міжнародного фонду «Відродження»

Підписуйтесь на наш канал у Telegram