«Спочатку зі мною провели допит, а потім почали давати антибіотики». Звільнений із полону «азовець» «Вікіпедія»

На зустріч із нами Владислав приїздить увечері — одразу після процедур, на яких він був від ранку. На його тілі помітні ще свіжі шрами. Але у словах багато віри та впевненість, що Україна переможе.

«Ми вже перемогли. Я не уявляю, що росіянам треба зробити, щоб було навпаки».

Він багато жартує. Показує нещодавно записане відео на телефоні: Олена Толкачова, керівниця патронатної служби «Азову», залишила для Владислава подарунок на ліжку — футболку його підрозділу, темні окуляри та мʼяку іграшку.

«Чого я не очікував, те, що вибивається “з норм моралі”, — це плюшева тихоходка. Гайка, ти просто найкраща! Це те, чого мені справді не вистачало», — сміється Владислав на відео.

Він серйознішає, коли починаємо говорити про війну. А втім, усе одно не втрачає нагоди посміхнутися. Ніби війна його зовсім не зачепила.

«Ця паскуда полізе далі, якщо її не зупинити»

Владислав прийшов до «Азову» у 2018-му. Перед цим були роки підготовки та роздумів — як залишити свій невеликий бізнес в Одесі, друзів, звичне розмірене життя.

«Насправді це рішення я ухвалив для себе ще у 2015-му. Мій друг-військовий надсилав відео з обстрілів Маріуполя, саме тоді лупили по Східному району. Я розумів, що ця паскуда полізе далі, якщо її не зупинити. На той час у Маріуполі в мене не було близьких і рідних, їх війна взагалі не торкнулася. Але я усвідомлював, що це лише питання часу. Мене не розуміли, коли казав, що не хочу станом на початок війни працювати інженером в Одесі. Що хочу місце в першому ряду. Хочу бути в підготовленому підрозділі».

У свої 26 Владислав зрештою наважився й пішов до «Азову». Сміється, що вже не було як відкладати — вік тиснув, зʼявлялися думки про пенсію. Хлопець приїхав у Київ, оформив документи й почав проходити курс молодого бійця.

Це був місяць некомфортних, жорстких умов: без звʼязку з попереднім життям і друзями, з виснажливими фізичними випробуваннями, після яких не було певності, чи зумієш дожити до вечора.

З першого разу Владиславові не вдалося виконати фізичні нормативи — забракло одного відтискання і двох підняттів преса.

«В “Азові” принципова позиція: якщо людині не вистачає однієї секунди бігу — ну, все, друже, вибач. Маєш можливість перескласти за місяць. Зараз мені очевидно, навіщо це. Саме ті підрозділи, які мають жорсткі умови підготовки, показують найвищу ефективність на полі бою. Це продемонструвала й повномасштабна війна».  

За місяць Владислав знову спробував виконати нормативи. Цього разу вдалося.

Давня мрія вагою з 12-кілограмовий рюкзак

Життя хлопця стрімко змінювалось, і заради служби довелося багато чим пожертвувати. Найближчими виявилися зовсім не ті, хто був до цього. Справжніми друзями поступово ставали побратими-«азовці».

«Служба мала тиск на особисте життя. Хтось дозволяв його собі, я ж не ризикував, наскільки це було можливо. Розумів потенційну небезпеку. Лише деякі люди з “Азову” знали, чи є в мене кохана людина, хто вона. Так, зараз усі мої близькі перебувають на підконтрольній Україні території, тож можна за них не перейматися. Але я про це дізнався лише нещодавно. 

І якщо навіть у Червоному Хресті не знали, що в мене є сестра, не могли її знайти, я вважаю це гарним показником. Отже, і противник не вийшов би на неї».

В «Азові» Владислав вивчився на оператора безпілотників. Це була справа, яку він швидко опанував завдяки технічній освіті та попередній роботі в сервісному центрі з ремонту техніки.

Більшим викликом стала давня мрія — бути бойовим медиком, де курс підготовки був іще жорсткішим, ніж КМБ. Владислав детально і доступно пояснює специфіку своєї роботи.

«Бойовий медик — це такий самий боєць, як інші. Але у критичній ситуації має ще й надавати допомогу. Він починає працювати тоді, коли тактична ситуація це дозволяє. Не кидає сектор обстрілу, який контролює, якщо побачив пораненого. Лише тоді, коли має час, або якщо командир групи дозволяє — тоді медик буде бігти і працювати за профілем. Його не може замінити санітарка, медсестра чи хірург із великим досвідом. На полі бою вони покажуть себе гірше, ніж підготовлений боєць, який пройшов курси першої допомоги. Він знає, що робити, і зможе витягнути свого пораненого побратима. Але чи витягне його хірург? Ні. Тож коли цивільні запитують, що їм зараз робити, я часто кажу: проходити курс бойової медицини».

В «Азові» використовують американський протокол надання домедичної допомоги, розповідає Владислав. До того ж у всіх бійців уніфіковані аптечки, розташовані в одному й тому самому місці. Якщо у разі поранення військового рятуватиме побратим, він має точно знати, де саме його аптечка і що в ній є. Це дозволяє переводити бійця з підрозділу в підрозділ і в критичних моментах бути впевненим у кожному.

Окрім аптечки, Владислав мав носити з собою ще й 12-кілограмовий медичний рюкзак, у який він умістив свою давню мрію.

«Вони напали на всю Україну — і це була їхня помилка»

Саме як бойовий медик Владислав у 20-х числах лютого вже розумів, що повномасштабна війна почнеться з дня на день. Зʼявлялися новини про те, що росіяни звозять кров у мобільні госпіталі — а це не та речовина, що зберігатиметься в холодильниках довго. 24 лютого так і сталося — росіяни напали на Україну.

«У цей час я був на базі в Маріуполі, спав у своєму ліжку, обіймав подушку-котика. Усе гаразд. Нормальний такий каратель, страшний. Десь о 4-5 ранку пролунали перші вибухи. Зайшов командир і сказав: “Хлопці, підйом, почалася війна”. Все, зібралися з думками і працюємо. Поїхали за місто займати головні рубежі оборони. Хоча, звісно, до такого масштабу ніхто не був готовий». 

Владислав бачив новини про те, як обстрілюють його рідну Одесу, як на Херсонщині, де він у дитинстві катався на велосипеді, їдуть танки з прапорами росії.

Далі були важкі бої на Маріупольському напрямку. Дії російських військових не додавали віри в перемогу. Щонайбільше тиждень — думав тоді Владислав про перспективи України. А вже 28 лютого його поранили, і на місяць він випав зі строю.

«Ми з побратимами добиралися до Маріуполя посадками. Там наші хлопці вийшли на звʼязок і довезли до маріупольського госпіталю, де нас прооперували. Я думав, що втратив дуже багато крові, але ні. “Дуже багато крові” в мене було попереду. 

Місяць я був у строю умовно. Перевʼязував, допомагав. І вже коли зміг стояти, щоб голова не паморочилася, повернувся до бою».

«Остання точка, з якої не відходимо — “Азовсталь”»

Владислав не памʼятає, коли саме опинився на «Азовсталі». Припускає, що це могли бути 20-ті числа березня, бо за кілька днів після цього вони отримали Starlink. На той момент «Азовсталь» уже активно обстрілювали, а в бункерах заводу ховалися тисячі маріупольців.

«Певні підрозділи там були давно — вони перевіряли бомбосховища. Готували їх окремо для цивільних і військових. 

Ще за місяць до початку повномасштабної агресії ми мали план: якщо попруть, то відбиваємося до кінця в Маріуполі. Остання точка, з якої не відходимо — “Азовсталь”. Фактично так і сталося, адже коли ми виходили з заводу, важкого озброєння уже не мали. У нас залишалося пʼять 120-х мін різної номенклатури (військові зрозуміють мене). Це смішно. Цим можна було хіба що розбудити противника».

На «Азовсталь» летіло постійно. Особливо тоді, коли росіяни підійшли на дистанцію, з якої можна було обстрілювати завод з артилерії. Віри в перемогу додавали звичайні люди.

«Мій побратим якось потрапив у засідку. І в Маріуполі, більша частина якого була вже окупована, його врятував місцевий чоловік. Уявляєте? Він просто зупинився, закинув його до себе в автівку, довіз до посту, де перебували наші сили, і передав. “Не знаю, як йому допомогти. Це ваш”, — сказав він і поїхав. 

Ви розумієте? Місцевий житель у Маріуполі, ризикуючи своїм життям, врятував "азовця". А це був усім "азовцям" "азовець" — великий, молодий, татуйований. Найкращий серед нас. Що з тим чоловіком зробив би окупант, якби побачив, кого той рятує Завдяки йому цей військовий зараз живий, у строю, працює. Саме тоді я зрозумів, що у нас є всі шанси».

«Поки "Редіс" не скаже по рації, я не поведуся»

На початку травня з бомбосховищ «Азовсталі» вивезли усіх цивільних. 16-го ввечері почали евакуювати важкопоранених військових. Серед них був і Владислав.

«росіяни на той момент проглядали 70% території заводу. Вони зайняли головні висоти, спостерігали майже за всім. 

Ми саме несли пораненого до напівзруйнованого медичного бункера. Там тиждень лежала нерозірвана бомба, яка проломила стелю й обвалила сховище. Хлопці спали поряд із нею. Дорогою до бункера ми чули про плани щодо екстракції, евакуації. Що спершу — важкопоранених, а потім узагалі всіх. Я не повірив. Поки "Редіс" не скаже по рації, я не поведуся. І на зворотному шляху в нас влучила протитанкова керована ракета. Двоє поранених і двоє вцілілих». 

Владиславу перебило ногу. Він втрачав велику кількість крові. Хлопець розумів характер поранення й зумів надати собі першу домедичну допомогу. Лише довелося попросити побратима докрутити турнікет на нозі — пораненим рукам бракувало сили.

Владислав доповів по рації, що з ним сталося. За 40 хвилин його забрали на ношах до медичного бункера, і вже на операційному столі він втратив свідомість. У цей час йому ампутували ногу.

«З евакуації я памʼятаю все фрагментарно, як слайд-шоу. Мене виносять із медичного бункера, підіймають нагору через провалля у стелі. Далі несуть під сонцем, мені спекотно, погано. Гойдають, мені боляче. Мене поставили з ношами на землю. Поряд бачу наших хлопців, солдатів противника у зеленій формі з літерою Z. Памʼятаю, що я на якомусь ліжку. Не ноші, не підлога. Потім дізнався, що це був Новоазовськ. Звідти памʼятаю шлях до Донецька. Вирубився. У Донецьку лише під кінець тижня почав оживати. Міг нормально спілкуватися з сусідами по палаті».

«У них було єдине завдання — щоб ми не померли»

У Новоазовську важкопоранених посортували. Тих, що були у критичнішому стані — в донецьку лікарню №15. Решту — в колонію в Оленівці. Владислава відправили до Донецька. Перших пʼять днів у шпиталі «азовець» з ампутованою ногою не отримував жодних ліків. Окрім цього, він мав поранення ока і втрачав зір. Замість лікарів до нього приходили на допит слідчі.

«Біографічні дані, чим займався. Когось допитували сильніше, когось менше. Я, найімовірніше, виявився для них нецікавим, був звичайним солдатом». 

На пʼятий день Владислав почав отримувати антибіотики, знеболювальні — анальгін із димедролом та перевʼязки з йодом. Харчування в лікарні було на рівні «аби не помер».

Представників Червоного Хреста за час свого перебування в донецькій лікарні Владислав жодного разу не бачив. Уже після звільнення дізнався від побратимів, що під час сортування поранених у Новоазовську їм давали по склянці чаю — нібито від Червоного Хреста.

«Перевірити це зараз ми, звісно, не можемо. Але також була риторика, нібито представники Червоного Хреста в Донецьку нам ковдри перед сном поправляли, в лоб цілували, медикаменти давали. Що я бачив насправді? Ліки та перевʼязувальні матеріали російського виробництва. Лікарі — місцеві, донецькі. Це був такий рівень медицини, як в Україні років 15 тому в районній лікарні. Один із медиків ще скаржився: “Якби я мав ліки, які в мене були 10 років тому!” Але ж 10 років тому Донецьк був підконтрольний Україні…»

22 серпня на пресконференції звільнених «азовців» Владислав розповів, що проти деяких українських військових окупанти застосовували тортури: встромляли голки в рани, катували водою.

«У них не було завдання зробити наше життя комфортним — лише не дати померти».  

А втім, і цього в донецькій лікарні не гарантували. Один зі звільнених військових після обстеження в українських лікарів дізнався, що через два тижні такого лікування в полоні він міг би померти. Іншому довелося переробляти операцію на ампутованій нозі.

Не минало й дня, щоб військових не переконували в тому, що вони нікому не потрібні, що Україна про них забула. І водночас бійці постійно чули розмови про обмін — як окупанти складали списки, переписували їх по кілька разів. Частину військових одного разу навіть вивезли за 500 метрів від лікарні, а потім повернули назад.

«Сказали: “Від вас відмовилися. Ви їм непотрібні”. Ми їм не повірили, звісно». 

29 червня о 4 ранку українських військових розбудили, ще раз усіх перевірили за списком — і вивезли з лікарні на обмін. Цього разу по-справжньому.

У Києві Владислав розпочав повноцінну реабілітацію — йому прооперували око та почали готувати до протезування.

«У Донецьку я міг лише зрозуміти, чи світять мені ліхтариком в око. Зараз у мене потроху починає зʼявлятися зір. Так, його дуже мало. Поки що мені легше закрити око повʼязкою, щоб воно не заважало здоровому. Зроблю собі тепловізор на око і буду універсальним солдатом», — не припиняє жартувати військовий.

Ми завершуємо говорити, коли на вулиці вже темно. Просимо Владислава стати для фото в нашій студії. А він у відповідь каже: «Сфоткайте мене так, щоб я мав запеклий вигляд». І на декілька секунд стримує усмішку.